Безкультурний шок репатріанта

Минуло 4 місяці після мого повернення з Німеччини до України. Час летить дуже швидко, і я майже не мав нормальної нагоди сісти і обміркувати все, що відбувається.

Сьогодні я, нарешті, вирішив задовольнити інтерес моїх колишніх колег і декого з друзів у Києві, які чекають з нетерпінням, коли ж я розкажу про свій “культурний шок” через репатріацію.

Визначення понять

Насправді, цей досвід “шоком” для мене аж ніяк не є. Що таке “культурний шок”? Потрясіння від інакшості культури, до якої звикла людина. Але я не маю потрясіння. Є маса речей, які мене щиро вибішували в Україні і в Києві ще з дитинства. Так, мені раніше їх було особливо ні з чим порівняти, але досвід у ЄС лише підтвердив мої давніші уявлення про те, що я вважаю неправильним. Тут немає і не може бути ніякого шоку. Є великі, але ДУЖЕ знайомі технічні проблеми: це невміння людей говорити і домовлятися, це блювотно-рагульна архітектура, це деградовані державні інстанції і це засрані вулиці, двори і парки.

Однак, поживши в інакшому суспільстві, я побачив у рідному середовищі багато чого, на що раніше не звертав уваги. І почну я, знову ж таки, з поганого. Кілька слів про наново відкриті мною проблеми…

Пересування, ціни, екологія

Всі жаліються на погані дороги, але дороги цілком нормальні порівняно з тротуарами. Я справді не задумувався про це раніше. Більшу частину життя я оббігав гігантські тачіли, перестрибував через перериті труби, обходив усі ці незрозумілі перегородки та йшов собі далі. У Києві нормальні тротуари – рідкість. Вони або заставлені машинами, або розбиті і розкопані, або (взимку) завалені снігом/брудом, або просто не існують. Значну частину часу доводиться йти по проїжджій частині. І після цього всім дивно, чого у нас так багато ДТП.

По Києву треба реально БАГАТО ходити. Це відзначають навіть туристи із пострадянських країн. Це не є щось обов’язково негативне, адже я люблю ходити. Але поживши в європейських містах, розумієш, наскільки Києву бракує мережі громадського транспорту: багато точок не сполучені між собою або сполучені так, що ти не можеш доїхати без пересадки і, відповідно, додаткової плати. Через постійні корки на дорогах, часто нема смислу користуватися наземним транспортом взагалі. В багатьох випадках легше/швидше/комфортніше (навіть за відсутності тротуарів) пройти пішки від найближчої станції метро.

Невміння людей ходити. Це проблема, яку я, все ж таки, помічав раніше, але не розумів усього її масштабу. Українці пересуваються одразу у всіх напрямках, які є навколо них, і займають весь простір, який можуть. Якщо у Німеччині навіть п’яні натовпи людей на карнавалі рухаються зазвичай в якомусь одному напрямку і мають чіткі габарити, то в Україні всі люди рухаються хаотично, передбачити їхню траєкторію нереально. Ніхто не ходить зі сталою швидкістю чи по одній частині дороги. Всі постійно змінюють напрямок руху, раптово гальмують на дорозі. І це біда і у вузькому підземному переході, і в супермаркеті, і на алеї в парку, і навіть на більш відкритих просторах. Не дивно, що у нас стільки ДТП на дорогах, адже за кермо сідають ті самі люди, які ходять пішки – дивно, що у нас в країні взагалі хтось дотримується смуг руху. Від якої влади ми можемо вимагати рухатися в Європу, якщо навіть у тверезому стані більшість із нас не здатна пройти 100 метрів по прямій?

Чому українці платять за німецькими цінами у той час, як зарплата менша в 10-12 разів – для мене загадка. Я досі переводжу усі ціни в євро, бо гривня як явище мені тупо незрозуміла. І для мене питання не стільки в тому, що у нас щось задороге, скільки в тому, чому у нас і досі є зарплати по 3-4 тисячі гривень. Чому люди працюють за такі гроші? Чому працедавці опускаються до того, щоб пропонувати такі зарплати? Як люди з такими зарплатами не помирають з голоду? Чому ми виходимо на революції гідності, коли у нас давно мав би бути голодний бунт? Навіщо нам в принципі гривня?

Відсутність тварин у парках. Все моє дитинство я спокійно ставився до того, що я ніде не бачив диких тварин (якщо не рахувати бездомних собак і котів). Але після Німеччини стає гранично сумно від того, що в наших парках зустріти білку – це подія. На лебедів і качок полюють мажори і бездомні. Олені та зайці водяться у нас хіба що в радіоактивному Чорнобилі – там хоч не так все засране. Наша екологія погана, але справа не в екології. Тварини бояться дебільних людей, які на них нападають.

Відсутність сортування сміття. В Україні його ніколи не було, але у ФРН воно настільки розвинене, і як технологія, і як культура, що мені просто дивно, що українці майже тим не займаються. Якби посортувати хоча б тільки пластикові пляшки, то вже на 15% менше сміття їде на полігон. Відправити всілякого роду лушпиння на компост, і ще -10%. І на виході ж матимемо оновлення чорнозему! І так по кожному пункту якщо пройтись, то зменшити кількість відходів міста можна не на відсотки, а в рази, і ще й заробити на тому. Якщо ми здатні організувати революцію, то сортування і переробку сміття тим паче мали би осилити!

Ложка меду

Як бачите, негативу багато. І може й дивно, що я не бачив цих проблем раніше – так працює ефект контрасту. Але я маю наголосити, що все одно я тішуся, що репатріювався, адже попри всі проблеми я бачу для себе перспективу. Те, над чим я нині працюю, має смисл і я відчуваю, що від мене щось у цьому житті залежить. І мене оточують близькі мені люди – з ними ніде не страшно.

Окрім того, є і кілька хороших дрібниць, які можна почати цінувати в Україні лише побувавши за кордоном.

Кафе. У Києві просто захмарно круті кафе – принаймні кожне друге з них. І хороших закладів стає дедалі більше! У німецьких закладах завжди великі порції, але вибір дуже часто убогий: смажена картопля і шніцель/сосиска, 2-3 види пива, кава, кола, фсьо. В Києві ж навіть на моєму Богом забутому Сирці неважко знайти заклади зі смачною їжею і пристойним розмаїттям напоїв. І в цих закладах майже завжди прекрасна кава!

Дешевий транспорт. Після німецьких трамваїв/автобусів (які приїздять двічі на годину) по 3 євро в один бік розумієш, наскільки у нас дешево їздити. За брудних салонів, поганих доріг і нерозвиненої мережі маршрутів це, напевно, слабке заспокоєння, але 8 гривень – це, повірте, дуже помірна ціна за швидкість нашого метро.

Магазини працюють в неділю. Оце вже чистий “культурний шок” навпаки. Коли я вперше почув у своїй церкві, що в Європі всі традиційно шанують неділю і це вихідний день, і магазини та контори в неділю не працюють, мені здавалося, що це круто. Але на практиці за 3,5 роки мого життя у Бонні я так і не звик до цього порядку. Коли ж поруч з неділею ще встромляється якесь свято, то взагалі катастрофа. Якщо ти не мав сил/настрою/часу закупитися в будні – то йди плати втричі дорожче за якісь лайняні снеки на заправці! Те, що в Києві майже всі магазини (та ще й деякі офіси) працюють в неділю – це невимовна свобода планування.

Словом, нашій країні є над чим попрацювати, але є деякі речі, які, на моє переконання, у нас таки кращі. І закордоном варто пожити принаймні заради того, щоби ясніше бачити і прогалини нашого суспільства, і те, що у нас насправді не таке вже й погане.