Brexit: The Uncivil War (2019)

Стрічка “Брексіт: негромадянська війна” непогано розкладає по полицях, хто і за що боровся у Великобританії в 2016 році. Уже за це я би поставив “Брексіту” високу оцінку.

Однак це не просто історія протистояння між табором “за вихід з Євросоюзу” і табором прихильників членства в ЄС. Автори фільму ставили собі за мету розповісти про роль політтехнолога Домініка Каммінгса, якого грає Бенедикт Камбербетч. Каммінгс очолював штаб “За вихід з ЄС” і у стрічці представлений як маніяк своєї справи. Цим він, звісно, багатьом знову нагадає Шерлока з BBC-шного серіалу.

Камбербетч грає багатьох відлюдькуватих і суперечливих геніїв. І я певен, багато хто дивитиметься цей фільм суто заради Камбербетча. Але це, по-перше, далеко не єдиний хороший актор у стрічці. Скажімо, лоббіста Метью Еліота грає Джон Хеффернан, відомий за чудовим серіалом “Містер Норрел і Джонатан Стрендж”.

По-друге, цього разу персонаж Камбербетча – один з піонерів таргетованої агітації та предвісник епохи постправди. Саме тому я раджу “Брексіт” до перегляду усім, хто хоч якось дотичний до політики, не лише європейської.

Невизначена форма

Насправді, фільми, подібні до “Брексіту”, є цікавим явищем. Вони переповідають сучасну історію, події, що вже увійшли в літописи, але відбулися зовсім нещодавно. Власне кажучи, сам по собі Брексіт, вихід Великобританії з Євросоюзу, станом на момент написання цього тексту, іще не завершився. Виникає низка запитань: чим є цей фільм? Чи це продукт митця, натхненного політичними подіями? Чи це документалка, упакована в максимально зрозумілу широкому загалу форму? Чи це високорівнева пропаганда однієї із зацікавлених груп? Якщо історія ще не завершена в реальному житті, чи не будуть судження цього фільму поспішними? Де в ньому взагалі межа між художніми домислами і журналістським розслідуванням?

На самому початку стрічки зазначається, що вся історія побудована на реальних подіях, але діалоги є вигаданими “заради драматизації”.

Напевно, коли опрацьовуєш такі-от нещодавні реальні та історично важливі події, то кращої форми розповіді не вигадати. Художня форма м’яко знімає претензію на абсолютну достовірність і приваблює широку аудиторію, але водночас ця форма здатна доносити до глядача багато інформації та змушувати задуматися. І тут, як на мене, криється велика іронія. Фільм змальовує кампанію прихильників Брексіту як побудовану суто на емоціях, неясних очікуваннях і відкиданні логіки. Але, щоб донесту свою правду, автори фільму також вдаються до емоційної і творчої подачі на межі факту, позиції і вигадки.

Нові технології VS Старий світ

Спочатку нібито очевидно, що творці фільму виступали за збереження Об’єднаного Королівства в складі ЄС. Вони дуже критично змальовують ключових осіб протилежного табору. Найджел Фарадж – хамовитий сноб. Борис Джонсон виглядає цілковитим ідіотом. Депутат від правопопулістської UKIP Дуглас Карсвел боїться власних виборців. Консервативні депутати-євроскептики виглядають, як динозаври з політбюро ЦК КПСС.

Головний герой не вірить у власну справу і ставиться до своєї участі у Брексіті суто як до чергової головоломки, професійного виклику, який йому кинули. В розмові з головою протилежного табору він виглядає адептом Хаосу. Він виправдовує свої дії тим, що світ котиться в прірву і цей факт просто треба прийняти.

Зрештою, плакат стрічки містить обличчя головного героя і пункти з галочками “Таргетувати виборців, розділити націю, зламати систему” – це саме той нечастий випадок, коли слово “система” несе радше позитивні, аніж негативні конотації.

Однак, не все так однозначно. Умовно “добрі” єврооптимісти – беззубі у боротьбі з Каммінгсом і його технологіями. Каммінгс звертається до тих виборців, які ніколи не голосують, бо зневірилися у політичній системі (привіт Зеленському!). натомість голова штабу “Сильніші з Європою” Крейг Олівер (Рорі Кіннеар) лише бідкається і розводить руками. Він психує від власного безсилля: люди вірять у прості популістичні гасла брексітерів, їм наплювати, що Брексіт в принципі ніяк не покращить їхнє становщие, вони просто хочуть, щоб з ними рахувалися, і ніякі раціональні аргументи цього не зможуть змінити.

Великобританію і ЄС шкода – і в реальному житті, і в цьому фільмі – і цілком очевидно, що вибором людей зманіпулювали вправні технологи нового покоління. Але чому ж уряд Великобританії за довгий час не знайшов рішення тих проблем, які змусили людей хотіти, щоб їх “почули”? Чому ніхто не займався політичною просвітою людей? Чому “Сильніші з Європою” не спромоглися достукатися з усім своїм професіоналізмом, досвідом та здоровим глуздом до населення? Як на мене, це найцікавіші запитання, які ставить ця стрічка, і кожному політологу, політтехнологу і журналісту над цим варто було би подумати.