Чому нації занепадають?

Дочитав і, традиційно, написав не стільки рецензію, скільки конспект. Враховуючи те, що це книга на 400+ сторінок, читання мого конспекту для багатьох може виявитися економічно виправданим.

Передовсім, це книга не стільки про те, чому нації занепадають, скільки про те, чому їм не вдається розвинутися. Дарон Аджемоглу та Джеймс Робінсон практично всю дорогу показують нам шляхи одних держав до їхнього нинішнього успіху і процвітання (США, Західна Європа, Японія) та шляхи інших держав, які мали від початку подібні чи навіть кращі умови, але ганебно і неодноразово їх змарнували.

Суть теорії

На думку авторів книги, успіх чи неуспіх країни визначається інститутами, які в ній панують. Інститути можуть бути екстрактивні або інклюзивні. Інклюзивні (inclusive) – “включають” у економічні та політичні процеси якомога більшу частину суспільства. Різні сили і зацікавлені групи можуть заробляти і захищати власні інтереси. Екстрактивні (extractive) суспільства “видобувають” ресурси з більшості членів суспільства на користь однієї, зазвичай жорстко визначеної групи: аристократії, компартії, олігархів, хунти і т. д. Тобто формальний режим для авторів не грає великої ролі. Усі екстрактивні суспільства так чи інакше зводяться до феодальної логіки: будуємо піраміду, по якій багатства рухаються вгору, частково осідаючи у посередників. Це дуже хороша модель, оскільки вона ігнорує всі ці відносні поняття про авторитаризм та демократію та легко пояснює феномен “демократії з прикметниками” і “транзитних суспільств”.

Контрінтуїтивною, але надважливою деталлю тут є те, що екстрактивні суспільства часто є децентралізованими: є нібито всемогутній “монарх”, але він залежить від місцевих “князьків” і часто просто не може проводити ніяких реформ, інакше ризикує спричинити міжусобицю і його влада швидко завалиться. Інклюзивні суспільства, навпаки, хоч і є ліберальними, потребують високого рівня централізації – держава має бути здатною забезпечувати рівні права, безбар’єрність входження на ринок, захист власності, захист від монополій і свавілля. Це доволі свіжий погляд порівняно з більш популярним протиставленням великої держави та економічної свободи.

Інша цікава деталь: екстрактивні суспільства не обов’язково будуть бідними. Зростання економіки – і навіть дуже швидке – можливе і за жорстко екстрактивних інститутів, як це було в СРСР або як це нині спостерігається в Китаї. Однак з такого роду зростанням є три великі проблеми, які Аджемоглу і Робінсон наводять як контраргумент сучасним прагненням “сильної руки”:

1. благами економічного зростання за екстрактивних інститутів користується лише невелика частина суспільства. Граничний приклад цього – Голодомор, коли в урожайний рік найближчі до цього урожаю люди були умисне масово винищені.
2. рано чи пізно подальше зростання вимагатиме інновацій, а інновації – це “креативне руйнування”, яке може обвалити цілі сектори економіки. Подібного роду обвали загрожують політичній стабільності, відтак жоден правитель у них щиро не зацікавлений. Страх інновацій спостерігався ще в XVI столітті, задовго до Промислової революції. Монархи усвідомлено гальмували представлення нових винаходів і захищали укорінені монополії.
3. надмірне накопичення елітами багатств робить надто спокусливим їхнє повалення з метою подальшого використання їхніх палаців та інших елементів розкоші. Тобто революція – це лише питання часу, але чим жирніше жив “монарх”, тим більша імовірність, що його наступники (незалежно від того, як вони прийшли до влади) не стануть реально нічого змінювати на краще.

Теорія, яка “працює”

Автори протиставляють свій підхід низці інших популярних підходів до пояснення нерівності у світі. Зокрема вони доводять, що успіх держави не визначається географією, компетентністю правителів чи культурою народу. Справді, географічний чинник не може пояснити разючих відмінностей між Південною та Північною Кореєю, Західною і Східною Німеччиною та містами, які знаходяться поруч по різні боки кордону між бідною та багатою державами.

Географія діє часто взагалі навпаки: іноді краще не мати на своїй території багато ресурсів. Іспанці змогли швидко закріпачити централізовані заможні народи у Південній Америці та привласнити їхні казкові багатства. Це швидко утвердило феодальну піраміду, яка по суті нікуди з часів колонізації не ділася: просто з часом місцевих королів змістили революціонери, які швидко стали диктаторами.

У Північній Америці та Австралії, навпаки, було просто недостатньо потенційних рабів і ресурсів, тому вихідці з Англії були вимушені створювати привабливіші, вільніші правила гри з кращим захистом права власності, щоби розширювати і розвивати колонії. Це все з часом підштовхнуло розвиток ліберальних суспільств і боротьбу колоній за незалежність.

Хоч автори не пишуть цього, у мене неодноразово під час читання напрошувався висновок, що краще народитися в країні без нафти, діамантів і чорноземів, бо такі країни зазвичай і належать до найкомфортніших для життя у світі – я говорю передовсім про Ісландію та Нову Зеландію.

Апеляція до компетентності, своєю чергою, сумнівна, оскільки сьогодні правителів навіть бідних країн консультують найкращі іноземні спеціалісти. Своєю чергою, приклади з історії Африки вказують досить чітко, що рабство і сучасна бідність континенту – значною мірою результат усвідомленого рішення попередніх африканських правителів, а не наслідок браку їхньої компетентності.

Водночас автори частково, непрямо, з неохотою визнають, що культура таки має деяке значення, оскільки від неї залежить, які інститути схильна встановлювати спільнота. Культура (радше на рівні політичних цінностей) визначає, як держава і суспільство відреагують на поворотний момент історії. Оці поворотні моменти є ще однією активно вживаною тут концепцією. Нерівність у світі змінювалася внаслідок таких поворотних моментів, як Промислова революція, відкриття Америки і Чорна Смерть в Європі. Хоча іноді зміна інститутів залежить і від геть точкових явищ, як-то чорношкіра жінка, яка сіла на переднє крісло в автобусі на сегрегованому півдні США.

Якщо говорити про чуму, то внаслідок масового вимирання і зменшення кількості працівників, люди в Західній Європі змогли добитися для себе зниження податків, у Східній Європі, де режими були більш деспотичними, права кріпаків ніяк не розширилися. Чому так? Бо у кожного народу свої погляди на те, якими мають бути інститути. Як ці погляди назвати, якщо не культурою?

І ось тут починається в цій книзі проблема, яку наприкінці визнають самі ж автори. До кінця не ясно, що ж реально змінює ті-таки славнозвісні інститути.

Історичне коріння 

Автори, звісно, молодці, що перелопатили стільки даних. Як вони самі пишуть, “Чому нації занепадають” – результат 15 років роботи. Вони аналізують приклади десятків країн по всій планеті у період від Римської республіки до наших днів. Це дуже яскраво демонструє, що немає нічого нового під сонцем. Наприклад, мене вразила історія островів нинішньої Індонезії, які були колонізовані голландцями у XVI-XVII століттях. Голландці вижимали у місцевих правителів контроль над вирощуванням спецій. Коли їм це не вдавалося, вони тупо вирізали десятки тисяч місцевого населення. Війна за нафту, кажете? А як щодо спецій?

Інший суперцікавий для мене приклад з історії – це розквіт і занепад Венеції. Місто-держава стала супербагатою завдяки масовій залученості своїх громадян у торговельні відносини з усім світом. Цьому сприяв особливий вид контракту – commenda, який дозволяв купцям з невеликим капіталом чи взагалі без нього провадити спільний бізнес із багатшими підприємцями і пристойно заробляти. У XIII-XIV століттях еліти вирішили, що легше буде вести бізнес, якщо не буде постійного притоку конкурентів знизу, тому вони ліквідували такого роду контракти. За півтора століття Венеція перетворилася з центру світу на місто-музей.

Книга сповнена подібних промовистих прикладів, які доводять, що лібералізація в політиці і економіці сприяє розквіту країни, однак адекватної цілісної моделі того, як поставити країну на шлях лібералізації, автори не пропонують.

Зачаровані кола

Ще однією їхньою концепцією є порочне коло і благодатне коло. Економічні і політичні інститути підтримують існування одне одного. Успішне утвердження, наприклад, екстрективної економіки швидко призведе до встановлення екстрактивної політичної моделі, яку не можна буде змінити до появи чергового поворотного моменту історії.

Прикладом порочного кола можуть слугувати багато країн Латинської Америки. Як уже було сказано: багатство колонізаторів плавно перейшло до революціонерів, від них – до “демократично” вибраних президентів, але система насправді не мінялася весь час.

Щось подібне бачимо і в Росії, хоч їй в книзі присвячено мало часу: що імперія, що СРСР, що нинішня федерація, їздять на тому самому виді палива – імперіалізмі щодо сусідів, протистоянні із Заходом і відсутності поваги до прав людини.

Благодатним колом є британські колонії і сама Великобританія. Вони повільно, але доволі впевнено рухалися до нинішнього – прогресивного і процвітаючого свого стану. Звісно, там також існували еліти, які опиралися інклюзивним інститутам, як це було і в Росії, і в Африці, і в Латинській Америці. Але поки в решті частин світу реформаторів жорстко давили, англо-сакси поступово погоджувалися на зміни. Біда в тому, що часто в книзі деталі цього процесу не згадуються. Ось Корона змирилася із клопотанням австралійських поселенців, ось парламент відмовився від рабства, ось суддя підтримав права чорношкірих… Чому? Бо у них були закони? А що завадило їм ці закони повернути на свій лад, як решті світу?

Ближче до кінця книги розповідається про китайського Дена Сяопіна і те, як він розвернув країну із психопатичного брєду маоістів у корпортократичний режим, який не ідеальний, але набагато кращий за попередній. Що ми бачимо? Особистий вибір політичної фігури? Чому він розвернув свою країну, коли Брєжнєв обрав застій?

Чому африканські вожді із Ботсвани у ХІХ столітті поїхали в Лондон захищати принаймні відносну свободу своєї землі, в той час, як їхні сусіди готові були європейцям продати рідну маму в обмін на зброю? Знову роль особистості? Мораль? Традиції? Культура?

Якщо все зводиться до особистого вибору правителя + вікна можливостей + певного критичного рівня підтримки суспільства + “деякої вдачі” (як пишуть самі автори), то який сенс писати про це цілу книжку? Можливо, щоб розбити оті-таки згадані вище теорії та позбавити нас детермінізму. Щож, непогано, але я чекав більшого.

І загалом, суто технічно, що мені не дуже сподобалося у книзі – це завелика кількість води у деяких розділах. Видно, що автори писали так, щоб нагнати кількість сторінок до певного мінімуму. Це ганьба, на моє переконання. Книги, в т. ч. науково-популярні, треба писати так, щоб якнайкраще передати думку, а не знищити якнайбільше дерев. Якщо думку можна викласти на ста сторінках, немає жодного морального виправдання, чому хтось цю книгу видає на п’ятиста.

Як перестати занепадати?

Все ж таки, якщо вичленити найконструктивніше з усього написаного в книзі і спробувати відповісти на запитання про те, як створити процвітання, то отримаємо десь такі висновки:

1. Потрібно захищати ті інклюзивні інститути, які уже є. Якщо хтось вам проповідує відмову від виборів, бо парламент поганий, повірте мені, при диктатурі краще не стане. І потрібно користуватися вже наявними інклюзивними інститутами. Наприклад, знати свої права і захищати їх в умовах тієї системи, яка є.
2. Потрібно користуватися історичними нагодами, якими б вони дрібними не здавалися. Такі речі, як безвіз із ЄС чи угода про асоціацію, можуть справді (вибачте за пафос) визначати долю країни на десятиліття і століття вперед.
3. Потрібно об’єднуватися в широкі коаліції. Зміна інститутів потребує підтримки великої кількості людей з різних соціальних груп та прошарків.
4. Потрібно мати правителів, які мислитимуть стратегічно і в масштабах країни, а не лише в категоріях своєї наступної яхти. (Так, я знаю, що це складний пункт)
5. Однак, все ж таки, зміна правил гри важливіша за зміну обличчя при владі. Краще добиватися реформ за поганого правителя, ніж сподіватися на те, що хороший прийде і порядок наведе.

, , ,

Для всіх зацікавлених, книга “Чому нації занепадають” не так давно була перекладена і українською мовою. Над перекладом працював професор кафедри політології Києво-Могилянської академії Олександр Дем’янчук.