Повернення додому

Україна. Вид з небес

Як казав один мій колишній колега, “відпустка затягнулася”. Я повертаюся в Україну. Знаю, ви скажете, що я збожеволів, але повертаюся із власної волі. Зневажайте мене за непрактичність, зневажайте мене ціляком 😀

Про причини повернення мені хочеться зацитувати іншого свого колегу – “час рухатися далі”. 

Я пам’ятатиму усе хороше про Німеччину, але так само я ніколи не забуду того, що змусило мене хотіти поїхати звідси. Про це я частково уже розповідав. Це питання неможливості приватного життя в Німеччині, питання атмосфери на роботі і питання професійних перспектив. І мені важко сказати, що тут є важливішим чинником.

Перспективи – це напевно головне, адже цінність людини визначається тим, що вона робить сьогодні, а я відчуваю, що можу і маю робити більше. Однак думки про повернення виникли би помітно пізніше, якби на моїй тутешній роботі люди вміли комунікувати. Саме ж рішення повернутися було би знааааачно складнішим, якби я знайшов у Німеччині собі пару.

Мій крок аж ніяк не є спонтанним. Я довго усе зважував і планував. Можливо, навіть занадто довго. Та певні речі спланувати просто неможливо, дещо із запланованого уже навіть потерпіло крах, тому повернення моє – це все одно трошки a leap of faith.

Але я не міркую про свій крок в термінах “правильний/неправильний”. Для мене переїзд – це безальтернативний сценарій на цьому етапі. Чому? Бо треба думати не лише про погане, що станеться, якщо зробиш Х, але і про погане, що станеться за кілька років, якщо ти НЕ зробиш Х.

Against all odds

Звісно, я добре знаю, чого мені не вистачатиме і що мене вибішуватиме в Україні. Можете не розповідати, як усе у нас погано – я про це і сам написав немало новин за останні 3,5 роки в Німеччині.

Коли я ділився думками про своє рішення, навіть серед найближчих друзів багато хто застерігав мене від повернення додому. І це мене, чесно кажучи, гнітило, бо одна справа йти супроти популярних думок (на які я дедалі більше плюю), а от іти супроти думки власного оточення набагато важче.

Хтось зі спільників казав дипломатичніше – “ставай громадянином світу”. Інші мало не зі сльозами розповідали про те, як в Україні все жахливо і безнадійно. Цікаво, що і перші, і другі належать до класу, який цілком здатний купити собі автомобіль. Всіх закликаю цю думку в голові прокрутити тричі.

Відверто кажучи, негативістський настрой, зрадофільство, убієньчєство, тлєн, депресняк і вотетавотфсьо задрали мене просто в ноль і навіть набагато далі. Я ніколи не був прихильником позитивного мислення, але… трясця! Люди! Навіть якщо все справді АЖ ТАК погано, ми НІ-ЧО-ГО не досягнемо, якщо просто будемо скніти і скиглити.

Чого мене навчили DW і Німеччина?

Традиційно, коли я щось покидаю, я розповідаю про найважливіші речі, яких я там навчився. Із німецьким досвідом усе навіть іще більш неоднозначно, ніж зазвичай.

Post Tower між корпусами DW

Прискіпливість. Звісно, будь-який журналіст має дивитися на все критично, перевіряти факти. Але на DW у мене часто було враження, що я пишу не стільки новини чи статті, скільки матеріали для захисту в суді. На DW я мав справу із таким рівнем прискіпливості до тексту, який комерційні медіа (чи українські медіа в цілому) навряд чи можуть собі дозволити суто по часу. Якщо раніше мене вчили передовсім вишукувати граматичні, пунктуаційні та синтаксичні помилки, то на DW мене справді навчили шукати помилки логічні і фактологічні.

Міжнародна політика. Хоча робота на новинах – це здебільшого просіювання через себе купи інформації, що за пару годин вже не гратиме ніякої ролі, відслідковування міжнародних подій стало для мене приводом краще розібратися в американських виборах і новітній історії Росії. Окрім того, я почав відрізняти Раду Європи від Європейської Ради, а ЮНЕСКО від ЮНІСЕФ.

Меморіальна церква кайзера Вільгельма в Берліні

Швидке перемикання. Одна з найбільших організаційних проблем на DW – це велика кількість начальників над автором тексту. Йдеться не тільки про те, що планер і редактор можуть одночасно ставити взаємно виключні зауваження, але і про те, що кожен із редакторів (а вони змінюються часом по кілька разів на тиждень) має свої специфічні очікування і від тексту, і від порядку роботи. Правила в теорії одні для всіх, але на практиці можна здуріти від того, наскільки широко люди здатні їх трактувати. Хтось робить кілометрові ультраінформативні заголовки – інші прагнуть клікабельності. Хтось хоче побільше спорту і економіки, а хтось перетворює стрічку новин на Al Jazeera. Хтось воліє бачити розгорнуті новини із детальним бекграундом – інші згодні прийняти 800 знаків, аби лише самих новин було побільше. Хтось пришвидшує роботу перекладаючи частину повідомлень з російської чи англійської версії – інші плюються від самої думки брати щось у колег (адже там можуть бути помилки). Хтось півдня готовий обговорювати з автором кожен недосконало підібраний відповідник – інші мовчки переписують те, що їм даєш. Так чи інакше, постійна зміна редакторів привчила мене до гнучкості, яку на попередніх роботах проявляти не доводилося.

Ігнорування критики. Все своє життя я був дуже чутливий до будь-яких зауважень, дослухався часом навіть до відверто некомпетентних докорів і намагався із них зробити конструктивні висновки. Але на тій роботі, яку я нині покидаю, критика була настільки часто некоректною і навіть абсурдною, що я перестав сприймати будь-які зауваження від будь-кого щодо будь-чого. І насправді… це жахливо. Я розумію, що не можу бути правий в усьому. Але нині я навіть найадекватніше зауваження сприйму як дебільну зачіпку через надмірну кількість вільного часу (бо 75-80% зауважень, які я отримував впродовж останніх трьох років були саме такого роду зачіпками). Має пройти якийсь час, щоби я знову спромігся принаймні чути зауваження. Можливо, колись я зможу знову до них навіть дослухатися.

Німецька мова. Завдяки постійній роботі з німецькими текстами, я помітно підтягнув знання мови (офіційно, у мене рівень B2). Однак суто в робочих ситуаціях говорити доводилося значно менше, ніж слухати, слухати – значно менше, ніж писати, а писати німецькою – значно менше, ніж читати. Зрештою, не скажу, що я добре знаю німецьку, однак тепер я точно не пропаду у німецькомовному місті і з відносною легкістю можу подужати німецькомовну літературу.

---

Якщо за ці без малого 4 роки мені в чомусь бракувало професійного розвитку, то в плані особистісного зростання я справді багато надолужив – і за це я Німеччині шалено вдячний.

Самостійність і самоорганізація. Багато хто із вас знають мене як архімайстра тайм-менеджменту. Але як виявилося, справжній челендж управління часом не в тому, щоби жонглювати великою купою своїх справ, а в тому, щоб заповнити вільний час, коли його багато.

Дороги Семигір’я

Життя в Німеччині – це перший мій тривалий досвід самотнього проживання, це перший досвід самостійного вирішення більшості технічних питань: коли їсти і спати, коли прибирати і в який магазин піти, як мають в квартирі стояти меблі, на коли планувати робочі дні. Це нібито прості питання і нібито круто, що їх треба залагоджувати самому. Це свобода. Однак, опинившись сам-на-сам із життям, усвідомлюєш, наскільки легше, коли інші люди і зовнішні обставини приймають бодай частину цих технічних рішень за тебе.

І звісно, самостійно доводилося планувати дозвілля. Іноді здається, що до Німеччини його у мене особливо і не було. Розібравшись із бюрократично-організаційними питаннями, я усвідомив, що не знаю, що робити із усім тим часом, який у мене вивільнився. Справа не лише в більшій кількості вихідних, ніж в Україні, але і у тому, що проекти, якими я займався в Україні, друзі, з якими я бачився в Україні, стали украй обмежено доступними. Звісно, я міг би сісти і цілими днями грати у відеоігри, але в умовах депресії (через розлучення) мені навіть грати особливо не хотілося.

Поступово я почав заповнювати свій вільний час корисними практиками. Став більше читати і робити фізичні вправи. Повільне німецьке життя дозволило мені зробити крок назад і, нарешті, серйозно обміркувати, чого я хочу взагалі, і як цього можна досягнути. Це, можливо, найбільша відповідальність – відповідальність за власне життя. Дедалі більше моє дозвілля стало заповнюватися довготривалими дистанційними проектами, які переросли у вагомі причини повернутися з Німеччини до України.

Захід сонця на острові Рюген

Спонтанність і спокій. Ці речі можуть здаватися прямо протилежними, чи не так? Але у них є спільний ворог – страх жити. Його чимало в Україні і серед українців. Це той страх, який змушує вас поводитися чемно з хамовитим чинушою, нервувати, що у вас все одно нічого не вийде, і вдягатися так, як усі. Це той страх, відсутність якого дозволяє вам розпочати доброзичливу розмову з незнайомцем, сісти на підлогу в аеропорту або піти з поганого фільму.

Коли я усвідомив, що маю цей страх і що з ним потрібно боротися, я став легшим на підйом і спокійнішим перед лицем труднощів. Нині я дозволяю собі значно частіше говорити те, що я насправді думаю і так, як я це хочу сказати. При цьому чомусь дедалі більше людей говорять про мене як про людину легку і позитивну.

Подорожував я все одно менше, ніж деякі мої колеги, але за останні 4 роки об’їздив більше, ніж за 26 років до того.

І звісно, я все одно дуже багато переймаюся через усе на світі, але я навчився боротися зі своїм хвилюванням, навчився швидше його приглушувати (за добу, а не за тиждень), навчився жити з ним і попри нього.

Щось закінчується, щось починається

Новий шлях почнеться там, де закінчиться попередній. Я відкритий до пропозицій і поодиноких підробітків, і тривалої співпраці. Буду радий зустріти і старих, і нових спільників у Києві та всій Україні.

Однак, звісно, повертаюся я не зовсім на пусте місце. Є кілька проектів, які сподіваюся втілити в життя і розвинути за найближчий рік. Власне, саме за рік з ними буде все остаточно ясно. Я не стану прямо зараз нічого впевнено загадувати, адже Україна – це земля можливостей і хаосу. Якщо мені вдасться бодай третина всього задуманого – уже можна буде сказати, що життя прожите не даремно.