Надбання карантину: Страх

Минув рік від початку каратину і трошки більше року пандемії в цілому. Впродовж усього цього часу я нерідко стикався із запитанням “Чи довго ще боятися?”. Я читав його в новинах на плакатах людей, невдоволених тим, як влада справляється з кризою. Це запитання негайно з’являється в очах людей щоразу, коли в транспорті чи закритому приміщенні поруч із ними хтось кашляє. Та і сам я не без роздратування задавався цим запитанням, коли вкотре бачив, як закриваються крамниці і кафе, коли чув новини про те, що дієва і доступна вакцина буде ще нескоро, і звісно, коли хтось із моїх близьких чи друзів отримував підтвердження захворювання на коронавірус. Ось і нині я думаю, чи довго ще боятися, поки мій батько лежить в лікарні під апаратом ШВЛ.

Очевидно, що багато людей хотіли би полишити страх позаду. Але, на жаль, так людина влаштована, що часто страх є найкращим мотиватором. Тому я – навпаки – хотів би, щоби часточку цього страху ми всі забрали з собою, винесли після завершення пандемії, ніби найважливіший висновок, найбільший здобуток (чи-то другий найважливіший після можливості працювати дистанційно).

Я хотів би, щоби це був не просто страх конкретної хвороби чи страх за власне здоров’я загалом, але страх того, що цивілізацію може спіткати подібна катастрофа знову.

Я хотів би, щоби якомога більше людей винесли страх, що принцип “та якось пронесе” не працює, коли проблема справді серйозна. Я хотів би, щоб усі винесли страх того, що система охорони здоров’я не справиться – хай цей страх буде нестерпним настільки, щоби він мотивував усі уряди працювати на поліпшення даної системи.

Всі ми повинні запам’ятати і боятися, що наша цивілізація насправді крихка. Наші свободи – зокрема свобода пересування – абсолютно не гарантовані. Можливість сходити в кафе чи з’їздити на курорт закордон – це не данність. Це великі досягнення людства, які потрібно цінувати, оберігати, на підтримку яких час від часу необхідно докладати зусиль.

Я хотів би, щоби страх прикрутив нашу зарозумілість. Сучасне людство, зокрема в багатих країнах, але далеко не тільки, вдарилося у “політику неуникненності“, як її називав Тімоті Снайдер: нам здається, що все буде добре, все саме собою порішається, хтось інший “прийде і порядок наведе”, проблеми зникнуть, як роса на сонці, можна не напружуватися, не робити власного внеску у справедливіше і краще майбутнє, можна іноді навіть побути мудаком, бо все одно все ж рухається в правильному напрямку, чи не так? Світ розслабився. Фукуяма всім розповів про “кінець історії”, мовляв увесь світ надалі ставатиме тільки демократичнішим і прогресивнішим. Фрідман всім розповів, що глобалізований економічний світ стає “пласким”, тому надалі всі ставатимуть тільки заможнішими. Різноманітні коучі та мотиватори розповіли, що можна добитися будь-чого, якщо просто дуже сильно захотіти. Техноєвангелісти розповіли, що наука порішає всі наші проблеми. Це все зробило людство захмарно зарозумілим.

Але виявилося, що одна нова хвороба може сповільнити (а десь і призупинити) економіку цілої планети, залишити купу людей без роботи, скасувати купу рейсів та накласти купу умовностей на твоє повсякденне життя. Виявилося, що взаємодію з іншими людьми починаєш по-справжньому цінувати, коли рік посидиш вдома, скасовуючи свята і подорожі, спілкуючись з усіма через відеозв’язок. Виявилося, що недобросовісні політики можуть використати цю кризу для освоєння додаткових коштів чи “закручування гайок”.

По-своєму добре, що держави далеко не скрізь справляються із пандемією. Хай це для всіх буде нагадуванням, що покладати все на державу/науку/суспільство/вдачу не можна. Час інфантильності минув. На кожному з нас лежить велика частка відповідальності за власні життя і за добробут людей навколо нас. І хай нам буде всім страшно цю відповідальність занедбати.

До того ж, ця відповідальність – далеко не завжди про якийсь великий героїзм. Набагато частіше це про дотримання простих правил. У випадку з коронавірусом це носити маску в людних місцях і закритих приміщеннях, ретельно мити руки, уникати зайвих контактів. У випадку з багатьма іншими проблемами людства це говорити правду, не красти, викривати несправедливість, критикувати конструктивно, якісно робити свою роботу, в цілому думати про наслідки своїх дій і т. д.

Напевно, це все доволі ідеалістичні думки, проте я справді дуже хотів би, щоби ми були здатні вчитися, якщо не умоглядно, як належало би істинному “вінцю творіння”, то принаймні на провалах і катастрофах – як поганенький, та все ж таки достойний виживання біологічний вид.

2 thoughts on “Надбання карантину: Страх

  1. Бачу що твій пост дуже емоційний. Інакший, ніж завжди. Підозрюю, що ти дуже хвилюєшся за батька. Бажаю йому швидшого одужання!

    Я дуже згідна з тобою. Це справді не перша і не остання і не найстрашніша пандемія. Якщо ми не зробимо висновки, то нас чекає щось значно потужніше. Тобі Орб у свої книзі “Урвище” каже, що пандемія є ожним з екзистенційних ризиків, який може знищити людство. Якщо не повністю стерти з лиця Землі, то знищити цивілізацію. І я погоджуюся, що карантин і справді змушує переосмислити цінності і перестати сприймати привілегії як дане.
    Проте думаю що страх часто паралізує, замість мотивувати. Тут повинна бути межа.
    І ще я перший раз прочитала “на уряд покладатися не можна”. Хотіла сказати, що варто бути обережнішим з такими абсолютними висловлювалями. Але бачу, що у тебе таки є здоровий глузд. І я тут теж погоджуюся – не варто класти всі яйця в один кошик

    • Я не кажу, що уряд не потрібен взагалі, я не є анархістом. Але бувають ситуації, коли влада тупо не справляється, і можна сидіти своєю лінивою дупою по-совєцьки і казать “власть нам все должна!”, а можна замість того об’єднуватися на місцях і самотужки робити ті речі, які в розвинутій країні мали би робити урядові структури, як-то, збирати кошти на війну (2014) чи боротися з поширенням вірусу (2020) чи рятувати природу.

      Ну і звісно, є ще така фішка, що без тиску з боку суспільства ніякі уряди нормально не працюють: вони або обростають жиром, або корумпуються. В обох випадках перестають вирішувати проблеми суспільства. І тут або люди активні і вони цікавляться суспільними справами та беруть в них участь, і уряд залишається в тонусі, або люди пасивні – і тоді це лише питання часу, коли все стане настільки погано, що потрібна буде революція, бо інакше видавити безконтрольний паразитарний уряд варіантів не буде.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.