Минулого тижня по роботі був на кількох зустрічах депутата Єгора Соболєва з виборцями. Адеквату було більше, ніж я очікував – учасники зустрічей поводили себе здебільшого чемно, говорили про реальні проблеми і задавали слушні запитання. Та і Єгор – дуже вправний речник: навіть відверто беззмістовні “виступи” із залу він вміє повернути в конструктивне русло. Однак навіть коли йому вдавалося відбити словесний наступ “городських самашедших”, мій процент віри в нашу країну трошки падав – через сам факт поставленого недозапитання.
Що не так?
Проблема тут не тільки і не стільки в запитаннях до політиків, які десь виступають. Проблема в тому, що отаким-от чином ведуться більшість дискусій, дотичних до політики, громадської діяльності, організації ОСББ тощо: “дайте води, бо так їсти хочеться, що переночувати ніде”. Те, що люди говорять, взагалі часто не є запитаннями – люди просто встають і починають розповідати про ВСЕ СВОЄ ДОВБАНЕ ЖИТТЯ з УСІМА ЇХНІМИ ДОВБАНИМИ ПЕРЕКОНАННЯМИ щодо УСІХ МОЖЛИВИХ ДОВБАНИХ ТЕМ СВІТУ!
І якщо хтось вважає, що хаотично говорять лише якісь божевільні пенсіонери, то повірте, я цього вдосталь зустрічав і серед ідеологічно накрученої молоді. З ліваком неможливо вести дискусію ні про що, бо обговорення будь-якої проблеми дуже швидко перескакує на “А давайте знищимо капіталізм!”.
На які успіхи, покращення і світле майбутнє ми взагалі можемо сподіватися, коли люди так ведуть розмову?
А як повинно бути?
Зауважте, щойно я поставив коротке і конкретне запитання (і я постараюся структуровано і змістовно відповісти на нього). Такими повинні бути УСІ запитання в принципі.
Якщо ви справді хочете отримати якусь корисну інформацію від людини, а особливо коли йдеться про людину, яка виступає зі сцени і має ліміт по часу – уможливте відповідь цієї людини. Звісно, якщо вона не хоче відповідати, вона може ухилитися від прямої відповіді на “гостре” запитання. Але коли замість запитання вона чує 5-хвилинну езотеричну проповідь про природу усього Сущого, навіть за найщирішого бажання вона не зможе відповісти по суті – бо суті просто нема! Є множина безсенсовних сутностей.
Отже, правило №1: задавайте якомога конкретніші і коротші запитання. Це уможливить якісні відповіді на них. Навіть якщо у вас багато запитань – набагато краще усі їх розглядати почергово, а не все одночасно і гамузом.
Чого ти хочеш? (І як цього досягти?)
Правило №2: “критикуєш – пропонуй“. Якщо це все ж таки, не запитання, а критика – потрудіться хоча би уявити собі те, як має бути. Коли критикуєте, ставте собі за мету вирішення проблеми, а не саму критику! Казати “все пропало, мені не подобається” дуже легко, але це нікому ніяк не допомагає. Натомість проговорювання вашого інтересу – це уже виконана третина справи. А ще краще, коли людина не лише озвучує, що вона хоче, але і приблизно уявляє собі, як цього можна/варто досягати. І взагалі шикарно, коли людина має розуміння, що не всі забаганки є здійсненними.
Якби я почав наярювати вам про ВСЕ, що мені не подобається в цьому житті, то ви би швидше відійшли б у кращий світ, ніж дочекалися б, коли я заткнуся. Але я ж так не роблю – прямо зараз я озвучую конкретну проблему: проблему комунікації. І я не лише кажу, що люди не вміють вести дискусію і повинні вчитися її вести, але і пишу конкретні кроки у цьому процесі. Я вірю, що ці кроки здійсненні. Беріть з мене приклад!
Хамити можна?
Правило №3: не переконуйте, а шукайте порозуміння. Якщо критика переростає у суперечку, то нагадаю, що в політиці перемагає той, хто об’єднує навколо себе людей. Тому в будь-якому обговоренні потрібно шукати точки дотику, а не талдичити своє до посиніння. В цьому допомагає спільна база фактів, щодо яких є згода. Скажімо, усі ми хочемо, щоб у Києві було комфортно жити – звідси можна порівняти уявлення кожного з учасників дискусії, що входить в цей комфорт, потім подивитися, які з озвучених пунктів сполучувані між собою, а які принципово суперечать одне одному. Швидше за все, виявиться, що в учасників дискусії більше спільного, ніж вони спершу думали. Або, щонайменше, вони зможуть розібратися, в чому саме їхні погляди різняться і вже далі міркуватимуть, що з цим робити.
В пошуках порозуміння дуже допомагають такі три супертехніки:
3.1. Завжди припускайте, що людина, з якою ви сваритеся, може принаймні частково бути правою.
3.2. Ніколи не сприймайте власний світогляд як такий, що його поділяють усі. Більшість людей не читали ваших конспірологічних довідників, а дехто може навіть засуджувати ваші окультні практики – не варто починати розмову з цих тем.
3.3. Хамство, як не дивно, знижує імовірність порозуміння. Старайтеся не хамити.
З власного досвіду скажу, що навіть успішні професіонали, які йдуть в політику, часто бояться контакту з “рядовим виборцем”. Цей страх небезпідставний – нашим людям потрібно вчитися порядкувати своїми думками і ці думки озвучувати у придатній до сприйняття формі. Якщо чесно, я взагалі вважаю, що брак цих здатностей – чи не ключова причина хаосу і зловживань у нашій країні. Перефразовуючи вже згадуваного в цьому дописі Єгора Соболєва, погані люди перемагають, бо хороші не гуртуються, а не гуртуються вони тому, що не вміють домовлятися.
Тому, заради всього, у що ви вірите, прошу: вчіться формулювати думки! Інакше не буде ніякого порозуміння, а без порозуміння не буде єднання, а без об’єднання не буде і колективних дій, а без таких дій не може бути і жодних політичних змін.
Дамітріанство 