Передбачуваність

Звільнити держслужбовця, в теорії, задача не з легких. Після успішно пройденого випробувального терміну для звільнення потрібні серйозні підстави, перевірки/комісії і обов’язково обґрунтовані висновки про те, що людина не виконує свої обов’язки належним чином. І то, ці всі процеси можуть відбутися лише тоді, коли немає якоїсь кризи типу карантину через коронавірус. Саме заради таких визначених законом гарантій багато людей і йдуть на держслужбу. Люди асоціюють роботу на державу зі стабільністю, тобто передбачуваністю.

Однак, як показав мій досвід, насправді, звільнити держслужбовця та навіть цілий підрозділ зовсім нескладно. Потрібно просто провести “реорганізацію” і вивести усіх небажаних працівників поза штат. Приблизно за такою схемою звільнили і Верланова та Нефьодова (екс-голів Податкової та Митниці). З позаштатного “лімбу” люди або йдуть самі, якщо знаходять швидко нове місце, або їх звідти остаточно звільнять після певного терміну і дотримання кількох формальностей.

Ні, я тут не вигороджую Верланова і Нефьодова, і аж ніяк не скаржуся на власну долю. Проблема зазначеного механізму значно глибша і ширша.

Закон і порядок

Ми часто бачимо, що в українців нема поваги до закону. Закон сприймається як механізм викачки грошей, свавільне і необґрунтоване ускладнення життя простої людини. Чому? Багато хто пошлеться на тривалу відсутність власної незалежної держави або на анархічний козацько-хуторянський менталітет. Але чимдалі більше я бачу, що справа не в наших культурних і навіть не в історичних чинниках.

Справа у простій логіці, яку кожен підсвідомо має, хоча далеко не кожен усвідомлює і ще менше людей здатні артикулювати.

Чому люди в принципі мають поважати закон? Бо закон має робити наше життя кращим. Яким чином? Закон повинен підтримувати порядок. Що таке порядок? Це передбачуваність процесів, бажано така, що відповідає місцевим уявленням про справедливість.

Справедливість і передбачуваність

Ми часто стикаємося з тим, що виконання закону не дає відчуття відновлення справедливості, оскільки закон не враховує усієї множини обставин реального життя або через корумпованість посадовців, які повинні опікуватися виконанням законів. Через брак справедливості люди беруться чинити самосуд, палять відділки поліції, ідуть на революції тощо.

Однак, на моє переконання, передбачуваність має навіть фундаментальніше значення за справедливість. Боротися з несправедливістю можна по-різному. Часто її можна стерпіти. Навіть за несправедливих правил гри можна пробувати будувати щось хороше. В умовах же непередбачуваності ви нічого не збудуєте – ви просто поїдете кукухою.

Передбачуваність – це точка, в якій порядок і свобода сходяться. Це точка народження свободи дій у межах певного порядку. Без неї і свобода, і порядок перестають бути самими собою. Порядок перестає бути одним для всіх і заміняється свавільною волею того, хто приймає рішення. Свобода – як у Оруела – стає рабством, адже тотальний хаос перешкоджає і знецінює будь-які ваші дії.

У своїй лекції в УКУ Євген Глібовицький розповідав про необхідність безпеки для розвитку. Місцева адміністрація на Донбасі не будуватиме дорогу на Маріуполь, якщо немає впевненості, що ця дорога завтра не буде знищена обстрілами чи не потрапить до рук ворога. По суті, потрібен певний мінімально прийнятний рівень передбачуваності. Такий рівень, який уможливить планування – адже для створення великих проєктів чи для подолання великих проблем потрібне планування.

Правда і довіра

Для створення великих проектів і подолання великих проблем потрібні, окрім планування, також інші люди. Якою би талановитою людина не була, вона все одно слабка і вразлива перед проблемами суспільства і цілого світу.

Потрібно об’єднуватися з іншими: сусідами (щоб зібрати гроші на ремонт будинку), колегами (щоби відстояти свої права перед начальством), партнерами (щоби створити якісний продукт і заробити на ньому), співвітчизниками (щоби відбитися від загарбників). Це все неможливо зробити без бодай мінімального рівня взаємної довіри. Довіра будується на правді, бо правда – це одна із форм передбачуваності. І навпаки, брехня руйнує довіру та, відповідно, знижує рівень передбачуваності в суспільстві, унеможливлюючи спільну роботу і все хороше, що така робота може принести.

Якщо вам кажуть, що після проходження конкурсу і випробувального терміну ваше робоче місце захищене, але потім приходить якась нова радниця міністра і каже вам наново, з нуля доводити, що ви вмієте працювати, а потім все одно просто звільняє неугодних – це подвійна брехня і непередбачуваність у квадраті. Це руйнація здатності щось планувати і, відповідно, безпардонна втрата потенціалу усього того хорошого, що могла би виробити система, якби всі від самого початку грали чесно.

Те саме відбувається в значно більших масштабах, коли Президент клянеться-божиться перед МВФ, що незалежність Нацбанку гарантовано, а щойно Фонд надає гроші, керівництво держави видавлює голову НБУ к бісовій матері. Для іноземних (та і внутрішніх) інвесторів це не просто “ой, він брехун, а-я-яй, це аморально”, це ознака, що в нашій країні не можна передбачати, а відтак і планувати, а відтак і щось виробляти та заробляти, а відтак і платити зарплати і податки.

“Был бы человек, а статья найдётся”

Чому держслужбовці схильні ухилятися від виконання обов’язків? Чому поліцейські часто бояться навіть не під запис називати своє ім’я? Не тому, що вони обов’язково щось реально порушили, не тому навіть, що вони бояться відповідальності, а тому, що вони добре знають природу нашого з вами законодавства, повного дірок і зачіпок – вони добре знають природу абсолютного Хаосу. Навіть якщо ви все зробите згідно з інструкціями, завжди знайдеться десь якась норма, яку ви недовиконуєте чи порушуєте (іноді тому, що її неможливо не порушувати за умови виконання вашої основної інструкції). З цього починається “держава шантажу”, і на цьому закінчується повага до закону.

Тобто, іншими словами, державні службовці, які повинні були би сприяти творенню передбачуваності/порядку/правди для всіх нас, самі перебувають в значною мірою непередбачуваних умовах безпорядку і брехні.

Якщо держслужбовець нібито захищений – то чому його так просто спекатися?

Якщо у нас так багато законів, розпоряджень, інструкцій, KPI, річних планів, річних звітів, квартальних планів, квартальних звітів, рекомендацій, наказів і додатків до наказів, то чому все навколо таке непередбачуване і невпорядковане?

Що робити?

Писати якісні закони.

Для цього треба до ради будь-якого рівня обирати партії, які серйозно, аналітично підходять до написання законопроєктів. Такою партією були (вибачайте за агітацію) мої колишні роботодавці – “Самопоміч”. Не знаю, чи багато інших політсил таким займаються. Чинна “монобільшість” справляє враження людей, які майже у відкриту торгують за вписання у закон тих чи інших вигод і не дуже вчитуються, що ж собою ті закони являють на виході. Звісно, вироблення якісного закону (як і будь-чого якісного) потребує зусиль. Ми як виборці повинні обирати тих, хто готовий докладати ці зусилля.

Гарантувати невідворотність покарання.

Йдеться не про переслідування активістів, які вчиняли самозахист від тітушні, і не про показові суди над політичними опонентами, і не про “виконання плану” за рахунок якихось випадкових затриманих, з яких погрозами і тортурами вибивали зізнання. Йдеться про те, що якщо якийсь суддя/поліцейський/чинуша брав хабар – він має бути засуджений публічно з усією тотальною ганьбою, а не відпускатися з браслетом, який зняв і полетів у Рашку. Якщо якась мажорка збила людей – вона має сидіти у тюрязі, а не на пляжі грітися під “домашнім арештом”. Якщо хтось колись співпрацював із сепаратистами чи висловлював антиукраїнські погляди – ця людина щонайменше не повинна обиратися/призначатися більше ні на які керівні посади ніколи в житті. Забезпечити виконання цих пунктів може тільки адекватний уряд – і поки уряд цього не зробить, поваги до закону не буде.

Реформувати держслужбу.

Державний службовець повинен (хоч це і дуже неочевидно для багатьох) служити державі, тобто працювати в інтересах платників податків. Такого роду праця нині унеможливлюється неповороткою бюрократією, непрозорою системою зарплат і свавіллям радників-безпорадників.

• • • • Щодо бюрократії. Раніше я сам вірив, що потрібно оптимізовувати апарат (себто скорочувати кількість працівників), але потрібно передовсім скорочувати кількість ПРОЦЕДУР – щоби люди, як мінімум, розуміли, нащо потрібна довідка Х, і самі не марнували свій час на алогічні рухи, і не завантажували претензіями держслужбовців.
      • Щодо зарплат. Зарплата, має бути, по-перше, хоча би віддалено співмірна з ринковою. По-друге, зарплата повинна бути просто зарплатою. Без “надбавок”, “премій”, “виплат”, “допомог” та всієї цієї іншої херні, яка існує тупо щоби мутити воду. Виходить брехня і непередбачуваність: формально отримуєш одну суму, але у тебе купа якихось надбавок, але їх можуть в будь-який момент скасувати, коли комусь нагорі шось не сподобалося. Так просто не повинно бути.
      • Щодо свавілля. У будь-якій структурі має бути мегажорстка chain-of-command і чітко визначені повноваження кожного спеціаліста. Грубо кажучи, якщо комусь надаються повноваження писати дописи у соцмережах, ця людина повинна мати владу визначати, як це робити, а не щоб в обхід її керівництва нею в ручному режимі управляли якісь “радники”.

На міжособистісному рівні: дотримуватися обіцянок і, як писав у своїй книзі Джордан Пітерсон, говорити правду або принаймні не брехати.

Якщо опуститися з рівня політики, урядування і держслужби до більш повсякденного життя, тотальна недовіра і непередбачуваність у суспільстві починається з дрібниць, в яких ми нещирі одне щодо одного, щодо своїх сусідів, колег, клієнтів і друзів. Дуже банально, але треба починати з себе і виявляти чесність – навіть у протистоянні з іншими.

Чесність – це не абстрактна, відірвана від життя “мораль” заради “доброго добра”. Це раціональність – просто в середньостроковій/довгостроковій, а не короткостроковій перспективі. Можна талдичити, як це зараз дуже модно, що “ніхто нікому нічого не винен”, але не треба потім обурюватися, чому навколо все так хріново. Потрібно ставати маяком Порядку посеред океану Хаосу.