Ми увійшли в епоху виборів ще минулого літа. Я кажу “епоха”, бо йдеться не просто про “довгий” виборчий 2019-ий, у якому вже відбуваються президентські, а незабаром відбудуться і парламентські перегони, йдеться також і про наступний, 2020-ий рік – рік виборів київських. Вони будуть не набагато менш напруженими і не набагато менш важливими за вибори 2019-го.
На жаль, я вже чую від декого зі своїх друзів думки, що нема смислу голосувати. Причини формулюються по-різному, але переважно все зводиться до того, що кандидати, які радше подобаються – “непрохідні”, а “прохідні” кандидати не подобаються взагалі. Тобто є відчуття нездатності вплинути на ситуацію в країні. Звичайно, це демотивує, але я закликаю всіх добряче подумати перед тим, як відсидітися у день голосування вдома за серіалами.
Соціологія непроходимості
Статус “прохідного” – доволі маніпулятивна штука. Навіть непроплачені опитування часто більше визначають думку населення, ніж її досліджують. Кого респондентам передовсім показують у переліку ймовірних кандидатів? Ті самі старі обличчя. Пасивніші з респондентів за звичкою обирають між ЮВТ і Порохом. Ті, кому ситуація в країні допекла більше, говорять “проти всіх”. На певному етапі чи то з подачі зацікавлених осіб, чи то заради експерименту хтось вставив у пропонований перелік Зеленського і Вакарчука – і частина протестного електорату підтримала їх попри відсутність у них обох програм і команд. Оскільки протестний електорат становить дуже значну частку від загальної кількості виборців, то і рейтинги Зеленського і Вакарчука зі старту виявилися співмірними з рейтингами лідерів гонки. Іншими словами, треба розуміти, що соціологи могли би змовитися і подарувати такий самий “прохідний” рейтинг доктору Комаровському, Василю Вірастюку і будь-кому іншому.
Я не кажу, що соціологія бреше, я лише нагадую, що вона відображає лише загальні тенденції і вони не завжди правильно інтерпретуються. Найважливіше соцопитування відбувається у день виборів, і в цей день ви не повинні голосувати за того, за кого вам кажуть голосувати соціологи. Ви здатні вирішити самі за себе.
Окрім того, навіть якщо вважати, що результати соцопитувань цілковито правдиві, зверніть увагу, що ми маємо справу з дюжиною кандидатів, у кожного з яких рейтинг від 5% до 15%. Тобто розрив між найбільш і найменш “прохідним” є не таким вже й великим. Це ті відсотки, які кандидати цілком реалістично можуть добрати (або навпаки – втратити) за найближчі два місяці. Українське суспільство розколоте на більшу кількість фракцій, ніж будь-коли раніше – це саме той час, коли відносні аутсайдери можуть неочікувано для більшості обійти відносних фаворитів президентської гонки. Нині вага одного голосу значно вища, ніж вона була, скажімо, в 2014 році, коли Порошенко здобув понад 54%, а ЮВТ – найближча його конкурентка – менше 13%.
Чому варто голосувати за аутсайдерів
Припустімо, ваш кандидат програв. Це сумно. Але ще сумніше, якщо він не побачив при цьому вашої підтримки. А іще сумніше те, що ваше електоральне мовчання утверджує ту саму спіраль, про яку я говорив раніше, і соціологи знову запитуватимуть людей про ставлення до тих самих старих політиків – адже ви своїм голосуванням за топ-кандидатів або мовчазною відсидкою вдома підтвердили соціологічний прогноз про “непрохідних”. Натомість якщо ваш кандидат набере на цих виборах пристойний відсоток – це дасть йому кращі шанси в подальшому, а для переможця стане сигналом, що йому слід стерегтися.
Щодо голосування “проти всіх” – в усіх його формах (псування бюлетеня також можна зарахувати в цю категорію). На мою думку, марнувати таким чином голос – інфантильно, оскільки ці опції не мають ані правових, ані політичних наслідків. Навіть якщо 99% виборців проголосують “проти всіх” чи зіпсують бюлетені у другому турі, то все одно переможе один із двох кандидатів, які до того туру пройдуть. За одного проголосують 7 осіб, а за іншого – 8, тому другий переможе. З тих самих причин аморфні “противсіхи” не мають політичних наслідків – адже огида виборців щодо політики в цілому не здатна конкретному кандидату блокувати обрання на посаду. Забрати у кандидата перемогу може лише інший кандидат – якщо не на цих виборах, то на наступних.
Тому я закликаю усіх злазити зі своїх ілюзорних веж слонової кістки і проголосувати – навіть якщо вам в принципі дуже мало хто подобається, навіть якщо той, хто подобається, викликає лише дрібку позитиву, навіть якщо у нього нібито не надто високі шанси – проголосуйте за того, кого вважаєте найменшим злом. Політика – це не про вічне чекання на досконалого месію (то релігія), політика – це намагання вже нині збудувати дещо стерпнішу версію пекла. Навіть якщо у вас є два кандидати і обидва вбивці і злодії, треба обирати того, який вбиватиме і крастиме менше. Втім, нині все не так депресивно, як у ситуації з двома злодіями, нині шанс на перемогу є одразу у багатьох дуже різних кандидатів.
Дамітріанство 
Як ставишся до виборчої системи за методом Маргуса Шульце?
Якщо я правильно пам’ятаю всі підводні камені цієї системи, то вона працює так, що перемагає той кандидат, хто у всіх виборців набирає не найвищі, але відносно високі бали, і при цьому не має низьких оцінок. У той же час, фаворит перегонів може мати багато максимальних і багато мінімальних оцінок (від опозиції до нього), а тому в результаті матиме сумарно нижчий бал.
З одного боку, це могла би бути дуже хороша система для поляризованих суспільств (типу нашого) – адже здебільшого перемагали би (умовно) компромісні кандидати і кандидати без шлейфу негативу за ними. З іншого боку, боюся, наших політиків це би стимулювало “не робити зайвих рухів”, щоб уникнути негативу – зросла би кількість непонятних “темних конячок”, мутних “нових облич”, політиків, які “за фсьо харошеє”, без чіткої позиції чи реальних успіхів за плечима. Мені як політконсультанту треба було би докладати іще більше зусиль, щоби довести клієнту, що він повинен десь світитися, якщо хоче перемогти.