Чорнобиль (2019)

Дивитися серіал “Чорнобиль” перебуваючи у Києві – особливий досвід, адже ти знаєш: якби не подвиги ліквідаторів, описані в серіалі, то пейзаж за вікном був би абсолютно інакшим, і ти тут би не сидів… і взагалі, тут уже 33 роки, як ніхто би не міг довго всидіти.

Традиційно, я намагатимуся у своїй рецензії звести спойлери до мінімуму, але цей серіал такий, що його варто подивитися, навіть якщо ви знаєте все, що тут має відбутися… і якщо подумати, то ми всі і так знаємо, що має відбутися.

Chernobyl.jpg
Гелікоптер справді падав, але не тоді і не так, як це показано в фільмі

“Чорнобиль” суто як художній твір справився із дуже амбіційними задачами. Авторам вдалося зробити пояснення про роботу ядерного реактора не просто цікавим, а інтригуючим – я зі щирим інтересом ловив кожне слово із виступів професора Легасова. І нудні компартійні збори тут також сповнені неспокою і напруження. Взагалі, чи ви можете собі уявити цікавий, гостросюжетний, надзвичайно драматичний, але при цьому заснований на реальних подіях фільм про роботу урядової комісії? Ось він – це “Чорнобиль”.

…І одним із його реально найпозитивніших героїв тут виступає совковий чинуша (заступник голови Ради міністрів СРСР Борис Щербина).

…І більшість серій не мають наприкінці cliffhanger`а, але попри це хочеться дивитися негайно далі.

За великим рахунком, тут взагалі нема враження, що це серіал. Це просто 5-годинний фільм, поділений дуже умовно на фрагменти.

Отже, якщо коротко, “Чорнобиль” – це не лише одна з найбільших трагедій людства, це ще й серіал, який свідомо приймає і з легкістю долає велику кількість викликів.

Chernobyl-Fire.png
Одна з найтяжчих сцен – гасіння реактора звичайною пожежною бригадою

“Чорнобиль” – фільм багатьох жанрів, між якими він плавно перетікає. Це і фільм-катастрофа, і романтична драма, і шпигунський трилер, і зрештою, детектив. Але на початку і значну частину всієї стрічки це, звісно, фільм жахів. Особливо тяжкими є всі ті кадри, де люди, які іще не розуміють, що відбулося, буквально ідуть копирсатися у “мирному атомі”, отримуючи несумісні з життям дози радіації. У моїй свідомості цей жах перевершує усе, на що здатні автори голівудських жахастиків.

Влучні деталі та відголоски міфів

Звісно, це художня стрічка, не слід її сприймати як науково вивірену документалку. Хронологія деяких другорядних подій умисно змінена задля драматизації. Але мене вразила маса дрібниць, взятих з реального життя і з міфів довкола ЧАЕС. Правдоподібно передано побут. Є феноменальний епізод, де показується, як вибух піднімає мозаїку зі свинцевих блоків над реактором. Історію про куби по 350 кг кожен я пам’ятаю ще з тих часів, як школярем відвідував музей Чорнобиля на Подолі. Я ніколи не думав, що якийсь іще спецефект у кіно буде здатен мене вразити.

Більшість ключових персонажів мали історичні прототипи. Багато з цих людей живуть і досі. Зовнішність акторів дуже схожа на фото головних учасників подій 1986-го. Скажімо, актор, який грав директора станції Брюханова (Кон О’Нілл) мені всю дорогу видавався якимсь занадто американським на вигляд – аж поки я не побачив фотографії реального Брюханова, схожого на актора, ніби рідний брат.

Chernobyl-Brykhanov.jpg
Брюханов у кіно і в реальному житті

Щодо неточностей і перебільшень, звісно вони є. Скажімо, в першому епізоді жителі Прип’яті спостерігають за пожежею на ЧАЕС із залізничного мосту, коли на них починає осідати радіоактивний попіл. Наприкінці серіалу пояснюється, що цей міст реально існує і в народі його називають “мостом смерті”, бо ті, хто з нього дивилися на пожежу, в результаті нібито всі померли. Водночас різні сайти з чорнобильскої тематики спростовують інформацію про смерть усіх спостерігачів, а Radioactive Team пише, що люди на цей міст взагалі не виходили під час пожежі. Деякі ж очевидці подій стверджують, що в цілому у Прип’яті люди виходили на вулицю чи ходили лісами за містом і спостерігали здалеку за різнокольоровим полум’ям. Отже, епізод з мостом – радше, все ж таки, є художнім прийомом, хоч і заснованим на міфі, заснованому на цілком реальних випадках.

А ще на совкових панельках видно блоки утеплювача, який у Києві став поширеним явищем вже у середині 2000-их. І багато хто вже відзначив, що у кадрі з бібліотекою Вернадського (яка “грає” одну з московських бібліотек) видніється незаретушований ніяк сучасний пам’ятник чорнобильцям. І трошки смішно бачити, як перехрестя біля київського метро “Театральна” подається “в ролі” вулиці в Москві.

Chernobyl-Kiev.jpg
“Москва”. Вулиця Богдана Хмельницького 🙂

Та попри ці неточності “Чорнобиль”, як на мене, є чи не найбільш автентичним і чи не найменш “клюквенним” кінопродуктом про Радянський Союз. Усі життєві моменти в стрічці показані дуже нормально: чинуші, які борються за вищі посади, батьки, які граються зі своїми дітьми, хвацькі роботяги, потерті життям солдати, нервові, але професійні медсестри… Один з коротких епізодів взагалі нагадує радянський аналог так званої “одноповерхової Америки” зі щасливими сім’ями і зеленою-зеленою травою. Із людей тут нема нікого такого, кого б західний глядач не зміг впізнати у власному суспільстві. Та і далеко не всі начальники і командири у фільмі погані, що теж додає реалізму та балансу в історію.

Що ж стосується перекручень по суті, то після серіалу особливо цікаво почитати інтерв’ю 2011-го року з реальним Брюхановим. Також дуже раджу почитати думку Сергія Парашина, який був під час аварії партійним керівником ЧАЕС. Вони трошки “підправлять” загальну картину, хоча основним висновкам фільму ані давніші слова Брюханова, ані сказане нині Парашиним, на диво, не суперечить.

КДБ проти правди

Тема боротьби за правду і проти брехні проходить червоною ниткою через увесь фільм. Стрічка починається із короткого монологу…

Яка ціна брехні? Справжня небезпека не в тому, що ми брехню сприймемо за правду, а в тому, що ми почуємо достатньо брехні, що не зможемо розпізнавати правду взагалі. Що ми зможемо зробити в такому разі? Що залишається, окрім того, щоб покинути навіть надію на правду і заспокоювати себе замість того розповідями? В цих розповідях не важливо, хто герой. Важливо, хто винен…

Прослухавши це, у мене склалося враження, що фільм не про Чорнобиль 1986-го, а про сучасний світ 2019-го, про епоху постправди, коли ми всі наслухалися стільки “альтернативних фактів”, що більше навіть не віримо в те, що якась об’єктивна правда десь існує. І ми розважаємо себе натомість легендами, які завідомо є вигадками.

Chernobyl-Heroes.jpg

Звісно, фільм не про наш сучасний стан тотального інформаційного хаосу. Але цей монолог проводить міцний канал зв’язку між нами тут і державою брехні та замовчування, з якою борються головні герої серіалу “Чорнобиль”. Практично всі до останньої перепони на їхньому шляху тією чи іншою мірою – наслідки радянської політики, спрямованої супроти визнання однієї простої істини: що СРСР – це лайно собаче. Неефективне, дешеве і небезпечне лайно.

Як говорить персонаж Горбачова: “наша сила походить від того, наскільки сильними нас сприймають”. І в цьому підході є щось надзвичайно сучасне, коли здаватися для абсолютно усіх стало важливішим за те, щоби бути.

Звісно, якоюсь мірою, серіал робить застереження і щодо самого себе, адже остаточна мета головних героїв – виявити реально винних у тій катастрофі, яка сталася. Самі ж герої уособлюють насправді цілі колективи людей – той самий Валерій Легасов працював з сотнями вчених, а Уляна Хом’юк є збірним образом тисяч дослідників чорнобильської теми. Серіал намагається віддати належне правді, будучи художнім вимислом.

СРСР проти власного народу

Горбачов свого часу сказав, що аварія на ЧАЕС і була основною причиною розвалу СРСР.

“Чорнобиль” дуже антирадянський. Автори проходяться, хоча і побіжно, не лише по трагедії ЧАЕС. Вони тут словами дивакуватої бабці згадують Голодомор, через грузинського військового показують ветеранів Афганістану, не оминають і латентний радянський антисемітизм, і кровну ворожнечу між різними народами, що належали до різних радянських республік. СРСР ніколи не був ані країною світлого майбутнього, ані країною щасливого дитинства – у ньому постійно творився якийсь жах.

Chernobyl-Liquidation.jpg

Не дивно, що Росія так обурилася “Чорнобилем” і збирається зняти власну версію з добрими атєчєскімі ґебістами і підступними ЦРУ-шними-рептилоідами. Ну, що ж, хай спробують. Російському пропагандистському кінематографу буде украй важко переплюнути “Чорнобиль” – хоча серіал є одним з найтяжчих, які я бачив за все своє життя, і його не можна аж ніяк назвати розважальним, він здобув найвищий рейтинг на ImDb, обігнавши навіть мегапопулярну “Гру престолів”.

3 thoughts on “Чорнобиль (2019)

  1. Дякую за чудовий огляд! Видно що журналіст писав 🙂

    Мені подобається що ти зробив об’єктивний огляд вказавши на сильні сторони так само як і показуючи недопрацювання. Також додають інтересу статті твої власні враження від фільму. Аналогія з сучасністю. Дуже влучна фраза, не знаю чи сам придумав чи то ходовий термін “інформаційний хаос”. Я вже давно перестала намагатися зрозуміти де правда, де вигадка, когось у чомусь переконувати чи комусь вірити на 100%. Коротше, перестала  слідкувати за новинами. Дуже у цьому допомагає відсутність акаунтів у  соцмережах.

    Що ти маєш на увазі під реченням “щось надзвичайно сучасне, коли здаватися для абсолютно усіх стало важливішим за те, щоби бути”? Чому ти думаєш що це “абсолютно ддя всіх” і що це “щось надзвичайно сучасне”? Як на мене це явище здаватися, а не бути існувало вже давно, відколи люди навчилися говорити…

    А на рахунок СССР показаного як суще зло, то це цілком логічно що в американському фільмі про трагедію, яка сталася в ссср  так покажуть Росію.

    Я останні кілька місяців почала більше вправлятися у письмі з наміром цікавіше писати – уважніше читаю інших блоґерів, часом читаю про те як писати.  До речі, знаєш якихось блоґерів, що цікаво пишуть не про політику, або ж не тільки про політику? 

    П.С. Я вже давненько підписана на твій блоґ і час від часу коментую твої пости. Мені от цікаво чому ти не підписався на мій блоґ і чи взагалі хоч раз читав що я пишу? Якшо шо, я натякаю на те, що хочу щоби ти підписався, якщо тобі звісно цікаво те, про що я пишу. А якщо не цікаво, то все-одно дай знати

    • Дякую за розлогий відгук! Тут багато є на що відповісти.

      По-перше, про об’єктивність – я дуже не люблю претензію на об’єктивність. Я пишу про хороше і погане тільки тому, що я бачу і хороше, і погане, і доцільність згадувати і про те, і про інше в конкретному тексті. Не в ім’я “зваженості” чи “двосторонності”. Я бачив багато ситуацій, де ніякої “двосторонності” не повинно бути.

      По-друге, я вважаю, що сучасність набагато фальшивіша за всі епохи, які були раніше, бо вона банально надає набагато більші можливості для фальші. Люди роблять із себе фіто-няшок і мєгауспішних успіхо-менів у Інстаграмі та інших соцмережах. Люди корчать крутість або тролять і атакують, бо знають, що ніхто не дізнається, які вони насправді нікчемні лінтюхи. Дедалі легше знайти обліцовку “під цеглу”, ніж реальну цеглу. Вже давно набагато легше знайти напій “зі смаком” чогось, ніж з цим реальним інгредієнтом у своєму складі – аж до того, що може подобатися смак ароматизатора персика, але не реальний персик. Тому “здаватися, а не бути” – для мене це про нас значно більшою мірою, ніж про середньовічних іспанців чи древній Китай.

      По-третє, для мене письмо – це зрощення органіки і технології. Органіка – це зміст та емоції. Технологія – це форма, прийоми подачі змісту та емоцій. Коли я читаю будь-що, я спостерігаю за технологічною частиною. Я вчуся писати постійно, освоюю прийоми, але не від якихось конкретних блогерів. Я вчуся з книг, з реальної живої мови, з виступів реперів, з того, як написані ігри або сценарії фільмів.

      По-четверте, чому я не підписався раніше, чому підписався зараз і чи мені цікаво?

      Прошу не ображатися, що не підписався давніше. Я рідко читаю людей, які мені не є моїми спільниками, які не є завідомо цікавими самою темою, яких мені не нарадили купа авторитетних для мене і компетентних людей або які суто випадково не зачепили мене прямо одразу з перших рядків. Та сама логіка стосується фільмів і книг. Бо я коли вже читаю, то *читаю*. Я або вгризатимуся і переварюватиму кожне слово і паузу між ними, або не кидатиму туди навіть поглядом. Я не вмію читати по діагоналі і не хочу вміти. І тому я такий дивний.

      Щодо твоїх дописів… Найімовірніше, сталося таке: я зайшов на твій блог колись давно, подивився записи, які були тоді, і ті, які були тоді, не видалися для мене цікавими, тож я зробив фонову позначку в голові, що “ні, на це не підпишусь”. Зараз я бачу, що є цікаві для мене теми (зокрема, екологічна, з часом почитаю), тому підписався нині.

      Зараз я у смузі френдоциду. Я користуюся соцмережами в силу необхідності по роботах і проектах, але я дедалі більше відписуюся від людей, які не постять 100% корисного/цікавого для мене. Я стаю скупіший на свою увагу. Це пов’язано з тим, скільки часу зжерає все те, чим я зайнятий в реальному житті.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.