Починати спочатку

Часом хочеться вирвати зі свого органайзера кусень сторінок і ніби перезавантажити своє життя, обнулити плани, переглянути і перепакувати увесь попередній досвід. І насправді я так робив. І навіть не раз. Фактично і метафорично. І після того повертався до свого понівеченого органайзера з розумінням, що це “перезавантаження” мало що змінило.

Мені часто по життю хотілося все починати спочатку: братися за новий проект замість того, щоби довести один з раніше розпочатих до кінця. Починати новий тематичний блог замість того, щоб шукати способів розвивати вже наявний. Перезавантажити місію у відеогрі, коли припустився багатьох помилок, замість того, щоб вирулювати зі скрутного становища.

Якби у мене була змога перезавантажити власне життя, напевно, я би нею скористався, а може і не раз.

“Did I ever tell you what the definition of insanity is?The definition of insanity is… doing the same f*ing thing over and over and over again expecting s*t to change… Now THAT is CRAZY” (Vaas. Far Cry 3)

Гадаю, це шкідливе прагнення – починати все спочатку, – хоча його причини можуть бути різні і часто не позбавлені раціонального елементу.

Починати з нуля, звісно, може бути не примхою, а вимушеною необхідністю, коли твоя справа прогоріла до самісінького тла або коли тебе видавили звідкись. Як правило, до такого краще не доводити і тому люди кидають і починають спочатку заздалегідь.

Починати з нуля – часто простіше. Простіше збудувати новий будинок, ніж рятувати той, що його люди занедбували впродовж багатьох років. Буває, що здатися і піти геть – це найближче до перемоги із усього, що у вас є. Звісно, в реальному житті не завжди є змога просто покинути старе і почати нове.

Починати з нуля – це симптом перфекціонізму. Часом реальних підстав до невдоволення обмаль, але хочеться не просто створити щось, а щоб воно іще й виглядало добре, навіть досконало. Щоби на сторінці не було виправлень і зносок, і висячих рядків. Щоби всі твої слова одразу ставали на ті місця, де вони матимуть оптимальний ефект. Щоби пізніші спогади про цей досвід були однозначними і однозначно позитивними. Цей перфекціонізм – чи-то підлітковий брак життєвого досвіду (адже в житті рідко все йде ідеально за планом), чи-то, навпаки, наслідок виснаження надміром сумбурного і субоптимального досвіду. Проти цього мали би допомагати вправляння у спокійному ставленні до життя, розширення горизонтів і більша кількість хай навіть дрібних, але перемог. Проте психічні хиби лікуються довго.

Починати з нуля – це агресивно романтизована практика. Від вірша “Якщо…” Ред’ярда Кіплінга і аж до всіляких сучасних хіпстерських дауншифтінгів, людство схильне героїзувати того, хто щось мав, а тепер не має і наново здобуває щось інше. Звісно, смисл таких історій у тому, що людина не здається і не живе утраченим минулим – це добре. Однак, як на мене, було б не менш важливо наголосити, як герой in the first place здобув те, що він втратив, яку воно мало для нього цінність, і яких вершин він би досяг, якби НЕ зазнав утрати.

Починати з нуля – це потурання своїм бажанням. Насправді починати щось завжди легко і цікаво. Кожен перший крок у новому проекті – це нове відкриття. Кожен другий крок – це множення попередніх здобутків на 2. Поки не посипалися труднощі, поки успіхи не призвели до захмарних очікувань, поки не трапилася перша серйозна невиправна помилка, поки починання не втратило свою свіжість – починати весело і приємно. Довести ж справу до кінця – це зовсім інакша історія.

Проте всі ми потребуємо відчуття звершеності і завершеності, особливо у довгостроковій перспективі.

Озираєшся назад, і стає справді скрутно від того, скільки всього було спробувано і розпочато, але ніколи не доведено до логічного фіналу. І тут ідеться не про шкодування за змарнованими силами і часом, і навіть не про брак якоїсь вигоди. Взяти, скажімо, мої місяці у Мінфіні – у мене язик не повернеться назвати той період змарнованим. Я, щонайменше, виріс як професіонал і здобув нові знайомства. Однак… що я залишив по собі? В чому моя legacy? Без відповіді на це запитання немає і відповіді на запитання, хто я і чи я взагалі собою щось представляю.

“По плодах їхніх пізнаєте їх“. Отже, потрібні плоди, а на всякий плід потрібен час, а інвестиція часу потребує великої відваги, терпіння і зосередженості.