Антивибори

Я люблю вибори. Це одна з головних причин, чому я працюю в політиці. Я не є спортивним фанатом, але вибори – це для мене як чемпіонат. Заради цього змагання я готовий не спати ночами – і як уболівальник, і як учасник команди. І хоча мій роботодавець виступає проти мажоритарки, я люблю і мажоритарні вибори – через атмосферу масового мордобою, що панує на більшості округів. Це все дуже емоційно, дуже особисто.

Але поточні вибори я просто не сприймаю. Взагалі. І ні, справа не в тому, наскільки низький чи високий рейтинг у мого роботодавця. Я не переймаюся за цей рейтинг. 5 років тому цій партії вже пророкували прольот повз парламент, але вона набирала всупереч тим прогнозам 10-12%. І навіть якщо ця партія нині в Раду не потрапить – цей поворот також матиме свої тактичні і терапевтичні корисності.

На цих виборах важче, ніж будь-коли, передбачити, яким буде результат голосування, оскільки, за деякими даними, явка може становити 35%. Певен, що за такої явки результат буде максимально нерепрезентативним і дивним для дуже багатьох. Це, своєю чергою, призведе до пришвидшеного падіння рейтингу усіх сил, які потраплять до парламенту.

Проте, ще раз, не в результаті справа, і не в його наслідках. Справа в самому процесі – бо процес є коренем результату. Справа у голосуванні, запланованому на середину липня – період відпусток. У пришвидшеній передвиборчій кампанії, яка йде посеред аномально спекотного літа. У тому, що все це відбувається в час виснаження від попередньої – наднапруженої – президентської гонки.

Є хороша причина, чому наші революції відбуваються восени, а не скажімо, наприкінці червня чи на початку серпня. Влітку жарко. Ось так просто.

Влітку – мертвий для політики сезон. Влітку нікому нема діла до політики. Комусь просто і так норм, інші втомилися і розчарувалися, а треті поїдуть відпочивати. Залишаться лише найбільш ідейні чи найбільш зацікавлені, чи ті, кому просто нема за що відпочивати чи навіть нема за що особливо жити. Вмотивувати цього разу виборця піти на дільницю буде дуже важко. Люди, які лишилися в місті, ховаються по кафе і офісах. Вони не підуть ні на які мітинги. Вони не читатимуть агітаційні листівки і газети, бо хочуть перепочити. Ну от який нелюд оголошує вибори в липні?

І скомканий до двох спекотних місяців передвиборчий період усе лише погіршує. Бо нема часу говорити про смисли та ідеї. Скажімо, Вакарчук, хоча має здраві тези у програмі, виїжджає зараз суто тому, що він пропонує гранично розважальний формат – концерти – замість політичного процесу. Але його електорат мобільний. Це як раз ті молоді та/або успішні, хто з великою імовірністю поїде за пару тижнів кудись і ой не факт, що проголосує там, куди він поїде.

До партії Вакарчука моє ставлення взагалі дуже двозначне. Славік зібрав багато хороших людей – декого з них я добре знаю особисто і певен, що їхній прихід до влади піде державі на користь. Але те, що ця партія зліплена за пару місяців навколо конкретної знаменитості, те, що ці люди не мають якоїсь спільної послідовної політичної історії, мене щиро засмучує і викликає враження віддзеркалення “Слуги народу”. Чи йдеться тут про творення справжньої політичної структури, яка об’єднується довкола ідеї, принципу, мети, а не просто особистості? Радше йдеться про ситуативний альянс різних організацій, які з великою імовірністю скоро перейдуть до міжусобної борні за вплив. У партії нового президента так нині і відбувається.

Власне, “Слуга народу” – це остання, але не найменша причина, чому я не сприймаю ці вибори. “Слуга народу”, вочевидь, за будь-яких обставин матиме найбільшу фракцію в парламенті – без конкретних ідей чи структури на місцях. І ця фракція стане таким самим збіговиськом пропрезидентськи налаштованих ситуаціоністів, як це було за всіх наших попередніх голів держави. Власне, саме заради того, щоби не встиг упасти рейтинг цього поки що дуже аморфного набору індивідів, президент і оголосив дострокові вибори. І нині такі динозаври українскої політики, як Бойко і ЮВТ, тішаться своїми 11% і 7% відповідно (знову ж таки, остаточні рейтинги конкретно цих двох можуть бути вищими через те, що їхня електоральна база відносно бідна і, найімовірніше, не поїде на курорти).

Мені не шкода старих політиків. Було би добре, щоб згаданих двох у наступному парламенті не було взагалі. Але чомусь мені здається, що те невідоме ситуаціоністське кодло, яке наш народ поспіхом наголосує під палючим сонцем, аж ніяк не буде кращим від старих політиків.

Вибір, зроблений поспіхом у несприятливих умовах рідко буває мудрим.