Хто такі консерватори?

Раніше я вже пояснював тонкощі визначення ідеологічної приналежності. Хто пам’ятає ті пояснення, пам’ятає також, що із самим визначенням ідеологій часто є плутанина. Скажімо, коли хтось говорить “я ліберал”, то найлогічніше одразу уточнити, в чому саме ця людина ліберал.

Якщо йдеться про ринкового ліберала, то ця людина може дотримуватися в цілому дуже навіть консервативних поглядів, але сповідувати дерегуляцію економіки. Якщо ж ідеться про лівого ліберала, то ця людина ліберальна лише у соціо-культурній сфері, а в економіці може виступати навіть за відносно жорстке державне втручання. Окрім того, політично ліберальними людьми часто називають центристів, себто помірковані партії, які схильні більше до співпраці з іншими, ніж до політичного сектантства. Звичайно, гадаю, людина може бути ліберальною водночас і політично, і культурно, і економічно, хоча не думаю, що таких людей багато.

Але нині я хотів би поговорити про консерваторів. Хто такі консерватори? Що саме вони “консервують”? І наскільки консервативне українське суспільство?

“Консерватор” дедалі більше стає лайливим словом, ярликом, який вішають на людину, якій не подобається все нове. Однак подібне використання терміну не допомагає зрозуміти категорію, яку він позначає.

Напевно, більшість із читачів, якщо спробують дати власне визначення консерватизму, на тому чи іншому етапі говоритимуть щось про “традиційні цінності”. Однак що саме це за цінності – завжди велике питання. І націоналіста, і представника якоїсь церкви ви з великою імовірністю запишете в консерватори, хоча для одного традиційні цінності – це радше язичництво, а другий з першим точно не погодиться. Окрім того, в Україні до консерваторів часом відносять і людей, які тужать за Януковичем, оскільки вони тужать за спокійнішими часами і є конформістами по життю, а конформізм – це уже трошки консерватизм, чи не так?

У визначенні консерватизму мені дуже сподобався текст The Economist, основними думками з якого я ділюся тут. Визначення складається всього із трьох пунктів.

Синиця в руці замість журавля в небі. Консерватори, за словами філософа Майкла Оуксхотта, віддають перевагу “перевіреному перед неперевіреним, факту перед загадкою, реальному перед можливим, обмеженому перед безмежним, близькому перед далеким, достатньому перед супернадлишковим, зручному перед досконалим”.

Звісно, це можна назвати недалекоглядністю чи пристосуванством, однак задумайтеся про ці твердження. Чи “достатнє” не є дійсно кращим порівняно із “супернадлишковим”? Кажуть, “найкраще – ворог хорошого”. Наш світ женеться за максимізацією усього, ми живемо за принципом “більше, сильніше, швидше”. Але ось ми отримали, скажімо, більше доступу до інформації, ніж будь-коли раніше – ми не стали від того щасливішими, розумнішими, більш здатними до порозуміння чи більш захищеними від диктатури. А ще ми отримали найрозумніших роботів, які скоро знищать потребу в більшості із нас.

Чи “зручне” не є кращим за “досконале”? Усі спроби збудувати утопію закінчувалися великим крахом. То давайте, може, краще спробуємо для початку створити не рай на землі, а просто більш стерпні умови у нашому пеклі? В дійсності, більшість із нас не хоче колонізувати ніякий Марс, ми не хочемо клонувати себе і жити у світі, де не буде голоду і хвороб. З набагато більшою імовірністю, ви прагнете просто вирішити ті проблеми, які є у вас зараз, і мати трохи більше благ за ті, що ви маєте зараз.

Зрештою, чи “перевірене” завжди гірше за “неперевірене”? Нині “нове” вважається за замовчуванням чимсь позитивним. Але насправді не обов’язково так (). І ще рідше нове є необхідним (особливо коли йдеться про нові моделі смартфонів чи консолі нового покоління).

Елітизм. Консерватори вірять у необхідність освіченої еліти, яка стримуватиме популістичні прояви демократії. У державних системах це найчастіше проявляється у наявності верхніх палат парламенту, які можуть блокувати рішення нижніх палат.

Еліти є завжди. Вони виникають природнім шляхом у будь-якому суспільстві і зі структурних причин вони схильні підтримувати старі порядки, тому тут віра консерваторів цілком адекватна, якщо старі порядки містили в собі більше доброго, ніж поганого.

Віра у “приналежність”. Якщо для ліберала ідеальний світ – це “готель в аеропорту”, крізь який проходять щодня сотні і тисячі нових людей з усього світу, для консерватора важливе відчуття дому – об’єднаної спільною історією громади.

Нові знайомства, нові місця і відкриття – це завжди цікаво. Але скажу як людина, яка пожила закордоном і поподорожувала Європою: всі ці новинки тьмяні, якщо немає місця, куди можна було би і куди хотілося би повернутися. І усі нові знайомства світу не мають ніякого сенсу, якщо у тебе немає тих давніх друзів, на яких можна було би покластися у складний чи просто непевний час. Тому, куди б я не пішов чи не поїхав, я завжди намагався вибудовувати там спільноту. На мене дивилися, як на психа, але коли я пожинав плоди свого спільнотобудування у вигляді найрізноманітніших форм підтримки, самовдоволені атомізовані ліберали починали мені заздрити.

Зауважте, що серед трьох рис консерватора не зазначається нічого про релігійні переконання, антинауковість чи навіть вороже ставлення до “не таких, як ми”. Консерватор – схильний до традиціоналізму, але це не означає, що він проти усього нового. Просто до нового у нього є певний градус недовіри. І консерватор цілком здатен проти чогось протестувати чи навіть повставати. Просто для консерваторів революція – це не найперший і не найкращий спосіб вирішення проблем.

The Economist додає до свого визначення, що багато із сучасних західних політиків, які виступають під “консервативними” стягами, насправді консерваторами не є. Так, скажімо, Дональд Трамп, як і багато інших правих популістів, виїхали на критиці абстрактних еліт, а прихильники Brexit, хоча, з одного боку, ніби боролися за самостійність британців, доклалися до руйнування спільного загальноєвропейського “дому”.

Гадаю, нам всім варто переосмислити поняття консерватизму, щоб перестати махати цим цілком пристойним терміном як принизливим ярликом.

* Ілюстрації для цього допису взято з гри Democracy 3. Вони позначають типових представників електоральних груп лібералів та консерваторів.