“Ігровимір” – це новий клубний блог про настільні та відеоігри, а також про все, що крутиться навколо них. Проект об’єднує людей по-різному професійно дотичних до ігрової індустрії, тому наші тексти – це завжди трошки більше, ніж просто власне враження про ті чи інші ігрові шедеври.
Головним редактором і автором ідеї цього проекту є самі-знаєте-хто, однак назва, логотип і дизайн сайту – це дуже значною мірою заслуга Марти Холодило. Окрім того, у різних аспектах наше колективне дітище було створене і в подальшому вдосконалюватиметься зусиллями цілої команди талановитих людей, з якою ближче ви зможете познайомитися на самому сайті “Ігровимір”.
Підписуйтеся на нас, де вам це зручніше: Facebook, Twitter, Telegram.
Звичайно, новий сайт є трошки реінкарнацією електронного журналу “Князь Ігор“, яким я займався у 2013-2014 роках. Однак цього разу це не журнал, і робитиметься він інакшим чином.
- Ми частіше писатимемо матеріали, які не є власне рецензіями ігор. Скажімо, Марта готуватиме страви за рецептами з WoW та Don’t Starve, а я часом викладатиму погляд на ту чи іншу гру з точки зору політології.
- Ми робитимемо суб’єктивні тексти з акцентом на нашому власному сприйнятті і досвіді. Саме тому про косплей у нас писатимуть ті, хто ним займався, а ігри про кризу середнього віку рецензуватимуться тими, хто її пережив.
- Ми навіть не намагатимемося писати регулярно. Чому так – пояснення нижче.
Шлях у паралельний вимір
Відеоігри цікавили мене відтоді, як я з ними познайомився у 5 років, граючи у “Черепашок Ніндзя” на Nintendo. Гра була помітно кращою за графікою, сюжетом та ігроладом від більшості тогочасних ігор, тому виріс я снобом і не люблю піксельовані рендомно згенеровані казуальні забавки.
Я змінив кілька ігрових платформ, зрештою перетворившись на затятого прихильника ПК. Я також змінив кілька ресурсів, на яких я дописував про ігри. Перші подоби рецензій писалися іще в приватних (паперових!) листах моїм однокласникам. Електронні відгуки я почав дописувати на ЖЖ у 2008-му році, а з часом і тут, на “Дамітріанстві”.
“Князь Ігор” – це перша спроба творення повноцінного ігрового медіа із командою людей. Ця спроба була сповнена багатьох дрібних приємних успіхів, але зрештою ми її припинили. Щоби вести повноцінне ЗМІ, потрібно писати регулярно і багато, а для цього потрібно мати або людей на ставці, або велику ватагу ентузіастів, які хочуть і вміють писати.
Писати про ігри українською складно. Більшість українців, які грають, грають в щось, в кращому разі, рівня Angry Birds на телефоні. Щодо 95% таких ігор в принципі і не потрібні більші тексти, ніж ті рецензії, які залишають користувачі в Google Play Market. Ті ж, хто грає у якісніші і більш нагружені смислом і можливостями іграшки, часто володіють нормально англійською, тому не відчувають потреби щось іще читати українською, чи тим паче нею щось писати.
Іронія в тому, що саме з цієї причини і потрібно більше писати про ігри українською – щоби більше людей побачили різноманіття якісних ігор, багатство не лише ігрових жанрів, але і тем, які в цих іграх порушуються. Потрібно писати про косплей, бо це цікаве і практично корисне хобі. Потрібно писати про ігрофікацію, бо це більш ефективно і не менш цікаво, ніж усілякого роду мотиваційні тренінги, на які усі моляться. Потрібно писати про ігри уже як мінімум тому, що це шанс побороти стигматизацію, що звісно, є окремою великою темою.
Не міг я покинути писати про ігри. Великою радістю для мене стали пропозиції сайтів “Букмоль” і Moviegram вести у них ігрові рубрики.
На Moviegram ігрові тексти читали навіть люди, які до того мало що знали про ігри. Однак, на жаль, неспівпадіння цільових аудиторій було надто очевидним, тому ігрова рубрика не прижилася.
В той же час на “Букмоль” навіть сформувалося невелике коло постійних читачів молодшого віку. Однак мені хотілося більшого, мені хотілося мати спільноту – таке місце в Інтернеті, де люди з подібними уявленнями про значення ігор могли би тусуватися і обмінюватися тим, що їх цікавить, жартувати, підкидати цікаві новинки. І щоб це коло мало потенціал до розширення.
Отже, на виході я отримав такий набір висновків:
- Писати про ігри українською потрібно, інакше і в 2077 році в Києві всі думатимуть, що відеоігри – це “кантра” і квадратний італійський сантехнік на грибах.
- Вести повноцінне видання принаймні нині у мене немає належних ресурсів.
- Дописи для неігрових видань – це цікаво, однак для розвитку спільноти потрібно щось більше.
Клубний блог – це компромісна відповідь до того часу, поки у нас не відкриються нові вікна можливостей.
Сподіваюся, “Ігровимір” вам сподобається.
Дамітріанство 