Посібник диктатора

“Посібник диктатора” – сучасна цинічна теорія про природу влади. І хоча почасти вона здається поверховою, автори досить переконливо пояснюють, хто насправді визначає ім’я лідера і кому лідер прислуговує передовсім. Ні, тут немає конспірології. Деталі – далі, у моєму огляді-конспекті.

Одразу проясню важливий момент: автори “Посібника диктатора” Брюс Буено де Мескіта і Алістер Сміт не виправдовують і не заохочують авторитаризм, корупцію чи зневагу до людського життя. Вони лише викладають певну логіку, якою мали би послуговуватися керівники будь-якої більш-менш серйозної організації, якщо вони прагнуть залишатися на посаді лідера якомога довше. 

Проблема в тому, що ця логіка буквально змушує керівника вчиняти аморально і водночас робить питання про моральність лідера маловажливим. Лідер може бути святим і щиро бажати змінити країну на краще, але якщо його плани йдуть всупереч інтересам його “переможної коаліції”, навіть диктаторських повноважень буде замало для втілення в життя усіх найкращих намірів у світі.

Головні ідеї книги

Реальних демократій чи монархій/диктатур насправді ніколи не існувало. Усі режими різняться лише кількістю людей, від яких залежить посада лідера.

“Ніхто не править сам“, говорять автори книги. І в демократичній республіці, і в диктатурі влада лідера тримається на “переможній коаліції” з відносно малої кількості осіб. Звісно, в диктатурах це коло вужче, в демократіях ширше. Але воно не є настільки широким, як нам розповідають демократи: у більшості виборчих систем перемагають кандидати, за яких голосують лише 10-30 відсотків населення. Не є воно і настільки вузьким, як хотіли би вірити самодержці: лідер критично залежний від підтримки армії, податківців, легітиматорів, місцевих керівників тощо.

Відтак автори пропонують розрізняти політичні системи не за формальними ознаками “демократія/диктатура”, а за кількістю людей, які реально впливають на те, хто буде при владі. Є три категорії людей:

1. номінальний селекторат (усі, хто принаймні формально мають право обирати лідера),
2. реальний “впливовий” селекторат (усі, хто реально приймає рішення щодо посади лідера),
3. “переможна коаліція” – мінімально необхідна група людей, підтримка якої гарантує керівну посаду.

Наприклад, на мажоритарному окрузі живуть 30 тисяч осіб, які мають право голосу (це “формальні”). Із них реально голосувати ходять 20 тисяч (“впливові”). Для гарантованої перемоги потрібен 10 тисяч + 1 голос (“переможна коаліція”). Але якщо припустити, що кандидатів не два, а десять, і кожен має приблизно однаковий рівень підтримки, то переможна коаліція може складатися всього із 2100 осіб – менше, ніж одна десята від “формальних”.

Лідер завжди зацікавлений, щоб впливовий селекторат та “переможна коаліція” були якомога меншими (так їх легше задовольнити), а “формальних” було якомога більше – щоб маніпулювати ними задля політичної розправи над надто нахабними членами коаліції.

Абсолютна корупція

Ще одним універсальним законом є закон грошей. Переможна коаліція, якою б вона не була, підтримуватиме вас лише за те, що ви будете перерозподіляти кошти на користь членів коаліції. У корумпованих режимах йтиметься про розкрадання казни на користь кумів, у більш демократичних системах лідер перерозподілятиме кошти держави на користь свого електорату.

При цьому завжди потрібно витрачати на “переможну коаліцію” рівно стільки, скільки буде вдосталь, щоб її не міг перекупити потенційний претендент на ваше крісло. А решта структури, якою керує лідер, і навіть його офшорний рахунок повинні фінансуватися за залишковим принципом. Тобто “король” по суті є заручником своєї “свити”.

Посібник суто для лідерів

Свої ідеї автори “Посібника диктатора” ілюструють історичними прикладами здобуття, утримання і втрати влади, епізодами з життя диктаторів на кшталт Роберта Мугабе, Фіделя Кастро та династії Кімів, а також розповідями про американських президентів. Ці приклади подібні до історій у книзі “48 законів влади” (48ЗВ) – вони анекдотичні, але майже завжди містять чиюсь жорстоку смерть.

Хоча автори говорять про різні типи держав та організацій, поради стосуються майже винятково тих людей, хто хоче бути №1 у своїй структурі. У 48ЗВ ці поради були помітно більш універсальними. Першими хочуть бути далеко не всі. Іноді людині просто комфортніше за лаштунками, а ще частіше людина розуміє, що боротьба за місце лідера занадто ризикована (почитайте про рівновагу Неша).

“Посібник диктатора”, хоч і наводить правдоподібну модель, впадає у надмірну раціоналізацію політичних акторів. Я завжди від цього застерігаю, бо це своєрідне поклоніння елітам, які зовсім не обов’язково на те заслуговують. Якби Янукович був справді раціональним актором, його режим ніхто б не повалив.

Політика схожа на ринок і на війну – це правда. Але все ж таки, це інакша сфера, в якій значно більшу роль грають нематеріальні чинники і особисті якості та цінності людей, що беруть у ній участь.

Окрім того, у книзі практично не приділено часу підкилимним ігрищам всередині коаліції. Це надважлива тема, оскільки багато лідерів (зокрема, наш екс-президент Леонід Кучма) трималися при владі значною мірою завдяки вдалому управлінню внутрішніми конфліктами між кланами, які його підтримували. До речі, Кучма згадується у книзі як радше рідкісний випадок, коли президент квазі-демократичної держави не став залишатися на третій термін.

Демократія все ж таки краща

У розділах про міжнародну допомогу та війну (як види міжнародної політики) автори доводять, що демократичні лідери не є більш моральними за диктаторів. Просто демократи змушені зважати на думку значно більшої кількості людей, тому вони піклуються про життя своїх військових і населення в цілому. І замість того, щоб розпалювати війну, демократи спершу випробують усі інші способи впливу на іншу державу, зокрема і надання міжнародної допомоги. Гуманітарка в цій книзі постає своєрідним міжнародним хабарем, який майже не доходить до тих, кому формально призначається.

Автори не одразу, але визнають, що за демократичного режиму, так чи інакше, набагато вища статистична імовірність жити добре. Бодай тому, що у демократичного лідера набагато менша мотивація наживатися на наслідках стихійного лиха або оголошувати війну.

Подекуди навіть здається, що “Посібник диктатора” – це доповнення (або альтернативна версія) книги “Чому нації занепадають“. Ми так само бачимо вигідність інклюзивних суспільств, просто їх називають суспільствами із максимально широкою “переможною коаліцією” і це все показано з точки зору правителя, а не з точки зору вченого-історика. І в той час, як “Чому нації занепадають” називають повторення авторитаризму після революцій “порочним колом” для певних країн, то “Посібник диктатора” говорить, що це “порочне коло” є фундаментальним законом влади усього людства.

Що ж робити?

У власних підсумках де Мескіта і Сміт говорять про те, як змінити цей безрадісний стан речей.

Першочергова задача – відмовитися від утопічних проектів та ідеалізму. Власне кажучи, автори закликають мислити політично, в категоріях “зробити трошки краще для когось”, радше ніж “зробити усіх щасливими” (що є просто неможливим). Не сподівайтеся, що раптом до влади прийде той, хто ніколи не крастиме і нікому іншому красти не дозволить, робіть усе, щоб до влади прийшов той, хто хоча би сам крастиме на 10% менше за попередника.

По-друге, потрібно ставитися із підозрою до мотивів будь-кого, хто при владі чи на неї претендує, оскільки ідеологічні гасла здебільшого є суто ширмою для справжніх вигод.

По-третє, кілька мафій кращі, ніж одна – чим нестабільніше себе почувають члени “переможної коаліції” у ній, тим більша імовірність, що вони захищатимуть права і свободи населення – розуміючи, що завтра з переможців вони можуть знов перетворитися на опозицію або навіть потрапити в підпілля.

По-четверте, потрібно боротися за кількісне розширення “впливового селекторату” і “переможної коаліції”. Демократія погана, але кращого режиму ніхто не придумав. Інклюзивність сприяє і добробуту суспільства в цілому, і добробуту кожного окремого громадянина, тому потрібно добиватися її, де це тільки можливо. Цікаво, що пишучи книгу в 2011 році, автори обстоювали скасування американської колегії виборщиків – задля демократизації у США. Якби ця ідея була втілена в життя тоді, Трамп не став би президентом у 2016-му.

Автори наголошують, що демократизація – це не тільки і не стільки проведення виборів, скільки поширення свобод, зокрема свободи слова. Наводиться приклад Росії, де вибори проходять регулярно і навіть не дуже фальсифікуються – в цьому немає потреби, оскільки реальній опозиції просто не дають змоги публічно виступати.

Якщо говорити про демократизацію диктатур Третього світу, автори звертають увагу на джерела прибутків країни. Кореляція проста: демократизація тим імовірніша, чим менше країна залежить від продажу ресурсів і чим більше вона покладається на труд людей, зокрема на сферу туризму. Туризм потребує доброго іміджу країни, відтак – низького рівня репресій, тому у країнах на кшталт Тунісу революція мала більш конструктивний, демократичний ефект, ніж у Лівії, влада якої багатіє з продажу нафти, а відтак не потребує давати своїм громадянам свободи і можливості. Отже, коротко кажучи, розвиток туризму – це розвиток демократії.

Способом впливу багатших держав на демократизацію бідніщих є зміна порядку надання допомоги. Замість платити наперед гуманітарну допомогу, як це робиться нині, “Посібник диктатора” пропонує публічно оголошувати, що певна країна (наприклад, Пакистан) виконає певну задачу (наприклад, впіймає лідера “Талібану” або збудує певну кількість шкіл, в яких навчатиметься певна кількість дітей, з яких певний відсоток складатимуть дівчата) і за це отримає певну суму грошей.

По-п’яте, революція має найбільше шансів на успіх, коли в країні економінча криза, коли лідер хворий або коли до влади щойно прийшов новий, неукорінений лідер.

По-шосте, поширення технологій – необхідна умова демократизації та лібералізації. Технології, зокрема інформаційні, дозволяють заробити і посилюють можливості звичайних громадян як в плані координації між громадянами заради тиску на владу, так і суто тим, що збільшують вплив громадянина на економіку, а тому змушують владу більше прислухатися до нього. Іншими словами, якщо багато вбивати/видворяти/обкрадати підприємців, які заробляють і платять податки, або якщо забороняти технології, якими ці підприємці користуються, то влада втратить частину потенційної вигоди.

Нарешті, автори пропонують ООН створити міжнародний юридичний механізм, який дозволятиме диктаторам, що погодяться у разі революції мирно передати владу, отримати амністію, частину накраденого і гарантований час на те, щоб покинути країну.

Замість висновків – промінь надії

В сухому залишку, “Посібник диктатора” – це дуже реалістична, хоча і трохи огульна теорія влади. Сміт і де Мескіта праві, що ніхто не править сам, і було би добре, щоб усі люди це усвідомлювали. Щоби всі розуміли, що зміна конкретного обличчя при владі вирішує не так і багато, коли система в принципі гнила.

Але з іншого боку, не треба політику в цілому сприймати як якесь цинічне гадюче гніздо. Я близько контактував з багатьма різними людьми в політиці. Серед них, безперечно, було і чимало персонажів, які йшли у владу суто щоб “урвати і втекти”. Але були і ті, хто справді прагнув змінити щось на краще принаймні для свого регіону, міста або округу. Тому, на мою думку, не треба політику ані ідеалізувати, ані демонізувати. В ній потрібно брати участь, наскільки це можливо – організовуватися, в тому числі через наявні інститути, і спільно захищати свої права.