Ледь встиг дійти до виставки творів Івана Марчука в останній день її роботи, але, на щастя, через великий інтерес громадськості її продовжено до 12 січня. Тому, хто ще не був, у вас вдосталь часу побачити усе на власні очі.
Те, що я тут використовую як ілюстрації – це (як на мій смак) одні з найцікавіших робіт Марчука, але, однозначно, фото на маленькому екрані не здатні передати всієї величі цих картин. До того ж, виставка складається із понад сотні творів, а тут я ділюся лише скромною дрібкою.
Маю застерегти: я не є експертом у мистецтвознавстві чи регулярним відвідувачем виставок, однак свого часу талант Марчука мене захопив хтонічністю своїх сюжетів, характЕрністю і харАктерністю стилю та розмаїттям жанрів, у яких працює художник.
На відміну від робіт багатьох сучасних митців, картини Марчука дуже несхожі між собою. Ось майже по-дитячому намальовані селяни з веселою коровою, яка трошки нагадує звірів Марії Примаченко та зоряного бичка із передачі “Надобраніч, діти”. Але тут поруч – фотореалістична картина нічного степу. А далі – кривавий імпресіоністський ліс. Навпроти – цикл “Погляд у вічність”, який мені чомусь нагадав техніки кубістів. Деякі картини на виставці мають густий макарбичний настрій: тут живі люди на портретах мають шкіру, подібну до шкіри мерців. Є кілька сюжетів на межі з Босхом. Є численні гравюри, що ідеально би підійшли до ілюстрування відеогри Darkest Dungeon. Для мене геніальність Марчука значною мірою полягає саме в оцій еклектичній багатоманітності. Ну не може середньостатистиний сучасний митець водночас малювати хтонічних демонів і довершену сільську ідилію, а ще при цьому ліпити веселих корівок з глини і статечні фігури князя Ярослава.
Я зауважив цікаву взаємозалежність: чим абстрактніша картина, тим чіткіші, впевненіші рухи використовує майстер у роботі. І навпаки – найреалістичніші полотна складаються із безлічі хитрих завитків, які феєрично утворюють собою той чи інший пейзаж.
На виставці у центрі Artarea раптово підслухав одну відвідувачку, вона розповідала, що Марчук в дитинстві розбивав яйця з воронячих гнізд, і що потім йому було дуже прикро за свої вчинки. Імовірно, він так собі і досі не простив, бо тема розбитих яєць і дивних ворон повторюється в сюжетах його робіт вельми часто.
Окрім великої кількості робіт Марчука, виставка містить також залу, де постійно демонструється анімація, створена з елементів виставлених робіт. Не певен, що цей формат усім сподобається, але як на мене, візуалізація досить влучно передає перепади настрою і тем у виставлених картинах.
Дуже хочеться уникнути кліше про “геніальність”, тим паче сама виставка має вторинну назву “Секрети геніальності”, але я певен, якщо через 100 років якогось українського митця вивчатимуть в українських школах і згадуватимуть за межами України, то ним точно буде Іван Марчук.
Дамітріанство 
Дякую, що поділився “генієм”. Мені твій пост здався трохи пафосним, бо не всі слова розумію, починаючи з назви 🙂
А ще у тебе трохи “попливло” все через те, як ти вставив зображення.
Перепрошую, що з таким запізненням відповідаю. Тільки зараз доходять руки до блогу по-нормальному.
Щодо “пафосу” – я ніколи не вживаю терміни задля того, щоби показати, який я розумний, бо я себе розумним не вважаю. Якщо я вживаю слово, то тільки тому, що я не знаю кращого слова, яке краще би виразило певне явище. Так, мені складно підібрати якийсь адекватний відповідник слову “хтонічний”, особливо якщо йдеться про теми у мистецтві.
Щодо попливло – зара перевірю, що не так.