До біса почуття

Продовжую читати книжки про те, як привести своє життя до ладу. Сьогодні я розповім про книгу Майкла та Сари Беннет “До біса почуття”. Вона пропонує жорсткий, але конструктивний підхід до вирішення своїх життєвих проблем. А я, традиційно, пропоную огляд, який межує з конспектом.

Ідея книги хороша і мені багато в чому близька, але її втілення у тексті – слабеньке. Почасти важко сказати, чи проблема форми – вина авторів, чи перекладача (я читав україномовну версію видавництва “Наш формат”).

Які саме почуття потрібно відправити “до біса”? Жаль до себе, надію на безнадійні речі, печаль через те, що не можеш змінити, розчарування самим собою і тривогу за те, що про тебе думають інші.

А що ж залишається?

Смирення і жорсткість

Головна ідея книги: “визнати, що ви в лайні” і жити виходячи з цього факту. Ви повинні змиритися з тим, що багато ваших мрій ніколи не здійсняться, а частина проблем ніколи не вирішиться. Але це має стати приводом не для депресії, а для постановки реалістичних цілей на основі цієї нової, реалістичної картини світу.

“До біса почуття” містить багато критики позитивного мислення і, можна сказати, пропонує діаметрально протилежну альтернативу. Якщо адепти позитивного мислення торочать, що “можна добитися будь-чого”, якщо “достатньо сильно захотіти” і “вірити в себе”, то Майкл і Сара Беннети стверджують, що ми насправді часто не контролюємо результати, за якими себе оцінюємо. Вам здається, що ви могли ось тоді-то повестися мудріше, вчинити краще, але насправді ні. Тому багато невдач і проблем потрібно сприймати як стихію. Не треба скніти, що ваш будинок попсував шторм, потрібно укріпити його, щоби в подальшому було безпечніше і комфортніше. Бо новий шторм точно прийде.

Цей похмурий світогляд у викладі Беннетів несе звільнення від багатьох речей, які зазвичай прийнято вважати позитивними. Ось лише деякі приклади:

• Не треба ставити саморозвиток за самоціль чи вважати його панацеєю. Розвиток ваших здібностей має природні межі і замість того, щоб намагатися постійно “виходити із зони комфорту”, слід спробувати на основі уже наявних умінь і здатностей зробити зі своїм життям щось хороше.
• Не треба перейматися через самооцінку (відповідний розділ мені справді відкрив очі). Якщо вона у вас занижена, вона такою,  швидше за все, і залишиться до кінця життя. Змиріться із тим, що ви завжди будете невдоволені собою, спробуйте переступити через цей негатив і жити всупереч ньому.
• Не треба шукати спокою і справедливості – їх завжди бракуватиме. Тому цінуйте те хороше, що маєте, і змиріться, що ми живемо у неспокійному і несправедливому світі.
• Не треба спішити усім на допомогу. Часто це може нашкодити людині, багато хто цього не оцінить, а повсюдна людська невдячність і тягар відповідальності можуть нашкодити вам.
• Не треба займатися самокопанням. Як виявляється, знати, в чому саме корінь твоєї проблеми – далеко не завжди значить бути здатним цієї проблеми позбутися. І взагалі, самокопання – це форма прокрастинації.
• Не треба намагатися сподобатися людям, яким ти не подобаєшся. Швидше за все вони ніколи не змінять про тебе свою дурнувату думку. Слід натомість шукати людей, які тебе приймають, і просити їх про підтримку.

Як бачите, достатньо депресивні висновки, але у них міститься промінь надії. Все погано, але у наших силах зробити трошки краще – якщо опустити свої очікування з небес на землю.

Реально спантеличує мене у цій книзі постійний заклик авторів “пам’ятати про свої цінності”. Про які саме цінності йдеться – не ясно. Адже у читачів цінності можуть бути дуже різні! Припустімо, мої життєві принципи доволі зручно лягають на більшість ідей, викладених Беннетами. А якщо для людини альтруїзм, самоосвіта або позитивне мислення і є суттю життя? В такому разі більшість порад просто не будуть сприйняті.

Грубощі і гумор

Автори попереджають про грубість своєї мови майже одразу. Але насправді поза самою назвою книжки, ідеєю “визнати, що ви в лайні” і розділом при “Придурків”, я лайки в книзі не помітив. Іронія тут в’їдлива – це правда. Багато зворотів годяться радше для інтернетівських тролів, ніж для психотерапевтів, але мене більше напружувало не це…

Я уже читав переклади “Нашого формату” і знаю, що дане видавництво вміє робити свою роботу якісно, тому припускаю, що перекладач просто намагався максимально точно зберегти оригінал… але в такому разі, мабуть, оригінал написаний не надто вдало.

Невдалість – передовсім у складно побудованих реченнях. Це нетипово для англійської мови, однак ми маємо справу з авторами з вищою освітою і їдким гумором. Вони люблять у своїх поясненнях вставляти імена і явища, до яких я хотів би бачити значно більше пояснень у зносках. На виході складається враження, що це не книга із самодопомоги, а стінограма якогось нью-йоркського стенд-ап шоу із жартами дуже заточеними під місцеву публіку. Особисто я досить сильно американізований, знаю, хто така Опра, і розумію, чому в стількох жартах фігурують адвокати. Але навіть для мене добрячий шмат приколів і порівнянь був несмішним чи навіть незрозумілим. А що вже казати про людей менш заглиблених у сучасну американську культуру.

Структура і хаос

Розділи книги відповідають різним проблемам (саморозвиток, соціалізація, альтруїзм тощо), тому їх можна читати вибірково, як і роботи Барбари Шер. Наприклад, мене найбільше цікавили фрагменти про самооцінку та кохання – їх я прочитав особливо уважно. А от розділи про батьківські почуття і пошуки справедливості взагалі мене не стосувалися, тож їх я лише швидко прогортав.

Структура розділів послідовна. Кожна частина починається із загального опису проблеми, змішаного із поясненням, як із неї вийти. Далі йдуть “типові скарги пацієнтів” – ілюстрації того, чого люди зазвичай прагнуть і не можуть добитися, а також поради, чого насправді варто було би прагнути. Нарешті автори пропонують шаблони “листів самому собі” – конструктивну модель ставлення до ситуації. У кожному розділі ці всі елементи повторюються кілька разів, оскільки кожна проблема розглядається під різними кутами.

Що ж тут не так? Попри всю цю структурованість, кожен розділ справляє хаотичне враження.

Скажімо, не зовсім ясно, нащо потрібні ці “типові скарги”, адже вони згадуються після того, як загальну відповідь на проблему вже озвучено. Водночас автори не надають глибинного аналізу “типових скарг”. Якщо, знову ж таки, згадувати Шер або навіть Меґ Джей, у них обох скарги пацієнтів слугують не лише ілюстраціями, але і опорою кожного розділу. Натомість у “До біса почуття” ці уривки корисні хіба для відповіді на запитання “Чи цей розділ для таких, як я?”.

“Листи самому собі” – типова і корисна у психотерапії вправа. Але конкретно в цій книзі приклади даних “листів” настільки переповнені приколами у дужках, що їх важко читати і сприймати. Структура зазвичай приблизно така:

“Дорогий (я/мій нестерпний сусіде/я із минулого/мій бридкий кузене/я із майбутнього), я знаю, що ми (багато сварилися/їли недостатньо Чірізос/могли би проводити більше часу разом), але відтепер я обіцяю тобі (що все виправиться/що ми підемо до адвоката/що я поміняю собі зубну щітку)”.

Так, я розумію, що це типу смішно і, можливо, в англомовному оригіналі ці речення не видаються аж настільки безкінечними і нечитабельними. Але в актуальній українській версії книжки це схоже на джунглі, крізь які без мачете не пробратися.

, , ,

Книга дає непопулярні, навіть дещо контраверсійні поради, але як і з багатьма розумними книжками, в процесі читання я побачив, що уже тривалий час виконую частину викладених тут правил. Ці правила, гадаю, дуже відповідають нинішньому духу часу – духу епохи великої невизначеності і розчарувань у всьому на світі. Такій епосі потрібен реалістичний і жорсткий погляд на життя і на самих себе. Однак, можливо, в разі другого видання цієї книги, перекладачу варто буде агресивніше адаптувати текст для українського читача.