Буцький каньйон та парк Софіївка (взимку)

Подорож Україною взимку може здатися не дуже вдалою ідеєю, адже все навколо в цей час переважно коричневе та сіре, принаймні коли немає снігу. Проте буває, що душа вимагає подорожі, бодай невеликої – і, щоб не їхати далеко, ми з друзями вирішили вибратися в уманському напрямку, подивитися Буцький каньйон і парк Софіївка заразом. Це подорож, яку легко здійснити з Києва на машині в межах 1,5 доби (з однією ночівлею).

Буцький каньйон

Буцький каьйон – яскравий приклад того, наскільки разюче одне і те саме місце може бути не схожим саме на себе в різні пори року. Якщо в теплу пору це місце зелене і помаранчеве, то взимку воно сріблясте і сизе – за кольором замерзлого на камінні моху! Якщо влітку це місце повне людей, що плавають чи відпочивають біля води, то в мороз, а по замерзлій воді можна пройтися!

Буцький каньйон і його чарівна крига

Попри товщу криги, подекуди можна знайти проломи, в яких красиво біжить річка Гірський Тікич – її потоки води малюють вражаючі тіні з-під низу.

Каміння часто ускладнює перехід струмка, а не полегшує його – бо часом каміння набагато слизькіше за лід. Втім, навіть іще небезпечнішою, як виявилося, є грязюка понад каньйоном. Коли видираєшся нагору, розмоклі і розходжені людьми грунтові дороги – це найпідступніша ковзанка в світі. Тим дивніше було бачити кількох людей, які по цих ризикованих стежках бігли вранішню пробіжку.

Людей небагато, але дехто влаштовує пікніки, а інші видираються на кам’яні кручі. Порожнім каньйон аж ніяк не назвеш. При нас посеред криги зграя з шести-семи школярів стрибали синхронно, щоби подивитися, чи провалиться лід (напевно, десь такі самі школярі постійно ламають велосипедний міст Кличка в центрі Києва). Всі вижили і ніхто не провалився.

Традиційно для України, куди б ти не поїхав – завжди трапиться якийсь загадковий об’єкт радянської доби. Прямо посеред каньйону ми надибали щось схоже на станцію чи то для зливу, чи то для відкачування води. Напевно, це частина Буцької ГЕС, але в напіврозібраному вигляді, з окремими фрагментами труб, станція виглядає як ідеальна натура для локацій у постапокаліптичних відеоіграх.

Та і взагалі, місце настільки вражає, що тут натхнення вистачить на півдюжини локацій для кількох різних ігор. Окрім станції, по каньйону розкидано багато інших дрібниць. Ось, наприклад благенька дошка для стрибків з кручі у воду. Враховуючи те, що річка внизу не є супер-глибокою, тяжко уявити, наскільки екстремальні люди користуються цією дошкою. До того ж, щоб до неї дістатися, треба вилізти на окрему і дуже слизьку в зимовий час каменюку. Чи-то це захід безпеки, чи-то це фактор підсилення екстріму.

Як вже поверталися до машини, нас перестрів місцевий продавець сувенірів. З одного боку, трохи шкода було хлопця, що по холоду вишуковує поодинокі компанії типу нашої. Але, з іншого боку, якби в нього ніхто нічого не купував, навряд чи б він там возився посеред зими. Значить, місцевий туризм потроху розвивається.

“Український Стоунхендж”

Гостро відчуваю наш загально-національний жлобський комплекс меншовартості, коли бачу такі написи. “Україньска Венеція”, “українська Швейцарія” і т. д. Ці порівняння дуже часто просто не є доречними. Там, де в Буцькому каньйоні висить табличка про “Стоунхендж”, я не побачив нічого навіть віддалено схожого на Стоунхендж. Таке порівняння неодмінно розчаровує, бо примушує мене як туриста міряти в цілому дуже красиве і своєрідне місце стандартами зовсім іншого краю. Якщо оцінювати Буцький каньйон за тим, як в ньому круто можна погуляти по льоду, за красою краєвидів і містичністю атмосфери – я ставлю йому впевнені 9 “зірочок” з десяти. Але якби я його оцінював за рівнем “стоунхенджовості”, то поставив би 2 “зірочки” максимум, бо це ніфіга не Стоунхендж.

Там, де можна було би створити/запропонувати щось неповторне, ми намагаємося копіювати і в цьому копіюванні перевершити когось. Нащо? Ви часто бачите, щоб копія перевершувала оригінал? Якщо ти їдеш в Одесу – то ти їдеш в самобутню Одесу, столицю гумору, “перлину біля моря”. А уявіть, якби ми її вирішили називати “українським Римом” – це був би дуже куций і дуже не-римський “Рим”.

Коротше, треба напрягатися і створювати своє.


Наступна наша зупинка – Умань, як найближче до Буцького каньйону місто, в якому є на вибір достатньо готелів та ресторанів. Окрім того, ми вирішили заразом відвідати місто знаменитого парку Софіївка та єврейського кварталу, яке щороку приймає тисячі і навіть десятки тисяч паломників-хасидів.

Єврейський квартал

Єврейський квартал в Умані – це справді трошки інакша реальність. Тут ціни в євро, більшість оголошень написані або ж дубльовані на івриті. Вулицями прогулюються хасиди із сім’ями, які вочевидь не лише приїздять сюди на єврейський Новий Рік, але і живуть тут. Квартал активно розбудовується: скрізь ростуть багатоповерхівки, готелі, ресторани. Не здивуюся, якщо це місце найшвидшого розвитку не лише Умані, але і в цілій Черкаській області. Іноді будинки стоять настільки тісно один до одного, ніби їх проектував якийсь нелегальний київський забудовник.

А ще посеред кварталу досі висить великий (щоправда, надірваний) банер із закликом до Дональда Трампа сприяти допуску хасидів на могилу Рабі Нахмана Брацлавського – попри карантинні обмеження 2020-го року. Трамп уже не президент, але напевно він надовго залишиться улюбленим американським лідером ортодоксальних іудеїв… і, як не парадоксально, водночас найулюбленішим американським лідером багатьох українських націоналістів.

Що в єврейському кварталі мені однозначно не сподобалося: по дорозі до нього, на вузькому підйомі зроблена кована перегородка з ліхтарями нагорі у формі семисвічників. Всі вони обламані, а лампи з них майже скрізь повикручувані. Звісно, я не знаю, як все було достеменно, але настільки планомірне і тотальне винищення декорацій викликає лише одну підозру: атака вандалів-антисемітів. І якщо так, то це пацаватий бидлізм. Ніхто не зобов’язаний любити інакшу культуру, але має бути повага – як не до хасидів, які історично пов’язані з цією землею і привозять купу грошей в Умань щороку, то бодай до зовнішнього вигляду власного міста. Чи приємно йти по вулиці, де пообламувані всі ліхтарі? А яке враження у мене як у внутрішнього українського туриста має скластися, коли я бачу вивернуті ліхтарі на цілому узвозі? Цей бардак має продемонструвати велич якоїсь раси чи що? Пффф…

Дивовижне місто Умань, контрастне, адже воно знамените і Рабі Нахманом, і повстанням Гонти і Залізняка, під час якого загинуло багато в тому числі і місцевих євреїв. Ясно, що історичні суперечки не полегшують порозуміння, але ми повинні цінувати цю міжнародність, незвичність цього міста. Ми повинні цінувати своє багатоманіття і шукати шляхів мирної взаємодії та співпраці, бо саме у співпраці – істинна сила.

Малюнки на ставковій кризі

Парк Софіївка

Умань відома також і Національним дендрологічним парком «Софіївка». Колись давно, коли всі школярі Києва їздили рейсовими автобусами погуляти по цьому шикарному парку, я прогавив свою нагоду – у сім’ї було обмаль грошей. Але нині я отримав масу задоволення від цього чарівного місця, і знову ж таки, абсолютно не сумую від того, що мій перший візит сюди відбувся взимку. По-перше, навіть попри морози і сніг, в парку відносно багато зелені, хоч, імовірно, мої фото не передають цю красу повною мірою.

Окрім того, в Софіївці повно маленьких водоспадиків – і їхні застиглі в льоду струмені створюють враження, що ти в казці у зачарованому лісі. Цікаво буде ще якось подивитися на все це диво в теплу пору року.

Не заглиблюватимуся дуже в історію, однак зазначу для загального розуміння, що Софіївку створили на замовлення тогочасного правителя Умані Станіслава Потоцького, який хотів зробити подарунок своїй (аж) третій дружині – Софії Вітт. Тобто це навіть не “Межигір’я”, яке Янукович нагріб для себе, а подаруночок коханій на іменини. Різні частини парку символізують сцени з античних міфів. Стильно. Щедро.

А ще мені чомусь дуже сподобався готель, який здалеку виглядає як вежа чарівника, але якщо придивитися до матеріалів і стилю оформлення стін, то він радше схожий на харизматичну мега-церкву.

В сучасній Софіївці, на манер німецьких вільдпарків є окрема зона для оленів, де (теоретично) їх можна сфотографувати. Як і в деяких особливо комфортних для тварин парках Німеччини, в Софіївці побачити оленів складно. По-перше, їм є куди піти подалі від людей. По-друге, вони чудово маскуються на фоні землі і дерев, і якби не хилитали вушками, то їх було б неможливо побачити, особливо людям з неідеальним зором.

Звісно, слід визнати, що якби це все було не на автомобілі, а на громадському транспорті, було би напряжніше і не факт, що встигнулося б в межах одних вихідних. Однак інфраструктура помалу перестає лежати: вже є де зупинитися, де заправитися і де поїсти. Навіть є, в кого посеред зими придбати сувенір.

Завдяки цій подорожі я вкотре переконався, що в Україні є що подивитися і є що розвивати. Якби люди з грошима і можливостями трошки більше інвестували, а всі інші трошки більше цінували та цікавилися тим, що ми маємо, країна б розквітла і при війні, і при чумі.

Я дякую за цю подорож моєму другу і спільнику Ігорю Савченку.

One thought on “Буцький каньйон та парк Софіївка (взимку)

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.