Шлях до несвободи

“Шлях до несвободи” – моя перша книжка на Kindle

Книга “Шлях до несвободи” (The Road to Unfreedom) одного з моїх найулюбленіших інтелектуалів Тімоті Снайдера – дуже амбіційна. Вона про історію, свідками якої ми є. Але це праця не просто про події. Це книга про конкретних функціонерів та про глобальні ідеї, що рухають цими подіями.

Снайдер описує перетворення в Росії, Україні, ЄС і США у період з 2011 по 2016 роки. Серед охоплених подій: протести на Болотній площі, Євромайдан, анексія Криму і вторгення Росії на Донбас, криза біженців, Brexit і перемога Дональда Трампа на виборах президента США. Цікаво читати книгу, яка написана як історична, але розповідає про те, що відбувалося з тобою, твоєю країною і твоєю епохою от лише буквально вчора. І немає жодних сумнівів, що ці події матимуть значний вплив на подальший плин історії.

Скажу чесно, спершу я не сподівався знайти у “Шляху до несвободи” нічого нового – уся наша країна перебувала в епіцентрі описаних тут подій принаймні з кінця 2013 року. Однак Снайдер не просто систематизує відоме – він заглиблюється у причини і навіть створює понятійний апарат для роботи з цими причинами.

Частину подій автор описує і пояснює через персоналії, які цим подіям сприяли. І ось саме виклад про “персонажів другого плану” (типу Владислава Суркова – впливових, але не тих, про кого ми чуємо в новинах щодня) містять купу цікавих деталей. Вони допомагають зрозуміти, як будувався “рускій мір” і яка його кінцева мета. Не всі із цих імен відомі, однак всі вони грають визначні ролі. Читаючи “Шлях…” я саме дійшов до фрагменту про російську агентку Марію Бутіну, коли новинний простір заповнився повідомленнями про її затримання.

Чому Снайдер бере за відправну точку протести на Болотній площі у Москві? Він вважає це переломним моментом – точкою біфуркації, в якій тогочасний прем’єр-міністр Росії Володимир Путін міг обрати, все ж таки, не піти на третій термін і зберегти в Росії принаймні ту неповноцінну демократію, яка була, і дати шанс подальшій принаймні косметичній лібералізації. Але протести розігнали, а Путін пішов на вибори і виграв їх, за кілька років розпочав гібридну війну з Україною, розкол Євросоюзу і підрив американської демократії. Це і є “Шлях до несвободи” і, оскільки Снайдер американець, він стурбований передовсім несвободою його країни. Але при цьому він чітко дає зрозуміти, що долі США, ЄС та України пов’язані значно тісніше, ніж може здаватися на перший погляд.

Термінологія Снайдера

Снайдер пропонує низку вдалих термінів для артикуляції політичних явищ останнього десятиліття. Головні із них – це політика невідворотності (politics of inevitability) та політика вічності (politics of eternity).

Політика невідворотності – це віра у неуникненність утопії: надалі вже нічого принципово не зміниться, усе ставатиме лише краще, це лише питання часу, адже всі ідеологічні альтернативи виявили свою смертельну слабкість. Такою була віра комуністів до початку застою (перемозі комунізму повинна була сприяти сама логіка історичних процесів, як вважав Карл Маркс). Такою була і віра лібералів у 1990их, які проголосили “кінець історії” – все, далі світ просто ставатиме дедалі більш схожим на США.

Снайдер критикує цей цивілізаційний оптимізм. По-перше, тому, що він знімає з усіх людей відповідальність за їхні повсякденні рішення – адже утопія “невідворотня”. По-друге, цей підхід закриває очі на вади панівної ідеології, усі поточні проблеми – це лише технічні питання на шляху до утопії. І по-третє, єдине, чого з таким підходом справді не можна уникнути – це розчарування, адже утопія не настане ніколи. А за розчаруванням починається політика вічності.

Якщо політика невідворотності дивиться у фантастичне майбутнє, то політика вічності говорить про міфологізоване минуле, яке виправдовує і біди народу, і злочини влади. Ми були великою імперією (і так має бути вічно), ми перемогли в Другій світовій (і всі нам вічно тепер винні), нас атакували вороги з Заходу (і так відбувається вічно). При такому погляді на життя наявні проблеми також вічні і принципово їх вирішити не можливо, можна лише сподіватися, що комусь буде гірше, ніж нам. Росіяни не сподіваються жити краще, бо вважають, що це нереально. Натомість вони прагнуть, щоб Заходу жилося гірше, і в цьому бачать єдину свою цивілізаційну самореалізацію.

Політика вічності типова для усіх тоталітарних суспільств завдяки своєму циклічному погляду на життя. Тут ідеї Снайдера дуже перегукуються із думками Вацлава Гавела, який також пов’язував тоталітаризм соцтабору із циклічністю, яка, на думку Гавела, протистояла як емоційному, так і критичному, історичному погляду на життя.

Джерела євразійства

Перехід від політики невідворотності до політики вічності – це і є “Шлях до несвободи”. Це шлях від фанатичної віри в прогрес через руйнацію утопії до тотального поринання у міф: коли в СРСР зрозуміли, що ні до якого комунізму ніхто ніколи не дійде, утворився застій – вічно повторюваний цикл, спрямований своїм поглядом у минуле – на Другу світову війну. З цього минулого зліпили культ “Великої Перемоги”. За Путіна цей культ відроджують у видозміненій, доповненій формі: перемога над Гітлером стає лише одним із багатьох епізодів перемог Росії над Заходом, а Захід стає одвічним ворогом, який “постійно загрожує Росії”.

Цей підхід багато що пояснює. Хоча Росія постійно, практично ритуально, асоціює Захід із сексуальними збоченнями, першопричина ненависті Росії до Заходу не в західному лібералізмі. Першопричина навіть не у заздрості, що Захід живе заможніше. Першопричина у тому, що ненависть до Заходу сама по собі є цінністю євразійства – нині панівної ідеології росіян.

Кожен розділ “Шляху до несвободи” названий дихотомічними парами: “Індивідуалізм або Тоталітаризм”, “Інтеграція або Імперія”, “Правда або Брехня” і т. д. У цих протиставленнях Снайдер порівнює ідеї, до яких тяжіє російський проект євразійства, із тим, що являє собою ненависна росіянам західна цивілізація.

Початок книги значною мірою присвячено джерелам євразійського світогляду. Його придумали три дуже нещасні мислителі. Снайдер знайомить читача з цими трьома: Іваном Ільїним, Львом Гумільовим та Олександром Дугіним. Кожен із них привносить щось своє у цю ідеологію і трохи змінює її.

1. У першій половині ХХ століття Ільїн заклав підвалини євразійства. З одного боку, його погляди відбивали популярний тоді ухил до фашизму. На думку Ільїна, нація – це організм, в якому клітини не повинні думати самі за себе, а мають мовчки виконувати свої функції. З іншого боку, він доповнював це все своєрідною збоченою формою православ’я, у якому з якогось дива викуплення за гріхи здійснювалося не кров’ю Христовою, а кров’ю просто якихось інших людей (не обов’язково ворогів). Для Ільїна свавілля (“проізвол”) – це патріотична чеснота росіян. З третього боку, попри свою ненависть до більшовиків, Ільїн поділяв багато їхніх підходів, зокрема антиамериканізм і любов до насильства. Путін дуже шанує Ільїна як мислителя, іноді у виступах цитує його.
2. Гумільов, хоча дуже страждав від радянської влади більшу частину свого життя, з часом відчув якийсь садомазохістський стокгольмський синдром. Його основний внесок в євразійство – езотеричний антисемітизм. Гумільов був одним із головних творців образу євреїв як бездушних торгашів, вампірів і навіть представників іншої цивілізації, іншої форми життя. Гумільова цитували неодноразово близькі до Путіна особи (зокрема і архітектори Новоросії типу Бородая).
3. Нарешті, Дугін уже в ХХІ столітті надає ідеї євразійства її сучасну форму. Росія має простягнутися аж до Лісабона. Європа – це лише якийсь незрозумілий півострів на західних кордонах Росії, а Україна, очевидно, стоїть на шляху до завоювання цього “півострова”.

Фейки проти фактів

Одним із важливих спільних моментів у всіх трьох творців євразійства є вороже ставлення до фактологічності. Цьому присвячено справді значну частину роботи.

Євразійство розглядає наявність об’єктивних фактів як вигадку Заходу, таку собі інтелектуальну зброю супроти Росії. Правда для євразійців відносна. Росіяни на ура сприймають постмодерн із його тотальним релятивізмом, тому немає нічого дивного у російському “двоємислії”. Нема дисонансу в тому, щоби освячувати ракету “Сатана” чи ходити з іконою Сталіна. Нема проблеми в тому, що українська армія нібито гола і деморазілована, але при цьому складається зі страшних “карателів”, оснащених останніми розробками НАТО. І звісно, немає ніякої суперечності в тому, що вертикаль Путіна розікрала бюджет, але ніхто не йде проти цього протестувати. Всі злочини за бажання можна виправдати – “Да кто не наворовал?” або, якщо казати про війну, “Так а США бомбили Ирак!”. Але це працює і в зворотній бік – будь-яку дрібницю можна роздути до неадекватних розмірів чи навіть вигадати на рівному місці, як “розіп’ятого хлопчика”.

Саме тому Кремль після знищення MH17 не ставив за мету відбілити себе, він засирав медіапростір купою суперечливих повідомлень, щоби створити хаос, щоби опустити усіх на свій рівень мислення: літак збили українці власним БУКом, збили його винищувачем, збили БУКом сепаратисти, але винен в цьому все одно Київ, збило літак ЦРУ, а в ньому були тільки трупи, українці хотіли збити такий самий літак Путіна і т. д.

Фабрики тролів і фейкові новини – це взагалі своєрідний апофеоз російської боротьби. Якщо люди не знатимуть фактів про реальні обставини, вони не зможуть об’єднатися чи навіть вести між собою продуктивні дискусії. Надважливо усіх стравлювати між собою – так легше із ними боротися.

Свого часу російський вчений Владислав Інозємцев писав, що для корупції необхідна атомізація, відсутність зв’язків у суспільстві, які уможливили б колективну дію громад проти свавілля чиновника.

З цієї точки зору журналісти – це вороги за замовчанням, оскільки саме їхнє існування передбачає наявність об’єктивних фактів. А фактів нема – як у 1984! Є лише те, що каже партія і її лідер сьогодні.

Снайдер у своїй типовій манері дуже високо відгукується про роботу місцевих журналістів, без яких не може бути розслідувань і без яких новини стають абстрактними, ніби уривками якого-небудь реаліті-шоу. А якщо це просто шоу, то нащо намагатися щось робити і виступати проти свавілля? Адже все одно нічого не змінити, чи не так? Ось на цьому і тримається тоталітарна система: на вірі мас у те, що правди немає, все погано і краще вже не стане. І навіть немає необхідності, щоб вони любили лідера чи вірили у будь-що, що каже партія.

Коротка історія України

Снайдер неодноразово наголошує, що Штатам варто частіше на неї дивитися, оскільки на наших теренах було випробувано практично все, що згодом було застосовано проти ЄС і США: манчжурські кандидати, фейкові новини, атаки хакерів на інфраструктуру.

Третій розділ “Шляху до несвободи” містить скорочений виклад історії України починаючи з часів Київської Русі. Книгу Снайдера варто прочитати принаймні заради цього розділу. Автор віртуозно показує, як наша одвічна українська схильність до міжусобиць проходить крізь епохи і досі відчувається у всьому, що стосується нашого політичного життя. Окрім того, просто шалено приємно читати глибокий виклад нашої історії, написаний неукраїнцем краще за більшість наших вітчизняних підручників з історії.

Особливо цікаво Снайдер пише про Майдан, говорячи про творення Майданом нових форм політики, зокрема “економіки подарунка”. До речі, серед думок про Майдан Снайдер згадує і цитує принаймні двох людей, яких я знаю особисто. Одним із них є історик Ігор Бігун. Інший – культуролог Василь Черепанин.

Розкол ЄС

З кожним новим розділом Снайдер дедалі більше просувається на захід, пояснюючи системні помилки в ЄС і США, якими євразійці охоче користуються.

Проблема Євросоюзу в тому, що члени ЄС дуже швидко стали сприймати спільні здобутки як даність і забули, як союз почався. Британські брексітери, італійські популісти, французькі націоналісти мріють про повернення до своїх національних держав. Це повернення має подолати всі проблеми, вирішенню яких нібито заважає ЄС. Однак “великі європейські держави ніколи не були національними: до Другої світової війни вони були імперіями”, пише Снайдер. А після війни західні імперії почали втрачати колонії і вливатися у проект об’єднаної Європи, яка гарантувала “м’яку посадку” для імперій, що розвалюються.

У той же час для східноєвропейських держав проект Єдиної Європи став порятунком від тих структурних проблем, внаслідок яких східні європейці втратили свою незалежність буквально за кілька років після її здобуття у першій половині ХХ століття. Але нині багато хто про це забув, адже блага членства у ЄС і колективна безпека НАТО здаються даністю. Тому поляки, угорці та інші починають крутити носом, коли Брюссель намагається змусити їх дотримуватися спільних правил.

Снайдер вважає, що Євросоюз потрібно берегти, адже це унікальне явище для людства – передовсім тому, що ЄС вдалося досягти рівності і благоденства, яких нема ніде в світі: і Росія, і Китай, і навіть США порівняно з ЄС є суспільствами кричущої нерівності. Соціальні гарантії будь-де поза межами ЄС є мізерними або взагалі відсутніми.

Трамп: Захід стає Сходом

У одній із давніших лекцій, коли Трамп лише став президентом, Снайдер говорив своїм студентам: “Ви навіть не можете уявити, наскільки ми з вами щойно стали подібнішими на Україну”. Йшлося про те, що перемога Трампа – це крок до олігархату.

Звичайно, одним із уособлень олігархізації США є Пол Манафорт – політтехнолог, який багато років співпрацював із Віктором Януковичем і Партією Регіонів, а згодом очолював штаб Трампа на виборах у 2016 році. Манафорт, як і безліч інших людей, що оточують Трампа, має зв’язки із впливовими росіянами. І взагалі, здається, що у Трампа в команді майже усі мають або якісь бізнес-інтереси в Росії, або дружать із ГРУ. Самого ж Трампа Снайдер сприймає винятково як інформаційний продукт російських тролів (“Дональд Трамп, успішний бізнесмен”), за допомогою якого російські спецслужби зіграли на настроях значної частини американців.

Снайдер аргументовано розбиває політику Трампа як таку, що суперечить ідеї “зробити Америку знову великою”. Більшість американців, коли чули це гасло, думали про період розквіту у 1950-1970 роках. Іронія в тому, що ці роки процвітання ознаменовані були саме початком політики інтеграції меншин, зародженням екологічних рухів, посиленням міжнародної співпраці та розширенням соціальних програм – себто усім тим, проти чого спрямовані практичні рішення Трампа. Це садопопулізм, говорить Снайдер – це популізм, який обіцяє те, що насправді нашкодить середньостатистичному виборцю, схильному ці обіцянки підтримати.

---

Західні політики у 1990-их вважали, що пострадянський простір з часом ставатиме дедалі більш схожим на США. Однак нині виходить навпаки: Росії вдається перетворити Захід на щось подібне до себе – на суспільство розбрату і безнадії, що дивиться в минуле, уповаючи на фатальну циклічність, а його лідери керують ним за допомогою спектаклю.

Снайдер змальовує дуже похмуру картину. Можливо, у чомусь навіть занадто похмуру, оскільки під кінець книги складається враження, що насправді Путін таки “всєх пєрєіграл”. Однак, що за цих обставин можна зробити? Відповіді історик уже частково дава у своїх попередніх книжках і лекціях.

• По-перше, потрібно захищати західні інститути і цінності
• По-друге, необхідно уважно фільтрувати потоки інформації на предмет можливих фейків, але при цьому залишатися відкритим до конструктивних дискусій з тими, з ким ви не в усьому згодні
• По-третє, слід відмовитися від політик вічності і невідворотності, як таких, що суперечать відповідальності за власне життя і життя своєї країни

Можливо, це трохи абстрактні поради, однак детальніше про те, як протистояти тоталітаризму ви зможете прочитати у попередній праці Снайдера – “20 уроків тиранії” – яку я, до речі, за збігом обставин, порівнював із “Шляхом до кріпацтва” Фрідріха фон Гаєка.

Реклама