Джокер (2019)

Фільм “Джокер” є поки що найбільш повною і, як на мене, найбільш життєвою версією становлення зловісного клоуна-убивці. Так-так, певен, глядачі стрічки співпереживатимуть Джокеру значно більше, ніж самі спершу очікують.

Тутешній Джокер – комік-невдаха Артур Флек (Хоакін Фенікс) – на відміну від більшості попередників, починає як абсолютно безневинна людина, яка не хоче нікому зла і щиро прагне робити світ бодай трошки веселішим.

Перетворення коміка-невдахи на ідола хаосу дуже правдоподібне. Передовсім тому, що в цій історії однозначно хороших чи безнадійно поганих персонажів практично немає. Навіть люди, які ображають Артура, хоча і відверті мудаки, але навряд чи заслуговують на смерть чи на тривале ув’язнення. Перетворення Артура відбувається не через якісь таємничі хімікати і навіть не через одномоментний невимовно жахливий досвід – Артур стає Джокером, бо його ламає саме життя: його психічні розлади накладаються на депресивні соціальні умови та моральний занепад суспільства. Мудаки довкола нього стають лише тригером перетворення.

Такі люди, як Артур, є в реальності навколо нас. У мене серед знайомих таких набереться півдюжини. Травмовані і зневажені, залишені напризволяще, такі люди здатні на масовий розстріл у школі або на захоплення мосту.

Саме через цю близькість до реальності фільм помітно похмуріший і моторошніший за будь-які попередні фільми і серіали, пов’язані з Бетменом. Ця стрічка знята цілком у межах теми божевілля, що є постійною в історіях про Бетмена. Але за рівнем безумства і безвиході фільм “Джокер” поступається хіба що оригінальному коміксу Arkham Asylum.

Фільм-шарада

Я нині намагаюся уникати деталей сюжету не лише з остраху спойлерів, але і тому, що “Джокер” – це фільм, в якому ключові події можна трактувати по-різному. Ні, це не постмодерна фігня, де кожен сам собі пояснює, що означає червона пляма на стіні. Тут є вичерпний перелік абсолютно логічних пояснень. Канонічну версію режисер Тод Філіпс навіть обіцяв з часом озвучити, і я дуже чекаю, коли він це зробить.

Фільм дуже скоро і відверто показує, що глядачі мають справу з unreliable narrator (ненайдіним оповідачем), але наскільки саме він є ненадійним – це питання, яке буде цікаво обговорити з друзями уже після завершення перегляду. Феноменально, скільки в сюжеті фільму зумисне сумнівного, але як він органічно при цьому виглядає!

І щоби самому визначитися з прихильністю до тієї чи іншої версії подій, потрібно дивитися стрічку уважно від початку до кінця. Це велика цінність “Джокера”. Я щиро люблю такі фільми, адже якщо стрічку не варто дивитися зосереджено, то нащо її дивитися взагалі?

Повстання мас?

Уже від кількох людей чув/читав, буцімто “Джокер” – це лівацьке кіно, бо головний антигерой опиняється в центрі бунту міської бідноти. Але це хіба з величезною натяжкою можна трактувати як лівизну.

Так, Готем у цьому фільмі показується як місто Дікенсівського розшарування – але, по-перше, це історичний факт про Нью-Йорк 1980-их. По-друге, так само Готем зображувався і в багатьох попередніх фільмах, іграх та коміксах. І, по-третє, сам по собі конфлікт бідних із багатими – чи-то у вигляді бунту, чи-то випадкового вбивства, чи-то спланованої помсти – навряд чи є достатнім, щоб таврувати цілий фільм як “лівацький”.

Так, у цьому фільмі багаті, включно з батьком поки ще маленького Брюса Уейна, показані зарозумілими та егоїстичними. Але серед бідних персонажів “Джокера” приємних людей також украй мало. Відносно добрим я би назвав лише одного колегу Артура, але добрий він явно не через бідність.

Сам головний антигерой (принаймні на словах) відмежовується від політики і навіть заперечує, що йому потрібні гроші. Він не Робін Гуд і не намагається прикидатися ним. Прагнення Артура – це щастя, відчуття приналежності і любові. Будь-які багатства – це суто технічна обставина, про яку, як мені здалося, йому взагалі важко думати. Також нагадаю, що Джокер в усіх попередніх історіях творив хаос заради самого хаосу і через власне викривлене почуття гумору, а не тому, що він вів повстання проти багатих. Було би просто дивно, якби в цьому фільмі він раптом став революціонером.

Єдина ліво-центристська ідея фільму: якщо суспільство не турбується про знедолених, то може статися біда, тому краще витрачати кошти на підтримку соціальних програм, а не обзивати людей “клоунами-невдахами”. Як на мене, цілком адекватна і аж ніяк не радикальна думка.

Нічого смішного

До цього фільму я ніколи не задумувався над тим, наскільки Джокер насправді є смішним. Артур Флек – поганий комік, і більшість його жартів, м’яко кажучи, слабенькі. Це логічно, адже Джокер – це все ж таки псих і убивця, а вже потім клоун. Але я згадую інших Джокерів, наприклад, Джерома Валеску із серіалу “Готем” – його жарти, попри всю мЕрзость самого персонажа, були часом неочікувано ржачними. Джокер у серії відеоігор Arkham Asylum/City/Knight постійно травив щиро дотепні приколи. Та навіть у доволі трагічному “Темному лицарі” з Хітом Леджером було кілька відверто клоунських моментів.

Артур Флек на тлі решти Джокерів безнадійно лажає, і його провальні жарти лише підкреслюють похмурість Готема. Тут не до сміху. Хіба що справді прийняти факт суб’єктивності гумору і сміятися над тим, що досі викликало гнів і печаль.

---

Походження Джокера – одна з ключових таємниць всесвіту Бетмена. Ну справді ж цікаво, що мало такого статися з людиною, щоб вона стала Джокером? Ця історія приваблює своєю непроглядною темрявою, лоскоче нерви і жахає. Фільм з Хоакіном Феніксом – належним чином нелегкий для перегляду, це чи не найбільш “доросла” і (нібито) логічна версія. Але, як уже зазначалося, наскільки ця історія правдива, має вирішувати сам глядач.