Минув рік від початку каратину і трошки більше року пандемії в цілому. Впродовж усього цього часу я нерідко стикався із запитанням “Чи довго ще боятися?”. Я читав його в новинах на плакатах людей, невдоволених тим, як влада справляється з кризою. Це запитання негайно з’являється в очах людей щоразу, коли в транспорті чи закритому приміщенні поруч із ними хтось кашляє. Та і сам я не без роздратування задавався цим запитанням, коли вкотре бачив, як закриваються крамниці і кафе, коли чув новини про те, що дієва і доступна вакцина буде ще нескоро, і звісно, коли хтось із моїх близьких чи друзів отримував підтвердження захворювання на коронавірус. Ось і нині я думаю, чи довго ще боятися, поки мій батько лежить в лікарні під апаратом ШВЛ.
Очевидно, що багато людей хотіли би полишити страх позаду. Але, на жаль, так людина влаштована, що часто страх є найкращим мотиватором. Тому я – навпаки – хотів би, щоби часточку цього страху ми всі забрали з собою, винесли після завершення пандемії, ніби найважливіший висновок, найбільший здобуток (чи-то другий найважливіший після можливості працювати дистанційно).
Я хотів би, щоби це був не просто страх конкретної хвороби чи страх за власне здоров’я загалом, але страх того, що цивілізацію може спіткати подібна катастрофа знову.
Я хотів би, щоби якомога більше людей винесли страх, що принцип “та якось пронесе” не працює, коли проблема справді серйозна. Я хотів би, щоб усі винесли страх того, що система охорони здоров’я не справиться – хай цей страх буде нестерпним настільки, щоби він мотивував усі уряди працювати на поліпшення даної системи.
Всі ми повинні запам’ятати і боятися, що наша цивілізація насправді крихка. Наші свободи – зокрема свобода пересування – абсолютно не гарантовані. Можливість сходити в кафе чи з’їздити на курорт закордон – це не данність. Це великі досягнення людства, які потрібно цінувати, оберігати, на підтримку яких час від часу необхідно докладати зусиль.
Я хотів би, щоби страх прикрутив нашу зарозумілість. Сучасне людство, зокрема в багатих країнах, але далеко не тільки, вдарилося у “політику неуникненності“, як її називав Тімоті Снайдер: нам здається, що все буде добре, все саме собою порішається, хтось інший “прийде і порядок наведе”, проблеми зникнуть, як роса на сонці, можна не напружуватися, не робити власного внеску у справедливіше і краще майбутнє, можна іноді навіть побути мудаком, бо все одно все ж рухається в правильному напрямку, чи не так? Світ розслабився. Фукуяма всім розповів про “кінець історії”, мовляв увесь світ надалі ставатиме тільки демократичнішим і прогресивнішим. Фрідман всім розповів, що глобалізований економічний світ стає “пласким”, тому надалі всі ставатимуть тільки заможнішими. Різноманітні коучі та мотиватори розповіли, що можна добитися будь-чого, якщо просто дуже сильно захотіти. Техноєвангелісти розповіли, що наука порішає всі наші проблеми. Це все зробило людство захмарно зарозумілим.
Але виявилося, що одна нова хвороба може сповільнити (а десь і призупинити) економіку цілої планети, залишити купу людей без роботи, скасувати купу рейсів та накласти купу умовностей на твоє повсякденне життя. Виявилося, що взаємодію з іншими людьми починаєш по-справжньому цінувати, коли рік посидиш вдома, скасовуючи свята і подорожі, спілкуючись з усіма через відеозв’язок. Виявилося, що недобросовісні політики можуть використати цю кризу для освоєння додаткових коштів чи “закручування гайок”.
По-своєму добре, що держави далеко не скрізь справляються із пандемією. Хай це для всіх буде нагадуванням, що покладати все на державу/науку/суспільство/вдачу не можна. Час інфантильності минув. На кожному з нас лежить велика частка відповідальності за власні життя і за добробут людей навколо нас. І хай нам буде всім страшно цю відповідальність занедбати.
До того ж, ця відповідальність – далеко не завжди про якийсь великий героїзм. Набагато частіше це про дотримання простих правил. У випадку з коронавірусом це носити маску в людних місцях і закритих приміщеннях, ретельно мити руки, уникати зайвих контактів. У випадку з багатьма іншими проблемами людства це говорити правду, не красти, викривати несправедливість, критикувати конструктивно, якісно робити свою роботу, в цілому думати про наслідки своїх дій і т. д.
Напевно, це все доволі ідеалістичні думки, проте я справді дуже хотів би, щоби ми були здатні вчитися, якщо не умоглядно, як належало би істинному “вінцю творіння”, то принаймні на провалах і катастрофах – як поганенький, та все ж таки достойний виживання біологічний вид.
Дамітріанство 
Бачу що твій пост дуже емоційний. Інакший, ніж завжди. Підозрюю, що ти дуже хвилюєшся за батька. Бажаю йому швидшого одужання!
Я дуже згідна з тобою. Це справді не перша і не остання і не найстрашніша пандемія. Якщо ми не зробимо висновки, то нас чекає щось значно потужніше. Тобі Орб у свої книзі “Урвище” каже, що пандемія є ожним з екзистенційних ризиків, який може знищити людство. Якщо не повністю стерти з лиця Землі, то знищити цивілізацію. І я погоджуюся, що карантин і справді змушує переосмислити цінності і перестати сприймати привілегії як дане.
Проте думаю що страх часто паралізує, замість мотивувати. Тут повинна бути межа.
І ще я перший раз прочитала “на уряд покладатися не можна”. Хотіла сказати, що варто бути обережнішим з такими абсолютними висловлювалями. Але бачу, що у тебе таки є здоровий глузд. І я тут теж погоджуюся – не варто класти всі яйця в один кошик
Я не кажу, що уряд не потрібен взагалі, я не є анархістом. Але бувають ситуації, коли влада тупо не справляється, і можна сидіти своєю лінивою дупою по-совєцьки і казать “власть нам все должна!”, а можна замість того об’єднуватися на місцях і самотужки робити ті речі, які в розвинутій країні мали би робити урядові структури, як-то, збирати кошти на війну (2014) чи боротися з поширенням вірусу (2020) чи рятувати природу.
Ну і звісно, є ще така фішка, що без тиску з боку суспільства ніякі уряди нормально не працюють: вони або обростають жиром, або корумпуються. В обох випадках перестають вирішувати проблеми суспільства. І тут або люди активні і вони цікавляться суспільними справами та беруть в них участь, і уряд залишається в тонусі, або люди пасивні – і тоді це лише питання часу, коли все стане настільки погано, що потрібна буде революція, бо інакше видавити безконтрольний паразитарний уряд варіантів не буде.