Мовчання в Мережі

Ось уже далеко не перший рік, коли я не пишу майже нічого про основні теми, які обговорює Мережа. Ані тут, ані на Facebook, якщо не брати до уваги минулорічні вибори, то я навіть політику вже майже не коментую. І це не тому, що мені нема що сказати. Просто мовчати є вдосталь причин.

Чому я не говорю про те, про що говорять усі?

Knowledge is Power. Hide it well! (с)

Кажуть, дорослішання в Інтернеті проявляється передовсім як усвідомлення, що не всі теми потребують твого коментаря. Особливо цьому усвідомленню допомагає освіта політолога або журналіста.

Спершу ти дізнаєшся, що “не все так однозначно” (вибачте за крамолу), потім розумієш, що твоя думка далеко не завжди правильна. А щоб вона була правильна, і щоб її висловлення мало якийсь вигідний тобі ефект, потрібно напрягтися. Так-так, будь-яке обґрунтоване судження і будь-яке якісне інформування потребують на підготовку деякого часу і зусиль – їх зазвичай обмаль. Будь-яке обґрунтоване судження і будь-яке якісне інформування – це робота, яку робити безкоштовно за відсутності чітко усвідомленого власного інтересу – це в кращому разі вправляння у красномовстві, але набагато частіше – дурне марнування часу.

Тому і виникає парадокс, коли люди, яким справді є що сказати, часто говорять найменше.

Мовчання – золото

Звісно, дуже велика причина мовчати – це умовності моїх робіт. Щойно ти влаштовуєшся до когось комунікаційником, публічно говорити про гострі теми стає безсенсовно. Навіть не стільки тому, що твої роботодавці вбачають у кожному твоєму слові потенційний витік інформації, скільки тому, що всі інші автоматично вбачають у кожному твоєму слові приховану реклама твого роботодавця. Пояснювати, що людина може відділяти роботу від власних переконань чи що її інтереси можуть зводитися не лише до її роботи – марно. Це також причина, чому чим більше ти знаєш, тим менше ти говориш.

Наша наступна новина… вже неактуальна

Можливо, найбільша причина мовчання – швидкість розвитку подій. Ні, йдеться не просто про брак вільного часу, на який неодноразово я скаржився.

Вакарчук іде з парламенту (знову), підозра Порошенку, судилище щодо самооборони Стерненка, новий антирекорд коронавірусу, посилення заворушень в США через убивство ще одного чорношкірого, збройне зіткнення Китаю та Індії, підрив КНДР будівлі на кордоні з Південною Кореєю. Це все було новинами вчора-позавчора. Сьогодні для більшості з вас, я певен, це вже ніби забутий сон, бо настав новий день, і в ньому вдосталь свіженького і навіть іще глобальнішого трешу.

Мені здається, що вже навіть справжні експерти, які постійно тримають руку на пульсі подій, тупо не встигають коментувати весь той хаос, який відбувається навколо. Я вже не кажу про пошук якихось рішень. Природно, що за такого потоку подій дедалі більше хочеться відрізати себе від усього, що не стосується безпосередньо мого життя. Але це небезпечно, адже саме за умов апатичного, виснаженого населення правителям найлегше ухвалювати найбільш несправедливі рішення – бо ніхто не піде на протест, більшість навіть не стануть розбиратися, що там наголосував парламент.

Сенсація! Шок! Пряме включення: зараз абсолютно нічого не відбувається!

У 2020-му це трапляється рідше, ніж зазвичай, проте іноді хайпові новини не варті ніякого обговорення, бо в них нема нічого справді цікавого чи важливого. Скажімо, той-таки другий вихід Вакарчука з парламенту. Хтось вважав це непередбачуваним? Хтось вважає, що це щось радикально змінить в будь-який бік для партії “Голос” чи, тим паче, для фракції? Чи неучасть Вакарчука в роботі Ради змінює шлях розвитку українського парламентаризму?

Очевидно, що ні.

Але у моїй фейсбучній ехо-бульбашці людей ковбасило три дні. Прікольчікі, праведний гнів, шанобливі заклики зрозуміти Славіка. Та звідки ж у цих людей береться енергія так пригорати через якусь дрібницю, коли в країні і світі і без того більше приводів горіти, ніж будь-коли раніше?

Втім вихід Вакарчука – це далеко не єдиний приклад. Коли я працював на УНІАН та в DW, мені часто доводилося писати новини з порожнякових самоочевидних заяв перших осіб або з якихось стопіцотих кроків на шляху чергового дипломатичного процесу. Здалеку ці новини можуть здаватися навіть злегка сенсаційними, але коли ти включений в тему, ти розумієш, що це лише “серія” №137 із 9999999-ти серій. Єдиний тут можливий адекватний коментар: “ну ок“.

На жаль, ЗМІ в інформаційну добу вимушені бігти постійно і швидко, і робити вигляд, що вони біжать навіть іще швидше за інших, щоби тупо залишатися на плаву. Тому навіть коли надворі нема гібридної війни, безпрецедентного карантину і в’ялотікущого апокаліпсису, у багатьох ЗМІ все одно буде BREAKING NEWS – КАПСЛОКОМ!!! ААА!!!

ЗМІ повинні шукати інші способи монетизації, окрім кількості кліків, адже і реальна, і тим паче надумана “шоковість” повідомлень все одно з часом втрачають свій ефект. У ХІХ столітті чийсь кривий погляд могли обговорювати багато тижнів по всіх великосвітських салонах. А після першої половини 2020-го навіть загроза глобального голоду на позначку “шок” вже не тягне.

Голос VS Галас

Смисл говорити значною мірою зруйнували соцмережі. Це кліпова свідомість, доведена до абсолюту. Змагатися з цим – те саме, що на вітрильнику пробувати осідлати цунамі.

Висловлювати свою думку, конструювати якісь аргументи, читати чужі позиції було прикольно  тоді, коли це робили не всі. Коли твоїми конкурентами і твоєю аудиторією був не увесь світ, а радше коло таких, як ти – ентузіастів графоманії та словоблуддя.

Вибачте, але тут я маю остаточно перемкнутися у режим древнього діда і згадати “старі добрі часи”. Ех… ото було врем’я!

Навіть коли кількість користувачів ЖЖ сягнула десятків тисяч, це все одно було поле, на якому цікаво було перебувати. Так, більшість розмов скочувалися у тупий тролінг, але також були і ті, хто тебе підтримував. І підтримували коментарями, а не відлюдькуватими і мовчазними лайками/плюсіками/сердечками. Зрештою, якщо подумати, зараз більшість розмов так само миттєво скочуються у тролінг, софістику і огульні бінарні посили (зелібоби VS порохоботи), просто люди з досвідом дедалі рідше пробують вести змістовні дискусії онлайн.

У епоху ЖЖ зрідка навіть виникала ота-таки омріяна герменевтична розмова, в якій люди дізнавалися щось нове і важливе одне від одного.

Але найголовніше – була свобода писати про те, що цікаво саме мені, навіть якщо це не була хайпова тема. Я знав, що на мою сторінку обов’язково хтось зайде і що зайдуть саме ті, кому моя тема близька. У той незапам’ятний час (аж 10 років тому) люди самі для себе формували зацікавлення, а не висіли у безкінечному циклі гортання соцмереж.

Нині ж, у соцмережах, всі пишуть усім, Facebook – це щось на кшталт твого електронного паспорта + резюме, будь-який твій твіт можуть за 15 років звинуватити в образі чиїхось почуттів, а всі навколо корчать із себе мега-експертів у питаннях епідеміології, геополітики, психології і т. д. І не важливо, чи ці експерти справді фахівці, чи ні. Якщо вони такі – ти навряд чи додаси від себе щось справді нове і вартісне. Якщо вони тупі – вони просто не стануть тебе слухати, якою б твоя думка не була.

За таких умов тупо не хочеться писати про цікаву книжку, яку я прочитав, чи постити фото з київського Ботсаду, чи ділитися тим, як якась відеогра влучно обігрує якесь суспільне явище, чи розповідати про те, що нам справді потрібне самостійне окреме міністерство інформполітики. Бо це не популярне – в одному значенні слова чи в іншому. Галас галасує про своє.


Нині час, коли сама кількість слів їх же і знецінює.

Світ нагадує величезний ринок, який тягнеться за горизонт в усі боки, скрізь безліч торговців і кожен з них кричить, щоби привернути увагу потенційних покупців. Тільки тут йдеться далеко не лише про намагання продати комусь товар. Ідеться про торгівлю смислами, про продаж самого себе як експерта і, звісно, про звичайне людське хизування. Багато “товарів” відверто шкідливі, багато з них кращі за твої, і тут же поруч багато підробок, і за ними – черга.

Що робити людині, яка опинилася на такому “ринку”? Намагатися кричати гучніше за всіх? Чи знайти хай скромний, але зручний куточок для подібних собі диваків – десь за рядами букіністів? А може торгувати “товаром”, по який прийдуть все одно, навіть якщо його не рекламувати? Або піти заритися у гірській печері та відмовитися від участі в “ринку” взагалі?

Я не маю відповіді на це запитання. І навіть якщо я матиму її, не певен, чи озвучу її на загал, чи промовчу.

9 thoughts on “Мовчання в Мережі

  1. Я недавно задумувалася над тим, що через весь цей галас соцмережі на кшталт ФБ, можливо, скоро відімруть як джерело інформації, бо ними вже давно не інформація курсує, а потоки свідомості, стимульовані непанятними алгоритмами власників системи. Для такої людини, як я, без спеціалізованої освіти з журналістики чи чогось схожого, пошук нормальних новин і перевірка фактів, щоб просто зрозуміти, що сьогодні відбулося, – якийсь ад. Оцінка тих ж ЗМІ відбувається за дуже сумнівними критеріями, що кому належить і як давно, щоб просто дозволити собі не перевіряти кожен написаний там рядок на правдивість і доцільність.

    • Це правда, людей дуже виснажує саме усвідомлення того, що кругом повно фейків і необхідно постійно аналізувати, що є правдою, а що ні. Я давно застерігав, що фейки зруйнують соціальну довіру до інститутів ЗМІ, соцмереж і до обміну інформацією в принципі. Але тут вина не тільки і не стільки соцмереж, скільки людей, які бездумно або зумисне сприяли поширенню дурниць і брехні.

      В чому ж винні безпосередньо власники соцмереж – то це в непрозорості алгоритмів і природному (але руйнівному) прагненні максимізувати прибутки за рахунок непрозорих алгоритмів. Розвиток Телеграм-каналів, як на мене, є однією з ознак саме тих процесів, про які ти кажеш – соцмережі типу ФБ відімруть. Люди втомлюються продиратися крізь джунглі непонятних алгоритмів, тому відрізають хаотичні потоки інформації, закриваючись у відносно впорядкованих Телеграм-каналах.

      • Я не думаю, що алгоритми ФБ аж настільки погані, коли йдеться про “звичайне спілкування”, для якого його і створювали – “клуб за інтересами. Новини, пропаганда – це вже другорядне, яке взялося свідомо використовувати ФБ, і вже в цьому контексті неймовірно дратує натрапляти на “новини” через три дні після їхньої публікації. Тому я сподіваюся, що придумають якісь нові “новинні мережі”, де все не буде ізольовано, як у Телеграм-каналах чи на окремих сайтах ЗМІ, але буде хронологічно та відповідно до актуальності замість бездумних 100500 перепостів з першоджерела. Інстаграм знайшов себе у бізнесі, Пінтерест у рукоділлі, так що, може, і для новин щось буде.

  2. Веселий пост у тебе вийшов, хоч тема не дуже весела. Те, що ти пишеш про інформацію та алгоритми – одна з причин чому я перестала користуватися соцмережами. Ну і про перевірку достовірності інфи також розумію – нема бажання перевіряти все, що трапляється на очі. А щодо алгоритмів, як мені пояснили, вони непрозорі тому, що ніхто толком не знає як вони працюють. Їх створює Штучний Інтелект, який по-ходу розвивається сам по собі, а власники, мабуть, забили на контроль – приносить бабло, от і добре. Крім того, ця незрозумілість їм і вигідніша – люди вбухують в рекламу гроші, сподіваючись, що її побачать і клікнуть на неї, але то як повезе. От вони і далі грають в лотерею, бо іноді везе.
    Але є альтернативи – той же телеграм і verо. Останнє – нова соцмережа, у якій новини всі хронологічні і тільки від тих, на кого ти підписався. А ще вони не зливають особисті дані “третім особам”. Веро дуже схоже на інстаграм

    • Хтось мені про Веро вже говорив. Можливо, колись і подивлюся.

      Але насправді я хочу не 100500ту аплікацію на смартфон (які мені вже нема куди ставити, бо смартфони роблять спеціально так, щоб на них не вистачало пам’яті), а нормальний сайт – щось, чим я зможу зручно користуватися з десктопа.

      Я не люблю смартфони. По-перше, мало що мене вибішує в цьому світі більше, ніж набирання текстів на тачскріні. По-друге, від самого початку ери Інтернету я дуже не розумів приколу бути “постійно онлайн”, а відколи на роботі стали плодити по 15 чатів у Вотсапі (найрагульнішому месенджері усіх можливих версій Всесвіту), я повною мірою зрозумів смисл “цифрових детоксів” та бажання деяких людей переїхати в регіони без мобільного покриття.

      Що ж до алгоритмів – я не вірю, що вони все повісили на ШІ. Чи це ШІ змусив їх зробити так, щоби кнопка “бачити пости хронологічно” не працювала? Сумніваюся. Згідно з принципом Леза Окама, найпростіше пояснення найчастіше є найправильнішим. Найпростіше пояснення тут: ФБ просто намагається заробити більше грошей, прикручуючи “органіку” і стимулюючи рекламу.

      • Ти один з дуже небагатьох людей, які кажуть, що не любить смартфони. Мене теж вибішує мій телефон. Мій перший смартфон отримала від друзів рік тому чисто, щоби була мобільна камера для подорожі. Мене вибішує реклама, яка з’являється як тільки я підключаю інтернет. Але найбільше бісить те, що я тепер ще більше часу онлайн. У мене з месенджерів, правда, тільки signal i telegram, соцмережами теж не користуюся взагалі (веро видалила, бо не було там моєї цільової аудиторії і воно заточене під зображення).

        Щодо алгоритмів, то я таки перевірю цю інфу

        • У моєму випадку не можна сказати, що смартфон – винуватець сидіння онлайн, бо і без смартфона я сиджу за комп’ютером чимало. Але десктоп і смартфон – це дві радикально різні реальності. Навіть порівняно із бездумним гортанням соцмереж в десктопі більшість активностей зі смартфоном – це здебільшого дуже неякісний час.

          За десктопом я можу почитати повідомлення моїх друзів по-нормальному (а не в мілі***дричному віконці, засраному рекламою, яке неможливо гортати, бо одразу щось десь починає підгружатися/переходити кудись, куди я не просив), я можу швидко написати велику відповідь, я можу подивитися відео на Ютубі одразу (а не чекаючи, поки мій смартфон очистить кеш п’ятий раз за день), ті ж таки картинки з будь-якої візуально-орієнтованої мережі я можу відкрити на великий екран і роздивитися їх, а не “хммм… ну да… мабуть там красиво у тому лісі… це ж ліс, чи що воно таке зелене?”.

          І звісно, мені безмежно сумно, що більшість людей мислять діаметрально інакше. Для них круто, що можна дивитися якісь 10-секундні “сторіс” ні про шо, що можна прогортати тисячу новинних заголовків нічого не запам’ятавши і не зрозумівши, що можна з кимсь переписуватися, коли ти зажований між 400 людей у вагоні метро, що більшість листування зараз це “рк” (з помилкою) і “спс”. Для них круто, що можна пограти у “гру” (насправді соціальну аплікацію з викачки грошей) прямо на ходу. Ні, я не проти цих людей і їхніх практик як таких, я проти того, що всі пов’язані з комунікаціями індустрії працюють дедалі більше з розрахунку на цих людей ігноруючи потреби усіх подібних до мене.

          • Так, зараз дійсно більшість орієнтується на “швидше-дальше”, на кліпове мислення, на бездумне споживання. І коли хочеш сповільнитись на день чи годину, то боїшся випасти зі світу

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.