Я ніколи не розумів роботодавців, які намагаються обов’язково і за будь-яку ціну зекономити на зарплатах. На жаль, в нашому народі домінує фундаментальна установка, що найманому працівнику за роботу потрібно платити мало. Бажано – жалюгідно мало.
Є заможний, але жлобкуватий клієнт, якому ти озвучуєш свій мінімально прийнятний рівень оплати, а він починає із принципу продавлювати меншу. А є бідний і неосвічений платник податків, який щиро вважає, що правильно буде встановити мінімалку депутатам і міністрам.
Але, повірте, обидва згадані працедавці риють самі собі ями. І зарплата міністра перебуває під дією тих же законів природи, що і зарплата будь-якого робітника.
“Не в’яжи рота волові, що молотить”
(1 Коринтян 9:9)
Базовий закон: робота має належно оплачуватися
Припустімо, ви хочете, щоби була виконана певна робота. Не важливо, йдеться про шліфування стіни, написання аналітичної статті чи проведення реформи загальноосвітніх шкіл. Самостійно ви не можете або не хочете її виконувати, тому просите, щоби хтось інший виконав цю роботу.
Але мало яку роботу людина буде готова виконувати безкоштовно!
Чим складніша і відповідальніша робота і чим швидше і якісніше її потрібно виконати, і чим тривалішого і глибшого включення вона вимагає, тим більшої винагороди очікуватиме від вас найнятий вами виконавець.
Чому? Просто тому, що виконавець теж хоче їсти і задовольняти масу інших своїх потреб!
Ви, звісно, можете сподіватися на те, що хтось одноразово зробить для вас щось нескладне суто “за ідею”. Але це буде не робота, а просто чиясь добра воля, яку вам ніхто насправді не винен.
Хороший працівник – у дефіциті
Якщо ваш працівник – справді високорівневий професіонал, то у нього потенційно є безліч альтернатив тій роботі, яку пропонуєте ви.
Особливо цих альтернатив багато нині в Україні. Ми переживаємо кадровий голод через так званий “відтік мізків“, який після 2013-го року пришвидшився, але і до того відбувався жвавими темпами.
Я сам тривалий час цьому не вірив. “Ось же, скільки випускників тільки з нашого універу!, – думав я. – Та де ж вони всі влаштуються?” Але чим більше я займав керівних позицій, чим більше мені доводилося самостійно шукати спеціалістів для одних чи інших завдань, тим більше я розумів, наскільки це важко: знайти людину з якимись мінімальними мізками, і щоб вона була готова виконувати роботу не за всі гроші світу. Дефіцитні блага автоматично дорожчають.
Чотири вершники низької зарплати
Якщо ж на своє нещастя ви таки проклянете себе влаштувавши на роботу людину, зарплатня якої явно нижча за рівень роботи, яку вона виконує, то далі можливі чотири сценарії:
- Корупціонер. Неетичний виконавець може знайти змогу заробляти на наданій йому роботі неправомірно: братиме відкати на передорученні задач працівникам нижчого рівня, крастиме у той чи інший спосіб з вашого бюджету, продаватиме інформацію про вас третій стороні тощо. Тобто ви наживаєте собі серйозного пацюка у власному підвалі. І це не обов’язково найгірший варіант.
- Диверсант. Виконавець продовжує працювати, але виконує свою роботу суто з-під палки, на мінімальному рівні, щоби “вирівняти” рівень результату із рівнем оплати. Робочий процес перетворюється на нескінченний “італійський страйк”. Якщо диверсантів набирається критична маса, компанію/установу/організацію доведеться радикально перезавантажувати.
- Перебіжчик. Деякі виконавці (найчастіше – нещодавні студенти) стараються і працюють заради досвіду, і готові терпіти низьку зарплатню доволі довго. Але вони підуть від вас геть саме тоді, коли стануть достатньо ефективними, щоби претендувати на тепліше місце у ваших конкурентів.
- Відступник. Високорівневий виконавець трохи потерпить несправедливість, але невдовзі звільниться. Звільнення (не обов’язково, але часто) може супроводжуватися скандалом та/або порушеннями в роботі вашої структури, та/або витоком внутрішньої інформації.
Сценарії 1 і 2, на жаль, дуже типові для державного сектору. Вони забезпечують зачароване коло “низька оплата – погана робота – проблеми в державі – дірявий бюджет – низька оплата…”.
Сценарії 3 і 4 більш типові для приватних компаній. Вони кращі принаймні тим, що шкода від них не настільки системна, але втрата цінних кадрів – це втрачений потенціал усього того, що ці кадри могли би для вас зробити. І ще це витрати часу і коштів на пошук заміни втраченим працівникам. Тобто теж веселого мало.
Але цього всього можна уникнути, якщо не бути жлобом. Тому, друзі, перефразовуючи класику, “якщо хочеш, щоб щось було зроблено добре – добре за це заплати”.
Дамітріанство 
Все логічно, правильно і додати нічого.
Взяти б цю статтю і розмістити у шкільному підручнику з “грунтовних знань про життя на Землі”. Поруч з главами про критичне мислення, вміння розпізнавати пропаганду і маніпуляцію, порівняння капіталізму та соціалізму і ринкової економіки та планової, і інших першочергових. І проходити цей уявний підручник найголовніших знань щороку, поки у підкірці не відкладеться. Але не з нашим щастям.
P.S.:Після заключної фрази у голові заграло “Ведьмаку заплатите чекаанной монееетой, чекааанной монееетой” =)
Святий Геральт, покровитель фрілансерів)
Чудесне розуміння проблеми! Зараз на сайті НОВОЕ ВРЕМЯ прочитала аналогічну статтю-“дослідження” М.Бутченка “Бідність в головах. Що заважає українцям більше заробляти”. Дослідження взяла у лапки навмисне, бо складається враження, що автор – це клієнт олігархів, котрому доручено переконати людей, що 1. вони ліниві, бо не хочуть працювати задарма 2. вони бояться бути багатими – тому не хочуть працювати. Але насправді українці не ліниві. Вони просто не хочуть працювати за безцінь. І ті мільйони заробітчан – найкращий доказ.
Частково згоден, частково ні. Передовсім тому, що не потрібно всіх скидати на одну купу.
Люди різні.
Є заробітчани – вони справді аж ніяк не ліниві, вони цінують свою працю і мають відповідальність перед своїми сім’ями. Є ті, хто довго і наполегливо вчився, щоби працювати не виїжджаючи, але на іноземну компанію з високою зарплатою. Є підприємці, які самі з нуля сколотили власний бізнес і створили робочі місця.
Однак є і такі люди, як ті, про кого пише Бутченко. Ті, хто міг би зробити своє життя кращим і наше суспільство здоровішим, якби проявив ініціативу… Але прояв ініціативи – це не їхнє, їм легше плисти за течією, навіть якщо життя дуже погане. Я таких надивився чимало. В моєму переліку “вершників низької зарплати” – це 2-ий вершник. Це ті, хто краще будуть сидіти на мінімалці і клясти “пагану власьть”, і виконувати свої обов’язки лівою ногою, ніж спробують поміняти роботу чи сферу діяльності чи просити про підвищення у свого шефа. І те, що ці люди ось так терпіли роками і плили за течією – це одна із причин, чому в Україні такі погані зарплати.
Очевидно, що в багатьох випадках боротися за зарплату чи міняти роботу справді дуже важко, навіть ризиковано. І це природньо, що людина не хоче зайвий раз напружуватися. Але якщо верхи жадібні, низи просто зобов’язані боротися за свої інтереси, інакше вийде олігархія з копійчаними зарплатами, і страждатимуть багато поколінь потім – що ми і маємо зараз.
У статті НВ все дуже однозначно і причинно-наслідкові зв’язки трактується з дуже великим креном у бік приниження українців, щоб винними почувалися і не нарікали на своїх рабовласників, бо самі винні: ліниві і безініціативні. Тобто заслуговують мізерну зарплату. Звісно, що є ліниві люди, але Ви самі знаєте, що існує СМСТЕМА. Наприклад, у Гощанському р-н (Рівненська обл) у с. Симонів один інвестор, здається з Італії, побудував фабрику з виготовлення стерильного медичного одягу. Він прийшов у райдержадміністрацію і “обрадував” місцевих чиновників, що рядовому працівнику платитиме 1 тис євро! Це у селі! А що ж чиновники? Зраділи? Ні! Вони переконали італійця не пороти гарячку, бо в районі усім потрібно буде підтягувати з\п. Тепер італієць як усі – вимагає європейський підхід до праці, але платить трішечки більше, ніж інші, – і його працівники при першій же нагоді виїздять на роботу у Євросоюз. І всі старшого віку – вертаються, коли кінчається термін візи, бо старі батьки, господарство, хати… і знову влаштовуються до нього за копійки працювати… А молоді знову і знову пробують вирватися і вириваються зрештою! Інший приклад – іноземці-фермери… Популярний нині органічний продукт вирощують на орендованих землях. Багато з них дає справедливу з\п, що стримує людей від заробітчанства, – то не поодинокі випадки, коли їх господарство просто палять, нищать врожай, рейдери захоплюють тощо. Заробітчани у 18-му році прислали понад 9 млрд доларів. По своїх друзях і родичах знаю, що тільки 1 з 20 працевлаштовувався через фірму з працевлаштування. Тобто ніхто не може точно сказати скільки мільйонів українців на заробітках. Припускають, що від 15 до 20 % працеспроможного населення. І значна частина молодих – не вертається.
Насправді трохи незручно обговорювати не свій текст, який, імовірно, ми просто під різними кутами побачили.
Пані Анжело, Ви перелічуєте багато фактів, з якими я з усіма згоден (скажімо, я би взагалі ніколи би не став сперечатися щодо ролі заробітчан). Але зазначені факти, на мою думку, не зовсім прямо стосуються суті того, про що йшлося у тексті НВ. В усякому разі, того, про що я писав вище.
Зокрема Ви зазначаєте, що є система. Так, вона є. Але хто у ній винен? Давайте подумаємо.
Є кілька груп людей:
1. Оті місцеві олігархи, які не хочуть підтягувати зарплати на своїх підприємствах.
2. Місцеві чинуші, які захищають інтереси олігархів. Але через низькі зарплати, про які я писав у своєму матеріалі, ми не можемо сподіватися, що чинуша з 5 тисячами на місяць буде кидати виклик олігарху, у якого прибиральник більше отримує.
3. Місцеві працівники, які терплять цю систему, які погоджуються працювати за ці гроші, які не вимагають від керівників підвищень, які не кидають погано оплачувану роботу. Ця вся система ніколи би не протягнула довго, якби робітники відстоювали свої інтереси.
І ось третя, остання категорія – це як раз ті люди, про яких, як мені здалося, пише НВ. Люди, які ставляться до держави патерналістськи. Вони чекають, що “Х прийде і порядок наведе”, що хтось за них повинен вибивати для них вищі зарплати.
І я тут не кажу про якихось абстрактних поганих “інших”. Я теж не безгрішний. Зізнаюся чесно: я лише нещодавно зрозумів, що просити від шефа підвищення по зарплаті – це нормально.