“Корабель шаленців” Тараса Лютого

Тема божевілля була мені цікавою здавна. Від філософських питань до максимально прагматичних: від “Чи існує взагалі психічне здоров’я?” і “Що змушує людину божеволіти?” до “Як вберегти власну адекватність?”. Тому не дивно, що мене зацікавила книга мого колишнього викладача Тараса Лютого “Корабель шаленців“.

“Корабель шаленців” розповідає про те, як безумство змальовується, пояснюється, а часом і проявляється у філософії, релігії та мистецтві. Тобто це не підручник з психології, але радше коротка розвідка у те, як божевілля відображено в духовних практиках і класичних творах.

Найсильніша (і неочікувана для мене) сторона цієї книги стосується навколо-релігійних практик певних груп і сект, як-то юродивих, дервішів, хасидів та інших. Їхня дивна для більшості, часто ексцентрична або асоціальна поведінка пояснюється як альтернативний спосіб пізнання світу, який вічно тендує до зашореності і зарозумілості, або/та як етична практика у боротьбі із цією зашореністю і зарозумілістю. Автор аналогічним чином трактує багато прикладів удаваного, усвідомленого шаленства – тобто такої поведінки, яка не є цілковито постійною психічною патологією. Утім, кордони між удаваним, тимчасовим, справжнім божевіллям та просто непопулярними поглядами на життя досить розмиті, адже, як ви побачите далі, чи не єдине, що об’єднує усі форми шаленства – це саме їхня асоціальність. Вони всі відривають людину від міжсуб’єктної реальності більшості суспільства натомість даючи доступ до якогось нетипового способу сприйняття.

Види безумства

Праця Лютого приділяє увагу кільком формам шаленства. Тут слід наголосити, що я пропоную власну структурну інтерпретацію, в книзі вони не категоризуються саме у такий список, всі перелічені далі види розкидані поміж багатьма прикладами з релігійних практик, історичних нарисів, античної міфології, середньовічних творів, народних казок та п’єс доби Відродження. Однак я, схильний все намагатися впорядкувати у вичерпний перелік категорій (що також є психічним розладом), не міг сприймати написане без вдавання до додаткової систематизації.

1. Глупство. Цій формі безумства присвячено найбільше “ефірного часу” у “Кораблі шаленців”. Ідеться про “веселе” безумство у стилі Діогена або якого-небудь блазня: несерйозне ставлення до всього серйозного, ігнорування норм суспільної моралі та будь-яких інших обмежень, алогічні вчинки (наприклад, носіння води решетом або кидання нечищеної і немитої картоплі в суп), гучна лайка і непристойна поведінка аж до привселюдної дефекації і далі. Одним словом, це поведінка ніби нетверезої та/або дурної людини. Однак така поведінка дозволяє “дурню” продиратися крізь нашарування суспільних норм і часом проявляти неймовірну мудрість. Саме тим і цікава людям комедія, бо вона завжди заграє з речами, які є табуйованими або неадресованими офіційними інститутами. В організованій, колективній формі таке безумство – це карнавал з перевертанням ієрархій і насміхом над усім святим. В (напів)божественній, легендарній формі – це трикстер, який не обтяжений смислами, абсолютно вільний від усього, насміхається над “здоровим глуздом”, непередбачуваний і наділений надприродною силою вчиняти те, що непідвладне зашореним обивателям. Іншими словами, глупство – це межа між Порядком і Хаосом. Це вихід у Хаос.
2. Шаленство. Пристрасть чи, навіть іще точніше, одержимість. Як правило, у формі нестримного гніву, надмірно палкого кохання, якогось іншого амбітного прагнення чи цього всього разом узятого. Коротко кажучи, це всі ті емоції, які засліплюють розум, драматизують реальність і, найчастіше, призводять до руйнації. В книзі передовсім згадуються античні трагедії та середньовічні героїчні оповіді, в яких герої або ж гинуть внаслідок своїх пристрастей, або ж, навпаки, очищуються, проходять крізь етап шаленства, як через етап становлення особистості і здобуття ясної свідомості.
3. Третій вид божевілля мені важко описати одним словом. В книзі це виявляється в розділах про “вчене незнання”, меланхолію, суфійські практики. Це стан “не від світу цього“. На відміну від глупоти, ця форма божевілля не є ексцентричною, але вона також про опрощення людини. Вона зовсім не обов’язково передбачає втрату розуму, але вона також відкидає ієрархії, снобізм і всілякі порядки в ім’я сакрального зачарування, інакшого погляду на світ, незнання, через яке приходить витонченіше знання. Це щось в стилі “stay hungry, stay foolish”. Дивитися на світ широко відкритими очима, бути враженим простими речами, глибоко їх переживати у своїй свідомості. І хоча в реальності схожу форму “безумства” мали безліч геніальних людей, в тому числі і серед мислителів і правителів, все ж таки, це схоже на аутизм, а відтак і на обмежений доступ людини до “нормального” сприйняття світу.

Якого ж мені іще безумства не вистачає?

На “Кораблі шаленців” не знайшлося місця лавкрафтіанському безумству – втраті глузду через космічний жах, екзистенційні усвідомлення власної незначущості або зіткнення з чимсь набагато всеосяжнішим за людину. Я здивований, чому про це нема окремого підрозділу, адже це може бути притаманним і певним культовим практикам, і це однозначно відірваний від звичної реальності спосіб сприйняття світу, це поширений наслідок переживання великих потрясінь, що відображено у творах різноманітних “втрачених поколінь” і настроях багатьох людей, зокрема, другої половини ХХ століття. До того ж, саме таке безумство суто як психологічна проблема, я певен, зараз є набагато більш поширеним і актуальним за меланхолійне опрощення, палку одержимість і чиєсь революційно-критичне глупство. Якщо казати, що сучасний світ безумний, то він значно ближчий нині саме до оцього нерозкритого виду спустошеного, нажаханого невимовними і невмолимими речами безумства, заснованого не на відкиданні чи надмірному зацикленні на смислах, але на їхній повній втраті.

І от що іще цікаво, якщо повернутися до першого пункту – глупоти, яка часто проявляється у висміюванні священного. Що трапиться, якщо люди відмовляться від священних концепцій взагалі? Чи багато речей нині сприймаються більшістю людей як беззаперечні істини/цінності? Аж ніяк. Саме життя людини і навіть доцільність існування людської цивілізації як такої нині багато хто піддає сумніву. Цікаво було би почути, як автор прокоментував би вплив цієї глобальної зміни світосприйняття на явище глупства? Чи ми всі трохи стаємо від цього Діогенами чи навпаки – Діоген вмирає в нас через занепад жорстких суспільних норм і наративів?

Короткий “круїз”

Знову ж таки, неочікувано для мене, найбільша слабкість “Корабля шаленців” – його скромний обсяг. Ті, хто читав мої давніші рецензії-конспекти на науково-популярні книги, знає, наскільки я зневажаю роздування книжок, особливо за рахунок повторів у них. Усе, що можна сказати без втрати смислу на 200 сторінках, зовсім не варто розтягувати на 400 чи, не приведи Боже, на 600. Однак у випадку з “Кораблем шаленців”, особливо на початку книги, я багато разів хотів, щоби вона була більшою, щоби згадані мимохідь епізоди з античних оповідей були трошки розлогіше пояснені, щоби поглядам цитованих мислителів надавалося більше контексту. Почасти взагалі було враження, що окремо взяте речення проситься перерости в абзац із поясненнями.

Після прочитання я виходжу із враженням, що “подорож” на “Кораблі шаленців” могла би бути в рази довшою. Оглядовий характер та невеликий масштаб книги заважають здійснити справді великий “круїз” у всесвіті безумства. Проте це лише незначною мірою псує сприйняття і попри це дана книга є хорошою відправною точкою у філософській дискусії про божевілля.