Книга МакКейна

Мемуари покійного сенатора Джона МакКейна важко назвати історією успіху. Він пише про поразку на виборах президента, про неспроможність запобігти провалам США в Іраку, про вибачення перед бойовиком-ісламістом за тортури, яких той зазнав у американській в’язниці. Всі ці історії – своєрідна хроніка невдач, і часом навіть дивно, як людину, яка все це пережила, можна вважати героєм, взірцем, визначною особистістю. І особливо гірко стає читати книгу, коли чітко уявляєш, як воно було МакКейну в тій чи іншій ситуації – коли він розумів, що все буде швидше за все погано, а навіть якщо і вдасться запобігти найгіршому сценарію, ніхто тобі потім не подякує.

Однак саме це і робить дану книгу важливою. Нам усім потрібна розповідь про прикрості, провали і помилки. Ми вже стільки начиталися і надивилися історій успіхів, де автори урізають згадки про власні страждання чи заклеюють негатив пафосом своєї боротьби. Однак мало чий шлях вистелений суцільними радощами і досягненнями. “Нестримна хвиля” нагадує, що крах – це не кінець, а частина процесу, навіть для тих, хто майже став президентом США.

Повна назва книги – The Restless Wave: Good Times, Just Causes, Great Fights and Other Appreciations (“Нестримна хвиля: Хороші часи, справедливі цілі, великі протистояння та інші приводи до вдячності”). Для зручності я згадую книгу суто як “Нестримну хвилю”.

Underdog

МакКейн отримував задоволення від протистояння і боротьби. Він згадує багатьох конгресменів і чиновників, з якими йому подобалося бути і по один, і по різні боки барикад. МакКейн – боєць із великою волею до перемоги. Саме тому неочікувано і дивно читати, що йому насправді ніколи не подобалося бути у будь-яких змаганнях фаворитом. Йому завжди було комфортніше у ролі “underdog” – аутсайдера, гравця, на якого не покладають великих сподівань. За таких умов людей легше вразити, ніж розчарувати. За таких умов легше психологічно.

Саме тому, коли МакКейн програв Бараку Обамі, він не довго тужив, адже нарешті він опинився знову у ситуації, коли очікування щодо нього не були настільки захмарними. Та і зрештою, не так і соромно програти людині, яка мала стати історичною постаттю – першим афроамериканцем на посаді президента США.

Повага і принциповість

Найбільша чеснота, яку в МакКейні хочеться наслідувати – це його абсолютно принципова повага до суперників і готовність – принаймні з часом – визнавати свої помилки і виправляти їх. Сенатор чітко відчуває межі протистояння, і хоче, щоб інші люди також усвідомлювали наявність цих меж. Саме тому він свого часу заступився на власному передвиборчому мітингу за Обаму, коли хтось у залі почав кричати, що Обама ісламіський терорист. “Ні-ні, – заперечив МакКейн. – Він гідний сім’янин і громадянин, з яким – так сталося – у мене є незгода щодо принципових питань”.

Зважене, адекватне ставлення МакКейн проявляє і до Дональда Трампа, свого ідеологічного антипода в Республіканській партії. МакКейна непокоїло, що Трамп вважає заяви про права людини суто формою політичного тиску на ворожі країни, сенатор наголошував, що і союзники, і торговельні партнери США також повинні зазнавати критики, якщо вони порушують принцип верховенства права або вчиняють злочини. При цьому МакКейн визнає, що попри всі цинічні і скандальні слова Трампа, його адміністрація все ж таки критикувала Саудівську Аравію через убивство журналіста Джамаля Хашогі.

Чесноту поваги МакКейн проявляє навіть щодо комуністичних режимів, які він щиро зневажав усе своє життя – на його думку, критика з боку СРСР, який постійно закидав Штатам пригноблення чорношкірих, зрештою допомогла Америці у боротьбі з расизмом, у створенні справедливішого суспільства для всіх.

Цей приклад тверезої і нелукавої оцінки усього, включно із суперниками і ворогами, є вартим наслідування і в українському суспільстві. Особливо зараз, коли зрадофілія, істерія та демонізація представників інших політичних таборів б’є історичні рекорди. Хіба останні вибори не навчили нас тому, що закриватися у інформаційних бульбашках – це шкідливо? Саме проти такої атомізації політикуму і суспільства виступає МакКейн.

Bipartisanship

Як і багато мемуарів, “Нестримна хвиля” не є дуже динамічною. Причина тому – МакКейн згадує багато імен колег-чиновників, які брали участь у тій чи іншій події. Дуже скоро пам’ятати усіх цих персонажів стає складно. Однак смисл даних переліків – показати, що багато справ американські політики з протилежних таборів роблять разом… чи принаймні робили разом донедавна.

Дедалі більше, говорить МакКейн, чутно голоси найрадикальніших представників обох американських партій. Мати друзів з іншого табору нині – це маленька зрада. Але будь-яка велика політична проблема частіше вирішується не фанатиками, а людьми, які здатні йти на компроміси. МакКейн постійно наголошує на важливості bipartisanship – двопартійної підтримки, єдності представників демократів та республіканців щодо того чи іншого питання. Покійний сенатор звертається до американських політиків, і до виборців із закликом шукати порозуміння, єднатися навколо базових принципів, на яких було збудовано Штати. Він також закликає поміркованих людей не мовчати у той час, коли політичну сцену захоплюють радикали і популісти, а йти і підтримувати адекватних кандидатів чи висуватися самим.

Хроніки Путіна

Звичайно, дуже цікавим особисто для мене був розділ “Нестримної хвилі” під назвою Nyet (“Нєт”). Це хроніка багатьох (і далеко не всіх) злочинів путінського режиму, починаючи із загадкових вибухів будинків, які Путін на початку 2000-их використав як привід для війни в Чечні.

Це розділ у стилі “А я ж вам казав!”. МакКейн пояснює, що іще на початку нульових зрозумів: з Путіним Захід каші не зварить. МакКейн розповідає, як у 2008-му намагався змусити Штати покарати Путіна за вторгнення в Грузію. І хоча, на думку сенатора, на Заході більшість людей розуміють природу російського режиму, Захід не покарав Росію достатньою мірою, що логічно призвело до анексії Криму і вторгення на Донбас. МакКейн згадує імперіалістичні настрої в Росії, що відчувалися іще у середині 1990-их. Він згадує, який острах Росія викликала у країн Балтії у середині нульових. Він розповідає трагічну і жорстоку історію Сергія Магнітського, смерть якого спричинила появу відповідного санкційного списку.

Російські політики МакКейна часто звинувачували у “русофобії”, на це у своїй книзі він відповідає, що вважає себе більш проросійським політиком за більшість російських посадовців, оскільки він щиро бажає росіянам жити у вільній і заможній країні.

Захистити Захід

Мені дивно було прочитати цілий розділ про Росію і лише в поодиноких випадках побачити скупе речення про Україну, Крим і Донбас… Але потім я відкрив розділ про Західну цивілізацію і здивувався, адже чи не половина цього розділу насправді про Україну і події Майдану. Не скажу, що виклад дуже детальний, але МакКейн емоційно переповідає події, які він бачив, зокрема і зі сцени на Майдані, коли люди запалювали смартфонами сотні тисяч вогників. Той епізод сенатор називає одним з найбільш пам’ятних за все своє життя.

Як це все стосується Західної цивілізації? МакКейн пояснює, що підтримка Штатами боротьби за свободу є надважливою. Він наголошує, посилаючись на вже згадувані ідеали, що Америка не може дозволити собі стояти осторонь таких подій, адже на протест проти тиранії дуже багатьох людей надихає саме приклад США – піонера демократії і найбагатшої країни світу. І якщо ця країна мовчатиме, то віра людей у Захід, і в те, що вільніше і справедливіше життя можливе, згасне.

Тут слід уточнити, що МакКейн не виправдовує збройне втручання у справи інших країн, хоча його і вважали “яструбом”. “Яструбом” він був передовсім тому, що не вважав за доцільне виводити війська з тих країн, куди їх вже відправили, якщо ситуація в цих країнах не стабілізувалася. Іншими словами, він був проти принципу “мир за будь-яку ціну” і за принцип “доводити справи до кінця”. Дана логіка на кількох прикладах пояснюється у книзі.

Жодного суму, лише вдячність

Книга закінчується розділом про те, як родина МакКейна придбала і розбудовувала свій маєток в Арізоні. Після насиченої політичними поворотами книги цей розділ видається трохи неочікуваним, ніби автор перемкнувся раптово у режим сусідського дядька, який вирішив поділитися міркуваннями про ремонт у своїй хаті. Але це дуже хороший розділ, який промовисто змальовує пейзажі довкола родинного дому сенатора, це розділ, в якому подумки можна посидіти на лавці у тиші під кількасотлітніми платанами.

Книга була опублікована незадовго до смерті МакКейна, і він у книзі пише про це так само спокійно і водночас емоційно, як і про все інше. Він говорить, що не хоче покидати цей світ і все, що він у ньому любив, але ні про що у прожитому житті не шкодує, натомість відчуває глибоку вдячність за численні пригоди і виклики, з яких складалося його життя.

---

Це була не найпростіша книга для мене. Під час читання перших пари розділів мені майже не хотілося її брати до рук: читати про провали складно і сумно. Окремі історії в середині книги були просто не надто цікавими. Але завершивши “Нестримну хвилю” я по-інакшому, набагато чіткіше розумію слова Вінстона Черчиля про успіх як “здатність йти від однієї невдачі до іншої не втрачаючи ентузіазму”.

МакКейн мене справді вразив. Не так багато я пам’ятаю постатей – живих та історичних, реальних чи вигаданих – які б настільки органічно поєднували в собі холеризм, патріотичний ідеалізм і політичну розсудливість. Я хотів би бачити навколо себе більше таких людей – людей, для кого патріотизм – це беззаперечна цінність, але цей патріотизм не у допотопних звичаях і не у садомазохістському етатизмі, а в тому, щоби робити свою країну прикладом для всього людства, “бути залученим у людство”, to be a shining city upon a hill. Це патріотизм вдячності за все хороше, що є в твоїй країні, але це водночас патріотизм роботи над помилками, яких твоя країна припустилася. Мені люто не вистачає на цій планеті людей з патріотизмом такого ґатунку.