Повільність і всі її друзі

Нещодавно я відкрив просту істину про себе самого: я тормоз. Черепаха. Слимак. Слоупок. І сам факт, що я так довго йшов до цього усвідомлення – лише додаткове смішне підтвердження тому, що я гальмую по жизні. І ні, це не сесія самобичування, це констатація факту, з якого випливає кілька інших важливих знахідок. Повільність значною мірою визначає мої зацікавлення, цінності і професійні схильності.

Звісно, моя повільність робить мене дуже неадекватним сьогоденню, адже світ нині поведений на швидкості, “мультизадачності” (її не існує, це брехня) та великих обсягах споживання і виробництва. І мені також доводиться грати за цими правилами. Моя повільність противиться і спрямовує у протилежний бік: чим би я не займався, мене завжди цікавить стратегічний вимір цього заняття, довготривалість його ефекту і питання sustainability (сталості). На диво, за певних обставин це стає корисним.

Sustainability

Я дуже повільно сприймаю це життя, повільно включаюся у стани, тому усі скороминущі і ненадійні речі в моїх очах не мають цінності. Для мене вони що є, що їх нема. Я їх не помічаю. Всі кажуть, треба жити “тут і зараз”. “Тут і зараз” я не можу жити, вочевидь, суто в силу специфіки свого мозку.

Звичайно, моя повільність знеохочує мене від боргів, бо це не sustainable. Якщо ти береш кредит не на щось, що може тобі дати прибуток, то така позика (в моїх очах) – це просто добровільно взяте на себе тривале страждання у обмін на дозу чогось, що особисто я, швидше за все, толком навіть не розпробую.

З тієї ж причини досі не дуже сприймаю перехід відеоігор (та і практично всіх інших розважальних – та і не тільки розважальних – сервісів) у онлайн. А якщо Інтернет зникне? Він дуже нестабільний. От просто акула перегризе кабель або російська субмарина об нього перечепиться на дні Атлантики. Або у твого провайдера вилучать апаратуру при черговому бандитському перерозподілі олігархічних сфер впливу. Що тоді? Кому дзвонити? Буде мені постійно вискакувати на екрані “ОНОВІТЬ!”, але це буде ніяк зробити? На біса воно так? Not sustainable!

Я дуже перебірливий у фільмах і книгах: з одного боку, я знаю, що я читаю повільно, тому треба вибирати лише ті книги/фільми, що є найцікавішими і найвартіснішими – на решту мені просто не стане часу. З іншого боку, багато інтелектуальних продуктів і не варті, щоб їх відкривати: вони лише повторюють все те, що було безліч разів до них, або повторюють одну й ту саму свою ідею багато-багато разів. Якщо я не дізнаюся нічого нового, не надихнуся, не зможу хоча би обговорювати/цитувати цей фільм або книгу після перегляду/прочитання, то нащо вона? Мої друзі на Мистецькому Арсеналі накуповують по 10-15 книжок щороку і прочитують їх за тиждень, я завжди читав значно менше – і комплексував через то. Але на якомусь етапі я став помічати, що більшість людей, які читають по 100 книжок на рік, з тих книжок виносять дуже мало.

І звісно, саме через свою повільність я покинув новинну сферу. Не тому, що не справлявся. Коли справді дуже треба, я можу писати, редагувати і рерайтити дуже оперативно, навіть у нездоровому, нетверезому і невиспаному стані. Але я в такій роботі не бачу смислу. Ну набере цей текст хай 1000, хай навіть 10000 кліків. Його забудуть за 10 хвилин. Новини змінюються настільки швидко, що в них нема сенсу вчитуватися і запам’ятовувати їх. Більшість із них нема сенсу взагалі відкривати – і багато людей і не відкривають, пробігаючи лише очима по заголовках. Щось хтось ляпнув чи утнув. Наскільки принципово це змінило життя людей довкола? Ні на скільки? Ну то нащо цим засирати собі мозок? Not sustainable.

Відповідальність

Відповідальність народжується там, де починається усвідомлення, що швидкий результат і довготривалий ефект – це дуже часто несполучувані речі. Ти можеш зробити щось тяп-ляп, ти можеш надурити когось, але на цій легкій вигоді твоє життя не закінчиться – замість красивих титрів почнеться наступний раунд великої гри. І ось на цьому другому раунді настає відповідальність. Наскільки я бачу, тільки повільні люди здатні до цього додуматися: коли ти повільний, для тебе вже влітку “зима близько”. Для решти ж “завтра” ніколи не настає.

Саме тому для мене етика і відповідальність не є антонімами до раціональності чи вигоди. Бути етичним – це також бути і раціональним, але просто в трошки довшому проміжку часу.

Розсудливість також починається з відповідальності, а відтак – з повільності. Коли ти не рвешся негайно вперед зі своїми огульними висновками, а дозволяєш собі розкіш рефлексії, ти зі значно більшою імовірністю дійдеш правдивих відповідей і ні з ким не розсваришся.

Стратегія

Повільність дуже заохочує категоризувати, систематизувати, запам’ятовувати закономірності, а не окремі речі. Це дозволяє зекономити час на повторах. Я не люблю повтори, бо вони з’їдають забагато часу, якого у мене нема.

Повільність спонукає думати про майбутнє, бо для повільної людини воно (як і смерть) значно ближче, ніж для швидкої 😉

Думати про майбутнє – це планувати, а планування, якщо воно ефективне, – це та точка, в якій повільність – це швидкість… у стратегічній перспективі, звісно, у тих випадках, коли “довго запрягаєш”, але завдяки цьому потім “швидко їдеш”.

Повільність дуже розширює горизонти планування: ти дивишся, наприклад, як швидко пролетіли підліткові роки, за які ти нічого корисного не встиг зробити і навіть не встиг розібратися, як це – бути підлітком. І ніби кожен окремо взятий день був не таким вже й поганим, але в масштабах кількох років ти усвідомлюєш невимовне марнування часу – і надалі берешся продумувати свої дії наперед. Що треба зробити сьогодні, щоби за 5-10 років моє життя засмучувало мене менше?

З цієї причини у мене завжди проблеми із запитанням на співбесідах про “ким ви себе бачите через 5 років” – я напружуюся, бо я сприймаю це запитання всерйоз. Для мене 5 років – це час, на який планувати правильно і доречно, хоча дуже важко в силу багатьох чинників. Інші люди легко відповідають на це запитання, навіть не маючи ніяких планів, бо для них думати про 5 років – це як для мене думати про те, ким я буду, коли сонце погасне за 9 мільярдів років.

Нині я також розумію, в чому був недолік моєї роботи з ОСББ: я намагався донести до людей занадто “глобальні” проблеми. Я мислю в перспективі років чи як мінімум кількох півріч, але більшість моїх сусідів мають горизонт у пару місяців. Для них будь-який ризик, який є більш віддаленим – це просто нереальність, яка до них не має ані найменшого стосунку.

Але в тому числі завдяки мисленню на перспективу мені було морально легко поїхати з Німеччини – бо я дуже чітко бачив, як я можу деградувати професійно, якщо не рухатимуся далі.

Стратегічний погляд, звісно, це і благословення, і прокляття. Коли я приходжу в будь-яку організацію чи структуру, я одразу бачу, як вона котиться в пекло і як негайно (на вчора – ні! – на позаминулий рік!) потрібно виправляти кричущі системні проблеми, щоби уникнути катастрофи. Але всі решта людей, як правило, ігнорують мене, аж поки не стане занадто пізно виправляти будь-що. Головне (але, звісно, недостатнє) заспокоєння в таких ситуаціях – моральний дозвіл говорити фразу “А я попереджав!”.

Зосередженість

Якість потребує зосередженості, а зосередженість рідко відбувається нашвидкуруч.

Конкретно у цьому пункті сучасний світ мене частково поборов, розбурхав, зробив дьорганим. Це те, в чому я часто сам себе вважаю недостатньо повільним. Так, уявіть лишень: хтось хотів би стати іще повільнішим!

Just to be clear: перфекціонізм – це погано, я борюся зі своїм перфекціонізмом, як і багато людей. В багатьох ситуаціях набагато краще зробити “достатньо добре і сьогодні“, аніж “ідеально і ніколи“. Але за всілякої нагоди мусить бути і якість – хоча би тому, що суто кількістю вироблених предметів/продуктів/послуг/пропозицій/проектів людина в багатьох сферах уже давно не може змагатися з роботами і алгоритмами (почитайте Харарі на цю тему).

Сучасний світ схильний ставити кількість понад якість. Всі хочуть серійності, всі хочуть регулярні оновлення. Краще виробити мільярд смартфонів, кожен з яких за 6 місяців почне мєрзко лагати, ніж виробити вшестеро менше, але таких, що ними можна буде ефективно користуватися по три-чотири роки. Це вина і логіка не тільки паганих-паганих корпорацій, але і більшості споживачів: частіше міняти! Нове! Купуй! Швидко! І все було би окей, проте той самий підхід нині проникає скрізь, в тому числі і в творчих/інтелектуальних сферах: давай-давай, штампуй 100500 статей на тиждень! Плювати, що їх ніхто НІКОЛИ не читатиме, бо це тупо фізично не можна встигнути прочитати. Давай-давай швидше! Звідси і жарт, що сучасні люди “краще пояснюють, ніж розуміють”. Бо щоб зрозуміти, треба зосередитися, а коли зосереджуватися, коли стільки всього навколо вимагає твоєї уваги вже “тут і зараз”?

Я противлюся підходу штампування, принаймні у своїй професійній сфері, хай це і нелогічно з економічної точки зору. Вірю, що рано чи пізно люди повернуться до усвідомлення, що “менше – це більше”. Для всіх було би краще, якби кожна людина більше включалася в свою роботу, але менше виробляла і менше споживала низькоякісного шлаку – як матеріального, так і інформаційного. І я певен, що це справедливо для всіх, інакше термін про “парадокс вибору” придумав би я, а не інша людина на іншому кінці світу. Просто я гостріше відчуваю ці процеси – саме в силу власної повільності.