Одеська осінь

Уявити море восени мені завжди важко. Легко уявити море влітку – сонячні береги, товсті пляжники, рибалки на пірсах, серфінгісти на хвилях, молодь грає у волейбол, діти ліплять замок з піску, чайки горланять, ніби їх ріжуть, а письменник сидить у барі біля берега і споглядає хвилі. Нескладно уявити і море взимку: похмура поверхня води асфальтового кольору, непривітний вітер, береги пусті за винятком поодиноких романтиків і того-таки самотнього письменника у барі. А яке море восени? Невже дерева біля моря так само жовтіють і втрачають листя?

Краєвид поблизу 12-ої станції Великого фонтану

Море восени чудове – воно ще не встигло до кінця охолонути, але людей у ньому вже мало, вода чиста настільки, що можна розгледіти дно з медузами і водоростями. І це саме та ситуація, коли дно хочеться побачити.

Прапори у новому Грецькому парку

Приїхати до міста як турист і приїхати до родичів на відпочинок – це “двє бальшиє разніци”, як то кажуть в Одесі. Турист бачить якість послуг, з якими людина, що гостює у родичів, просто не стикається. За все своє життя я бував у Одесі разів 15, але тільки зараз – вперше приїхавши як турист і зупинившись в готелі, а не у моєї хрещеної – побачив цілі незвідані раніше для мене райони Фонтанської дороги. І побачив їх я у благодатний час – вони або нещодавно були приведені до ладу, або їх облаштовують нині.

Полірована перлина

Одеса активно розбудовується. У південній частині міста десятки будмайданчиків нових вілл, житлових комплексів і готелів. У центрі відкриваються нові кафе, облаштовано Грецький і Стамбульський парки, парк Шевченка вперше нагадує повноцінний парк, наведено лад на кількох центральних вулицях, створено двір з арт-простором.

Звісно, ще безліч історичних будівель потребують термінового і капітального ремонту, але я порівнюю те, що бачу нині, з тим, як все було в моєму дитинстві – наприкінці 90-их чи на початку 00-их. Тоді вся Одеса мені здавалася містом серед руїн: нібито пройшов землетрус, будинки потріскалися, балкони обвалилися і вулиці покривилися, але люди – хто вижив – просто знизали плечима і пішли далі варити кашу. Сьогодні Одеса дедалі більше подібна до західних курортів. І навіть посеред вересня місто повне туристів, зокрема й іноземців.

Благословення Кримом і прокляття благодійників

Звісно, в усьому сказаному є щонайменше два “але”. По-перше, очевидно, що місто виграло від анексії Криму Росією – на півострові пусті пляжі, багато колишніх шанувальників Криму з-поміж дальших і ближчих альтернатив обрали ближчу – Одесу.

По-друге, у багатьох наново облаштованих локаціях висять таблички, що “цей пляж упорядковано за рахунок пожертв…” і далі згадується або фірма, або почесний громадянин міста, або іноземець, який колись тут мав родичів. І це ніби добре, але важко не перейматися, адже гроші благодійників мають тенденцію надаватися у обмеженій кількості на обмежений період часу – а що буде далі? Чи місто знайде кошти на підтримку усіх цих парків і променадів?

Спогади/спокій/сподівання

Моя подорож цього разу – вперше за 5 років – була багато в чому ностальгійною. Я пройшовся по старих місцях і раптом зрозумів, що центр міста можна обійти за годину, і аж дивно стало, як мені колись Одеса здавалася величезною. Контрасти нових ремонтів зі спогадами про старі руїни, звісно, додають прогулянкам оптимізму, але завжди у фоновому режимі залишаються образи тієї Одеси, яка мене страхала своїми моторошними графіті та загадковими тріщинами у асфальті. Для більшості Одеса асоціюється з гумором, а мені вона завжди видавалася якоюсь готичною. Це не чуже мені місто, хоча й досі я багатьох речей у ньому не розумію.

Звичайно, мені хочеться, щоби вона розвивалася – так само, як хочеться бачити розвиток і решти майже нерозкритих туристичних напрямків України. Бо кожен внутрішній турист – це зшивання країни. Кожен західний турист – це відкриття країни світу. А ще мені хай Одеса живе і процвітає бодай, щоби було місце, де посидіти в барі і поспостерігати за морськими хвилями та підступними чайками.