Save The Cat!

Робота Блейка Снайдера “Врятувати кота” чудово вписується в мою рубрику Книги+Кіно, бо це книга про те, як створювати кіно. Втім уроки з неї будуть корисними не лише для кіносценаристів, але й для будь-кого, хто пише будь-які художні сюжети.

Головна ідея “Врятувати кота”: усі кіносценарії працюють приблизно за одним і тим самим планом. Цей план потрібно вивчити і йому слідувати, який би фільм ви не взялися робити. Наскільки це працює – читайте далі в моїй рецензії-конспекті.

Писати конспект із цієї книги непросто, бо вона сама нагадує собою конспект. Блейк Снайдер, сценарист і продюсер із багаторічним досвідом, пише лаконічно, тезово та водночас емоційно і з яскравими порівняннями, які навіть без картинок легко візуалізувати. І за це автору – честь і хвала. Він явно шанує час читача і добре попрацював над своїм текстом.

Чому книга називається “Врятувати кота”? Це один із найважливіших прийомів при створенні сценарію. У кожному фільмі має бути сцена, у якій нам представляють головного героя. Щоби аудиторія одразу прониклася до нього симпатією, потрібно, щоб він проявив себе, скажімо, врятував кота з дерева. Це одразу поянсює, що він хороша і смілива людина, і заохочує людей за нього вболівати.

Але книга присвячена не стільки окремим прийомам, скільки технології написання кіносценарію загалом.  Так, я не випадково написав “технологія”. Снайдер дивиться на кіно суто як на індустрію людських емоцій. “Врятувати кота” пропонує алгоритм виробництва, а не патетичні поради молодому митцю.

Позитивна сторона цього – цілеспрямованість і структурованість. Негативна – можете забути про самовираження і будь-які ідеї, що виходять за межі бінарної опозиції смерть-і-секс.

Але я забігаю наперед. Спершу – алгоритм.

Про що це?

Перед тим, як сідати за написання сценарію, і навіть перед тим, як сідати за написання плану до сценарію, ви повинні придумати logline. Logline – це комбінація назви і речення, яке повністю пояснює основний смисл майбутнього фільму. Дуже бажано, щоби в logline був присутній головний герой, відчувався жанр і цільова аудиторія. Хороший logline – як анекдот – міститиме іронію та сюрприз.

Ідея logline дуже американська, дуже бізнесова і дуже технологічна. Ви повинні передовсім чітко знати, ЩО і ДЛЯ КОГО ви робите, ЩО САМЕ ви хочете сказати. Дане розуміння полегшує як написання тексту, так і подальший його продаж кіностудії. Таку саму пораду я зустрічав у книгах для гейм-дизайнерів, уроках з ведення блогів та тренінгах зі створення Youtube-каналів.

Гадаю, це проблема дуже багатьох митців у різних формах мистецтва: нездатність чітко визначити, про що конкретно їхня перша історія. Ідей так багато і вони, здається, безнадійно переплетені між собою, і хочеться так багато виразити! Але змішування докупи усього на світі, з великою імовірністю, закінчиться крахом. Зокрема, як пише Снайдер, “чомусь аудиторія сприймає лише один вид магії” у кожному фільмі. Тобто зняти кінострічку, в якій одночасно будуть присутні інопланетяни, вампіри і генмодифіковані динозаври – це хибна ідея.

10 жанрів

Автор говорить дослідити ті фільми, які вже вийшли раніше, і які є найбільш подібними до вашого дітища за жанром. Снайдер пропонує власний перелік із десяти жанрів, які значно відрізняються від звичних для нас. Тут немає навіть поділу на “комедії” та “драми”, але, на мою думку, ці жанри є дуже влучними і взагалі, ця частина книги мені сподобалася найбільше, тому тут я зупинюся детальніше.

  • Monster in the house – будь-який фільм, де головна мета героїв – вижити. “Монстр” – не обов’язково монстр, це може бути людина чи вірус, чи стихійне лихо. “Будинок” – не обов’язково будинок, це може бути місто, кімната, космічна станція тощо.
  • Golden fleece – фільм-квест, в якому герой чи герої намагаються щось дістати, провернути велике пограбування тощо.
  • Out of the bottle – історія, в якій чиїсь бажання неочікувано здійснюються, але це призводить до непередбачуваних наслідків. Часто під кінець головний герой відмовляється від усього здобутого у чарівний спосіб.
  • Dude with a problem – герой мимоволі. Звичайна людина опиняється перед незвичайними проблемами і намагається їх вирішити.
  • Rites of passage – історія, в якій здатися означає перемогти. Головний герой щось втратив і він намагається це пережити і знайти внутрішній мир.
  • Buddy love – усі романтичні фільми і усі фільми про напарників. Річ у тім, що і романтика, і пригоди двох прибацаних копів працюють однаково і крутяться навколо поступового усвідомлення потреби двох головних героїв одне в одному. Просто романтика передбачає імовірність весілля.
  • Whydunit – розповідь про те, чому відбулося певне зло. Часто історія розповідається ретроспективно, але в будь-якому разі, аудиторії дається шанс відчути себе детективами.
  • The fool triumphant – наш герой слабкий і може навіть недолугий, проти нього виступає потужна і часто солідна структура, але він все одно перемагає у цьому нерівному бою, викриваючи істинні недолугості структури, проти якої він виступає.
  • Institualized – усі фільми, де в центрі уваги певний колектив, як-то мафія чи церква. Цей жанр розповідає про радості і випробування через перебування в цьому колективі.
  • Superhero – сюди належать не лише фільми про супергероїв, але в принципі усі фільми, де в центрі уваги – людина, що не схожа на інших. Наш герой не лише крутіший за більшість людей, але і гостро відчуває свою відчуженість від них.

Обравши один із жанрів і познайомившись із його найкращими прикладами, ви зможете зробити “таке саме, але інакше” – дотримаєтеся канонів жанру, але розбавите їх власними ідеями чи ідеями, отриманими з інших жанрів.

Особливість даного поділу в тому, що кожен жанр фокусується на одному з первинних, примітивних (primal) інтересів, які, на думку Снайдера, будуть зрозумілі навіть печерній людині: виживання, перемога, зв’язок з близькою людиною або з колективом, відчуття себе відмінним від колективу і т. д.

Хто наш герой?

Оці всі згадані вище примітивні речі важливі для розуміння в подальшому, хто наш герой і яка його мотивація. Мотивація повинна завжди зводитися до чогось примітивного і загальнолюдського, бо інакше аудиторії буде важко себе асоціювати себе із героєм і слідкувати за подіями історії.

Герой обов’язково повинен змінюватися і шлях цієї зміни повинен бути якомога радикальнішим. Зміна, яка відбувається у головному герої – це практично і є основна ідея вашого фільму. За словами Снайдера, не змінюється лише антагоніст.

Антагоніст значною мірою визначає героя. Як у випадку Бетмена і Джокера, які є практично протилежностями однієї і тієї ж медалі. Герой виступає проти того всього, що являє собою антагоніст.

Герой повинен зіткнутися зі значними загрозами – ризиком втратити рідних або власне життя. Це загострює конфлікт у стрічці, без якого вона буде нудною.

Один сценарій to rule them all

На цьому етапі Блейк Снайдер наводить власний чек-ліст елементів, з яких має складатися кожен фільм НЕЗАЛЕЖНО від обраного жанру. Нагадую, що ми і досі нічого не пишемо, а лише плануємо!

Скорочену версію чек-ліста ви можете подивитися на картинці збоку – у дужках тут номери сторінок з розрахунку на 110-сторінковий текст (автор орієнтується на стандарти свого часу: 110 сторінок тексту – це близько 90 хвилин фільму). Кожен пункт у цій структурі має свою функцію і може бути виражений однією або кількома сценами фільму. Кожна сцена повинна містити зміну настрою і конфлікт. Загалом Снайдер виділяє 40 сцен на фільм, які пропонує клеїти на дошку планування сюжету, розподіляючи їх за актами. Так ви побачите, чого конкретно у вашій структурі бракує, де, можливо, навпаки, забагато ідей і від частини з них слід відмовитися, а де всього вдосталь, але на картці немає ані конфлікту, ані зміни настрою.

Я не буду вдаватися в деталі щодо кожного пункту (все ж таки, треба залишити хоч якийсь привід купити чи позичити цю книгу), однак зауважу: тут ми маємо справу з класичною трьох-актною структурою, другий акт розбито на два під-акти. Перший акт знайомить із героєм, задає тему і демонструє проблему. Другий розкриває вторинну сюжетну лінію, містить найбільше екшну і показує майже-перемогу зла, а в третьому акті знаходиться рішення проблеми. Цікаво, що центральний момент фільму (mid-point) – це фальшива перемога, де здається, що все уже добре, але на 75-ій сторінці (all is lost) вона обернеться фальшивою поразкою.

І якщо казати про оці номери сторінок, Снайдер дуже жорстко пише про свій чек-ліст. “Другий акт має початися на 25-ій сторінці… дехто каже, що на 28-ій, але ні, він має початися тільки на 25-ій”. Конкретно ця фраза і загальна закостенілість представленого плану мене кілька разів дуже відштовхувала від читання цієї книги. Вельми дивно, що за наявних 10 принципово різних жанрів нам у горло заштовхується одна і та сама структура. Ніякої тобі модульності, варіативність зводиться до мінімуму – ви можете поміняти місцями all is lost і mid-point. Якщо це комедія, то погоня на 40-ій сторінці буде смішна, якщо це драма, погоня буде серйозна.

Звичайно, автор кидає виклик, мовляв спробуйте зробити інашке and learn the lesson the hard way! І на якомусь етапі він навіть припускає, що сценаристи таки вигадають щось нове, але в цілому вся його наука подається з великим апломбом.

Більше того, щоби довести, що гратися цією структурою не можна, Снайдер наводить як анти-приклад трилер Крістофера Нолана “Мементо” (цей фільм усі свої сцени показує у зворотньому порядку) та ще й глузливо підкреслює, що “Мементо” мав дуже погані касові збори, бо “екзистенційні питання – це не те, що потрібно людям у суботу ввечері”. Снайдер протиставляє “Мементо” стрічці “Міс Конгеніальність” із Сандрою Балок, яка здобула дуже позитивні відгуки і значний комерційний успіх.

Суперечка з автором

Головна проблема книги – у спеціалізації Снайдера: сімейні комедії. Тобто ми маємо справу з досвідом людини, яка все своє життя виробляла фільми, розраховані суто на той-таки один суботній вечір, на людей, які ідуть у кіно з дітьми, турбуючись про задоволення дітей і сподіваючись, у кращому разі, хіба трошки розслабитися. Подивитися, посміятися і забути. Це кіно не претендує на те, що воно щось змінить, когось надихне чи виграє нагороду кінокритиків. Звідси і суто бізнесові критерії оцінки.

Але я говорю зараз не з позиції за “високе” мистецтво, а з позиції споживача. “Мементо” – далеко не мій найулюбленіший фільм. І я дуже люблю Сандру Балок. “Міс Конгеніальність” мені свого часу дуже сподобалася. Але “Мементо” вплинуло на становлення мене як особистості незрівнянно більше, ніж “Міс Конгеніальність“. Про “Мементо” я часом задумуюся і досі – а пройшло вже майже 20 років з часу виходу фільму і років 15 з часу, коли я його власне подивився. А “Міс Конгеніальність” я б і не згадав, якби не книжка Снайдера. Якщо судити суто по касових зборах, то чого взагалі тоді одразу не піти в порноіндустрію? А ще краще – у торгівлю зброєю. Кажуть, найвигідніший бізнес на планеті.

Окрім того, я підозрюю Снайдера у “помилці виживших”. Структура, яку він пропонує, справді має обмаль нового, тож не віриться, що всі фільми, які за нею зроблені, обов’язково є успішними. Водночас, є чимало успішних стрічок, які у снайдерівську план-схему впишуться погано.

Мерзенна вісімка“, “Престиж“, багатосерійний фільм “Лікарня Нікербокер” або серіал “Ігри престолів” мають одразу кількох головних персонажів, серед яких формально найголовніший не надто виділяється, або функція головного переходить від одного до іншого, або взагалі не ясно, хто головний.

Фільми одного з моїх найулюбленіших режисерів Веса Андерсона в цілому не дуже узгоджуються з баченням Снайдера. У “Потязі на Дарджелінг” кожен із головних героїв переживає серйозні зміни, але мета їхньої подорожі – “духовне просвітлення” і зустріч після конфлікту в родині. Скажімо так, абсолютно некритичні, не дуже primal речі, у фільмі взагалі мало що відбувається, але він все одно прекрасний і крутий. “Королівство місяця, що сходить” – це явно романтичний фільм, але в ньому абсолютно відсутній процес “притирання” між головними героями, вони одне для одного ідеальні від початку. У “Готелі Гранд Будапешт” секція fun and games пересунута здебільшого на останню третину фільму, з іншого боку, завдяки операторській роботі, там вся стрічка як суцільний fun and games.

Чи багато в одному з найуспішніших серіалів останнього десятиліття “Картковий будиночок” отих-таки primal потягів? Так, в серіалі є секс і убивства, але за великим рахунком, під усім цим головна і єдина тема – психопатичне прагнення влади заради самої влади. Психопатія мала би відштовхувати, чи не так? Ну точно не приваблювати широку аудиторію. Уже згаданий “Престиж” – це історія про те, як митця зводить з розуму прагнення уваги аудиторії. Серіал “Молодий папа” – це взагалі на дві третини філософія і медитація.

В чому полягає шлях і зміна головних героїв у “11 друзях Оушена”, “Ілюзії обману” або багатьох подібних фільмах-пограбуваннях? Наприкінці кожного з них нам просто розкривають, як все це було насправді сплановано, але зміни тут ніякої особливо немає.

Антагоністи теж можуть змінюватися. Практично весь серіал Gotham – про те, як майбутні вороги Бетмена поступово перетворюються з лохуватих диваків на воплочення зла і неадекватності.

Кінематограф змінюється.

Змінилися цінності. Зараз, я певен, феміністичний фільм, який проповідуватиме волю від будь-яких стосунків, має шанси зібрати не меншу касу, ніж фільм, який розповідає, як добре мати сім’ю.

Змінюються настрої. 1990-ті загалом для світу були епохою надії, а нині ми всі живемо в очікуванні Останньої війни і постапокаліпсису. Антигерої трапляються частіше за героїв. Фільми про відлюдькуватих розумників – частіше за фільми про розумних собак.

Змінюються кіноформати. Кадр став динамічнішим – щоб переконатися, просто подивіться “Володаря перснів”, а потім “Хобіта”. Але водночас хронометраж кіно уже не загнаний у рамки 1,5 години, як це було у “золотий вік” Блейка Снайдера. Говорити про необхідність перейти до історії Б на 25-ій сторінці уже якось дивно. І, як бачите, я багато згадував серіали – їхня якість суттєво змінилася, вони стали більш схожими на багатосерійні, багатосезонні кіносаги, і багато з них порушують серйозні філософські і політичні питання, і заробляти їм це не заважає.

Як висновок

Гадаю, для будь-кого, хто береться писати свій перший сценарій, книга “Врятувати кота” буде корисною принаймні як довідник. У ній вдосталь важливих застережень і прийомів, які полегшать роботу над вашим текстом. Це здоровий прохолодний душ, повна протилежність до “сучасного мистецтва”, яке закликає бути огидним і незрозумілим заради самої огиди і незрозумілості. Але орієнтуючись на уроки Блейка Снайдера, слід пам’ятати, що кінематограф, як і всі форми розваг, також переживає еволюцію, і зараз він більш відкритий до експериментів, ніж будь-коли раніше.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s

This site uses Akismet to reduce spam. Learn how your comment data is processed.