Френдоцид

Зібрати свою першу тисячу френдів у Facebook було для мене досягненням. Ті, хто пишуть постійно, активно виступають на різноманітних заходах та/або займають високі посади, легко збирають і 2, і до 5 тисяч, і часом набагато більше підписників. Моя ж сукупна соціальна активність нижча, тому і моя перша тисяча збиралася довше, ніж у інших.

Окрім того, тисяча збиралася повільно ще й тому, що раніше я вів політику регулярного френдоциду. Раз на сезон я видаляв з друзів усіх, кого я не міг згадати. Суть процесу полягала в очищенні стрічки від нецікавих дописів нецікавих мені людей, а також у обзесивно-компульсивній схильності вважати, що слова повинні відповідати своєму значенню – відтак той, хто числиться у переліку “друзів” повинен справді мати бодай якісь ознаки власне друга. З часом я відкрив для себе функцію відписуватися від оновлень людей при цьому не видаляючи їх з друзів, а до умовностей у соцмережах почав ставитися спокійніше.

Потім був скандал довкола витоків даних, якими скористалися організації на кшталт Cambridge Analytica. Питання кібербезпеки постало для всього інтернетизованого світу з новою силою і перейшло із приватної сфери в політичну. Питання, кого додавати у друзі, стало серйозним, як ніколи до того, адже ваші дані можуть, як виявилося, витекти в трубу тільки через те, що хтось із ваших друзів вирішив скористатися додатком-грою в стилі “Дізнайся, який ти салат!”. Тобто видаляти з друзів, строго кажучи, слід не лише нецікавих і невідомих, але і неосвічених користувачів.

З поверненням до України і початком роботи у владних структурах питання приватності постало особливо гостро особисто для мене. За минулий рік я отримав чимало дзвінків і повідомлень від людей, що вимагали/випрошували/вимолювали/вибивали з мене якісь послуги, які я, в принципі, не повинен був не лише надавати їм, але не зобов’язаний був навіть вислуховувати/читати на своїх приватних сторінках.

Майже завжди я, все ж таки, вислуховував і часом навіть намагався допомогти (моя найбільша біда – я занадто добрий для цього світу). Але у багатьох випадках люди просто відмовляються чути, що я – не той, хто може чи має допомагати їм у їхній біді. Люди дуже і дуже переоцінюють роль середньо-дрібної позиції у великій організації/компанії/установі.

Цього тижня я стикнувся із першою непевною спробою чи-то корупції чи-то шантажу щодо мене. І це був ще один доказ нерозуміння людьми, що я взагалі можу зробити. Дехто вважає, що я мало не всі потоки інформації у виконавчій гілці влади контролюю. На жаль, до цього далеко.

Менше з тим, це був також і зайвий доказ, що ніколи не треба нехтувати власними принципами. Даного епізоду не сталося б, якби я не порушив своє давніше правило не додавати у “друзі” людину, якщо я не певен, що я з нею спілкувався наживо.

Цей випадок змушує мене повертатися до старої, але здорової практики френдоциду і відсікання у Facebook будь-яких людей, яких я не можу згадати. (Заздалегідь перепрошую, якщо когось відсічу помилково, сподіваюся на ваше розуміння). При цьому раджу іншим також принаймні проглянути свої переліки “френдів” на предмет незрозумілих чи давно неактивних акаунтів.

3 thoughts on “Френдоцид

  1. Гарна порада! Дякую! Я особисто страждаю від листів з проханням поширити, бо непоширення стане або моїм прокляттям, або каменем спотикання у якихось спонсорів смертельно хворої дитини, котрі доплачують за кожне поширення…

    • Це все брехня. Нікому ніхто не доплачує за поширення благодійних повідомлень, а “листи щастя” – це взагалі маячня ще з 1990-их, коли рівень мракобісся та забобонності підскочив до показників 987-го року.

      Спокійно ставитися до такого спаму, як не дивно, мені допоміг сам цей спам. Колись мені надійшов лист, в якому дуже точно вказувалася дата моєї смерті і навіть загальні обставини, як це відбудеться. Це мав бути, якщо я правильно пригадую, 2011ий рік. Guess what? Я досі живий. З того моменту я не вірю в усі ці “чарівні” послання.

      Тому сміливо ігноруйте спамерів і блокуйте оновлення від людей, які Вам нецікаві.

  2. Щодо “благодійників” хворих дітей, в Одесі, принаймні у спальних районах, в оживлених точках стоять мужички з коробкою, на якій наклеєне вицвіле фото бідної дитинки і не самі просять гроші, а включають запис типу “допоможіть бідній дитині з таким то діагнозом”. Я, правда, за разів 10 що там була жодного разу не бачила, щоби їм хтось кидав щось. Схоже у людей ще не зовсім відсутнє критичне мислення… надія є..

    А щодо інтернет безпеки і приватності, це наше право, а не бонус, як і право голосу. Так, фб, і більшість інших месенджерів, сайтів, додатків, безсовісно збирають і часто зливають дані про кожен наш крок. Мені особливо нема чого ховати, на разі, але сам факт що про мене все знають чи хочуть знати є дуже неприємним. Це те ж саме якби маркетологи ходили би по вікнах заглядали і збирали би дані про наше життя – що і коли ми їмо, коли і куди ходимо чи до нас ходять, коли спати лягаємо, про що говоримо, зрештою, коли і скільки на унітазі сидимо. А потім нам присилають “цільову рекламу”, а інколи зливають цю інфу уряду чи іншим організаціям. Ніби нічого таємного чи злочинного, але сам факт не тішить зовсім.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.