Homo Deus

На початку може здатися, що Харарі – один з тих екзальтованих авторів, які безмежно захоплені і засліплені здобутками людства. Харарі говорить, що ми побороли голод, хвороби і війну. Можливо, у коронавірусному і напруженому 2020-му так не здається, але суто статистично Харарі правий.

Навіть якщо брати 2020-ий та протиставити його тому, що було 700 чи навіть 100 років тому, то очевидно буде, що вершники Апокаліпсису вже не ті, що були. Більше людей помирають від ожиріння, ніж від голоду. Епідемії більше не винищують по чверті чи третині населення у жодній країні. Війни перестали сприйматися як звичний стан речей.

Харарі визнає, що до остаточного подолання цих трьох одвічних проблем іще далеченько, але все ж таки ми рухаємося дуже швидко і вже на обрії помітна наступна велика амбіція людства: контроль над власною природою, безсмертя і божественність, фактично нова форма існування – homo deus, людина божественна.

І ось тут виявляється, що книжка Харарі насправді дуже депресивна.

Кінець людства (as we know it)

Ця нова і не така вже й далека утопія означає, що людство у звичному нам вигляді доживає свої останні століття, якщо не десятиліття. Наша ера добігає кінця, і не через ядерну війну чи якийсь катаклізм біблійних масштабів, а через успішний розвиток технологій.

Будь-який із шляхів досягнення “божественності” (генетичні модифікації, зрощення з комп’ютерами чи заміна біологічної людини роботами із закачаною в них свідомістю) передбачає появу істот, які дуже відзірзнятимуться від нас і, з великою імовірністю, вже не поділятимуть наших з вами переживань і захоплень. “Старі” люди (ми) будуть настільки ж примітивнішими від них, наскільки від нас примітивнішими є мавпи.

“Ті самі технології, які можуть вдосконалити людей до рівня богів,
здатні зробити людей непотрібними”.

Ювал Ной Харарі

Харарі багато часу у книзі присвячує тому, наскільки жорстоким господарем планети була людина розумна: як ми винищили майже всю дику природу і як грубо поводимося із природою покореною. Він це робить значною мірою з ідейних причин: він є вегетаріанцем і захисником прав тварин. Але він це все розповідає ще й тому, що нова “людина божественна” може ставитися до нас так само, як ми нині ставимося до бездомних собак чи свиноматок на фермах.

Після багатьох сторінок техноєвангелізму Харарі зненацька робить уточнення: шлях до безсмертя, щастя і божественності пройдуть не всі. По суті, соціальні нерівності, які супроводжували людство впродовж усієї історії, перекочують і в майбутнє. Просто якщо раніше діти багатих отримували можливості купити собі яхту чи власний бренд одягу, невдовзі вони отримають змогу стати надлюдьми, а решта світу в цей час далі возюкатиметься в розрусі та міжусобицях.

Нам вирішувати, яким буде майбутнє

Знову ж таки, дещо раптово Харарі критикує утопію, яку він сам щойно намалював:

“Майбутнє, що описане в цьому розділі, – це суто майбутнє минулого, тобто майбутнє, що базується на ідеях і сподіваннях, які домінували у світі останні 300 років”.

Ювал Ной Харарі

Щоби зрозуміти, про що йдеться, треба подивитися на те, як Харарі трактує смисл вивчення історії. Помиляються ті, хто вважає, що історію треба вивчати, щоб “не повторювати помилок минулого” чи, навпаки, щоби постійно повторювати попередні перемоги копіюючи історичні постаті.

“Вивчення історії спрямоване на ослаблення хватки минулого. Воно дає нам змогу озирнутися на всі боки й почати помічати можливості,
які наші попередники не могли уявити”.

Ювал Ной Харарі

Автор обстоює думку, що кожна епоха з усіма її нібито непорушними особливостями – це радше збіг багатьох випадковостей, і що ми здатні створити щось краще.

Глобально кажучи, нам це значною мірою вдавалося раніше, зокрема на це вказують ті ж таки майже-перемоги над хворобами, війнами і голодом. Але якщо придивитися, то нескладно побачити, як усі наші нібито хороші ідеї на певних етапах вироджувалися у голокости, ГУЛАГи, ядерну зброю та безліч інших бід.

В цьому і полягає цінність та цікавість книжки Харарі: він справді щирий у своєму запрошенні до дискусії. Читаючи його книгу, справді маєш враження, що автор, хоч і обстоює певні свої переконання, але не продає тобі якусь чергову панацею, а дійсно заохочує задуматися, погодитися чи посперечатися, і навіть дійти якогось зовсім третього висновку.

Наша сила – в оповідях

Харарі досить специфічно концептуалізує релігію. Для нього релігією є практично будь-яка оповідь, яка встановлює/заохочує/рекомендує певні норми людського життя. Не йдеться суто про християнство чи буддизм. Будь-які інститути і сутності, які фізично не існують, є для Харарі своєрідною релігією. Це і Google, і ЄС, і нація, і компартія, і навіть американський долар. По суті, всі види “хибної свідомості” Харарі зараховує до релігій/оповідей.

У викладі Харарі ці оповіді – джерело сили нашого виду, оскільки вони забезпечують умови для співпраці великих колективів. Решта живих істот живуть у подвійній реальності: об’єктивній (локація, температура повітря і т. д.) і суб’єктивній (власні емоції/відчуття). Людина живе ще й у третьому вимірі – міжсуб’єктному, в якому ми створюємо свої оповіді і об’єднуємося навколо них. Усі здобутки цивілізації, що ми бачимо прямо зараз поруч із собою, з’явилися завдяки цим оповідям/релігіям.

Скажімо, долар в реальності – це просто папірець із певними символами. Але нас усіх об’єднує оповідь про те, що цим папірцем можна користуватися як універсальним платіжним засобом. Це просто домовленість, вигадка, навіть можна сказати “брехня”. Але подивіться, скільки всього навколо відбувається через цю “брехню” і віру людей в неї.

Темна сторона оповідей в тому, що вони рідко мають на меті піклування про добробут реальних живих істот. Будь-яка оповідь працює передовсім на укріплення самої себе і на благо будь-кого, хто перебуває високо у її ієрархії. І боротьба проти старих оповідей в разі свого успіху лише створює нові.

Окрім того, оповіді часто суперечать фактам. І ось тут починається одвічна (і безсенсовна, на мою думку) боротьба релігії та науки.

Наука VS Релігія

Конфлікт і взаємодоповнення науки та релігії – найбільш суперечлива річ у книзі Homo Deus. Мені було і цікаво, і прикро, і смішно читати всю цю циклотімію автора.

З одного боку, Харарі обстоює ідею, що наука та релігія можуть співпрацювати між собою, але при цьому ж, по дорозі до цієї думки, він просто не здатен уникнути цілого рою різнокаліберних шпильок на адресу релігії саме як віри у надприродне. Він не втрачає жодної нагоди, щоби не зупинитися і не спростувати з легенькою насмішкою якесь релігійне уявлення. Ніби без цих спростувань якийсь читач-атеїст удариться у фундаменталістську секту або ніби ці спростування заохотять читача-вірянина стати науковцем.

О, скільки ж часу Харарі відводить на доведення, що ані в людей, ані в тварин душі не існує! НУ НЕМА ЇЇ! От прямо міряли-міряли усім на світі усі вчені світу, і не виявили душі. Як Гагарін, який літав у космос і Бога не бачив. І це можна було би сприйняти за дуже діжурний (хай і цікаво написаний) потік від войовничо-наукового атеїста, але далі майже одразу йде чималенький шмат про те, наскільки незрозумілим і непіддатливим до вивчення є феномен людської свідомості (яка не дорівнює сумі взаємодій між нейронами в нашій голові).

Отже, з одного боку, затяте наполягання, що будь-яке твердження про душу суперечить фактам, але тут же само – визнання, що навіть певні нібито очевидні речі наука пояснити не може і принаймні якийсь іще час не зможе.

У багатьох епізодах автор пише, яке було жахливо відстале середньовіччя, і що ніхто там не думав про прогрес навіть в плані накопичення власного багатства, і люди тільки сперечалися про богонатхненні писання і вірили у фей, і про себе толком не піклувалися. Але в одному зі своїх раптових реверансів Харарі говорить про те, що Наукова революція відбулася у насправді дуже релігійно фанатичній Європі, що спростовує уявлення атеїстів про несполучуваність релігії з наукою. В іншому епізоді він визнає, що Католицька церква була піонером у питаннях фіксування і обробки даних, що монастирі були “першими економічними корпораціями в Європі”, які “тисячу років рухали вперед європейську економіку і впроваджували передові аграрні й адміністративні методи”. Більше того, вони “були найважливішими навчальними центрами, які допомагали створювати перші європейські університети”.

Ну то як насправді? Був якийсь прогрес у середньовіччі, а чи всі тоді тільки поклони били?

Читаєш-читаєш розумну книжку, але тут раптом автору припікає довести, що середньовіччя – це просто віки темного непроглядного мороку. І робить він це на рівні інтернетівських стереотипів, принаймні частина з яких розвінчана. І тут же само він власноруч частково розвінчує свої ж попередні тези про тотальну відсутність розвитку. Прямо роздвоєння особистості.

Харарі нібито усвідомлює і визнає необхідність релігій (у широкому смислі слова). Він визнає, що без релігій/оповідей сама по собі наука не може дати відповіді на етичні запитання. Тобто він ніби як розуміє, що наука і релігія зайняті РІЗНИМИ речами (що мало би бути мегаочевидним для будь-кого, хто стикався з обома цими сферами життя). Більше того, Харарі пише, що наука, як і релігія, насправді не ставить собі за мету істину (наука ставить за мету силу, а релігія – порядок), тому конфлікт інтересів не такий великий, а співпраця між наукою і релігією дуже можлива!

…Але оскільки моральна настанова стає релігією тільки тоді, коли вона наступає на факти, а факти – це царина науковців, то науковці вроді як знають про етику не менше за вірян. Наука краща за релігію.

І при цьому ж Харарі доводить, що старі релігії вже своє віджили, бо за ХХ століття ані християни, ані мусульмани, ані інші нічого нового не придумали, а науковці в той час придумали комп’ютери, відкрили ядерну енергію і космічні подорожі.

В моїх очах це десь як писати листа про союз поезії та спортом, але в кожен абзац вставляти епітети штибу “здохлікі-ріфмапльоти” і наприкінці додати, що жоден поет не поставив жодного рекорду на минулій Олімпіаді, тому ха-ха-ха. Ось така приблизно логіка Харарі. Йому, по ходу, тупо важко стриматися, щоби не повторювати “Бога нєт” замість крапки в кінці кожного абзацу, але потім його адекватність бере гору і за пару сторінок він пише, що християнство сприяло появі поняття про рівність прав. Залишається хіба розвести руками.

Багато чим гуманізм – нова домінуюча релігія – справді завдячує християнству і критикує його за ті проблеми, які без християнства сприймалися би як данність. Але гуманізму теж скоро прийде кінець і він так само спотикається об ті ж самі речі, про які ми без його існування навіть не мріяли б…

Кінець гуманізму

На думку Харарі, гуманізм – поступово переміг монотеїстичну релігію, яка свого часу заступила анімізм: людина спершу відмовилася від розмов з тваринами і духами, натомість звертаючись до Бога, який виступив гарантом панування людини над тваринним світом. Однак з часом людина відмовилася і від Бога, поставивши саму себе і свої потреби в центр Всесвіту і проголосивши своє життя священним.

Потім була внутрішньорелігійна війна між ліберальним гуманізмом, соціальним гуманізмом (що виродився в СРСР) і еволюційним гуманізмом (що виродився в нацизм). Ліберальна версія гуманізму за результатами ХХ століття перемогла, хоча не без труднощів. Станом на середину 2010-их здається, що ліберальному гуманізму нема (спроможної) альтернативи, але оскільки попередні надідеологічні формації втрачали свою силу, то нема причин сподіватися, що нинішня надідеологія домінуватиме вічно.

Харарі правдоподібно змальовує загибель ліберального гуманізму, і вона на диво схожа на загибель теїзму. Пам’ятаєте, як наука доводила, що нема душі? Так от, вільної волі теж нема! Вільна воля, неподільне “Я” і усвідомлений вибір, з наукової точки зору, це така сама маячня, як і душа. Насправді, усі процеси в людині можна вважати детермінованими генетикою і довкіллям (Харарі також каже, що частина процесів не детерміновані, а “випадкові”, але ж ми розуміємо, що “випадковість” – це просто детермінізм-який-ми-наразі-не-здатні-прорахувати, тобто випадковість – це детермінізм, “тільки в профіль”).

Дозволю собі витратити цілий розлогий абзац на ліричний відступ, який можна пропустити: я сам дуже часто думав, що якось так воно і є, і ми всі – лише заручники “випадковості” умов нашого народження. Комусь пощастило народитися з трошки кращими звивинами, трошки більшим запасом енергії і трошки більш соціально привабливим темпераментом – і цю людину, що би вона не робила, життя виносить на успішний берег. Принаймні на кращий берег, ніж людину, якій не пощастило народитися з гіршими потенціалами. І якщо всі наші переконання – це чиїсь чужі ідеї, то чи є в нас щось справді унікальне і індивідуальне? Навряд. Але ж є безліч прикладів, коли люди за подібних обставин обирали різні шляхи і доходили радикально різних результатів. Чи це біологічні алгоритми створили цивілізаційну прірву між Північною та Південною Кореями? І звісно, мені поперек очей різко стають давніші непевно-істеричні нападки Харарі на концепцію душі: вчені душу не знайшли, але вони не здатні толком пояснити і свідомість як явище, хоча у них ніби нема сумніву в існуванні свідомості. І така ж історія з вільною волею. Можливо, це все – ознака того, що і душа, і вільна воля, все ж таки, існують? Можливо, це все одне і те саме? Можливо, вчені їх просто поки що не можуть пояснити? Можливо, вчені НЕ ХОЧУТЬ їх пояснювати, оскільки їхньою релігією є нищення інших релігій, і них за визначенням не може бути мотивації припускати, що основоположні явища інших релігій існують? (Я знаю, про що я кажу, бо моя релігія також значною мірою будується на критиці інших релігій).

Гаразд, як би там не було, незалежно від того, є душа і “Я”, чи їх нема, людство прямує впевнено до краху гуманізму і цілковито нової історичної епохи. Тут Харарі зображує кілька сценаріїв, які насправді не суперечать одне одному, але є трохи різними версіями майбутнього.

1. люди просто стануть непотрібні. Роботи виконуватимуть усі або майже усі види робіт значно краще за людей (так-так, включно з творчою діяльністю!). Харарі не заглиблюється в деталі цього сценарію, однак припускає, що весь цей людський непотріб від повного божевілля через власну безсенсовність врятують лише “наркотики і відеоігри”. Тобто це буде дуже похмура антиутопія.
2. людство і надалі існуватиме принаймні деякий час у нинішньому вигляді, але фактично усю владу передасть в руки алгоритмів, які вже нині часто пропонують значно кращі і швидші рішення, ніж це здатні зробити люди-фахівці. Демократія і лібералізм, навіть якщо зберігатимуть церемоніальний характер, фактично, ніколи більше не існуватимуть в такому стані, як зараз.
3. людство поділиться на два радикально різні класи: деградуючий непотріб та вдосконалені напівбоги, які всім керуватимуть. Це як доповнення першої версії або більш пізня версія другої. В чомусь це навіть оптимістичний сценарій, бо принаймні людством і планетою керуватимуть далі вихідці із людського виду, хоча, як говорилося ближче до початку, не факт, що вони будуть милосердними господарями нової реальності.

Релігія майбутнього

Що ж стане новою панівною оповідкою в цьому дивовижному новому світі?

Харарі розглядає два варіанти, один з яких – техногуманізм – намагається пов’язати цінність людини із новими революційними можливостями. По суті, це релігія, яка виправдовує появу й існування homo deus. Проблема в тому, що “старий” гуманізм возвеличував нинішню людину в її емоціях і переживаннях, в її індивідуальних здатностях, а homo deus – це вже щось зовсім інакше, значно раціональніше, значно могутніше. Homo deus зможе сам собі формувати алгоритми власних тіла, думок та емоцій – це круто, але це означатиме здатність міняти власне “Я”, тобто те, що завжди непорушно стояло в центрі гуманізму, стане таким самим товаром, як одяг певного стилю або членство в якомусь клубі.

Інша релігія, про яку говорить Харарі – датаїзм – ставить в центр Всесвіту дані. Швидкість і якість їхньої обробки – це основна цінність. Демократія і вільний ринок перемогли, бо станом на ХХ століття забезпечували найпродуктивніший обробіток даних. І люди вищі за інших істот лише тому, що ми опрацьовуємо більш складні дані. Але і демократія, і людина в цій релігії – лише прекурсор до творення ще більш досконалої системи. Сучасні ліберальні західні інститути не справляються з обробітком нових обсягів даних (на що вказує хвиля популізму і пост-правди) – це буде підставою замінити старі інститути на щось інше. І якщо творення “інтернету усього” призведе до заміни людства роботами, то це все абсолютно логічний і правильний розвиток подій.

Як завжди, ця оповідь, як і всі попередні, слугує передовсім власній цінності, а не благу реальних людей.

Ви скажете “Стоп! Дані – священні? Що за маячня?” Але датаїзм ближче, ніж здається. Коли пишете про своє життя публічно і полюєте на “лайки” в соцмережах замість того, щоби вести приватний щоденник, – це вже вибір датаїзму замість гуманізму, вибір відкритих даних замість персональних переживань. Те саме, коли ви приймаєте поради від автоматичних алгоритмів, а не друзів чи знайомих. За словами Харарі, тотальна алгоритмізація і те, що Google і Facebook “знають нас краще, ніж ми самі” – це важливий крок на шляху до “інтернету усього”. Вислів про алгоритми, звісно, перебільшений, але я дивуюся сам собі, коли усвідомлюю, наскільки навіть такий техно-скептик, як я, вже інтегрований в нову реальність.

---

Це чи не найбільший мій конспект книжки за останні кілька років, але це і не дивно, оскільки нечасто трапляються книжки з таким глобальним розмахом, як Homo Deus.

Homo Deus пожвавлюють смішні епізоди про тварин, та і в цілому Харарі пише з гумором. Проте змальована ним картина за рівнем депресії може удєлати серіал “Чорне дзеркало” і більшість постапокаліптичних ігор. У вже дуже недалекому майбутньому ми можемо залишитися не тільки без роботи, але і без вільних виборів, без приватності, без цінності індивідуалізму і без уявлень про такі “архаїчні” почуття, як кохання. І тут справді не ясно, що можна вдіяти і чи взагалі треба.

Однак правильно поставлене запитання – це вже частина відповіді. І Харарі ставить дуже важливі і влучні, глибокі і гостро актуальні запитання. Я би йому дав якусь медаль вже хоча б за те, що він розуміє і озвучує проблему “зайвих людей” в контексті розвитку штучного інтелекту та автоматизації. На тлі безлічі мега-оптимістичних техноєвангелістів Харарі видається маяком адекватності – попри всю його періодичну непослідовність.

Мені дуже близький підхід Харарі до понять про оповіді/суперідеології. Але звісно, фрагменти про теїстичні релігії дещо опускають його книгу в моїх очахі спантеличують. Я бачу в його свідомості боротьбу двох начал: історика, який щиро намагається тверезо і змістовно оцінити роль кожної оповіді в житті людства, і, з іншого боку, типового фанатика наукового атеїзму, який через власну обізнаність про новітні наукові відкриття рже з “тупих гуманітаріїв” і ледь стримується, щоби не обзивати обізянами усіх, хто не редукує все на світі до цифр. Втім, повторюся, що це книга не готових рішень, а книга для дискусії, саме тому наявність суперечливих думок її не руйнує, а в чомусь може навіть і збагачує досвід прочитання.

Реклама