Усім нам наука

Нині багато людей обурюються, бо скандальний і не цілком адекватний політик Ілля Ківа захистив кандидатську дисертацію і отримав науковий ступінь у сфері державного управління. На знак протесту щонайменше один інший нардеп відмовився від аспірантури і один науковець спалив свій диплом. Розслідувачі “Бігус.інфо” навіть взялися аналізувати роботу Ківи на предмет плагіату та інших ознак ненауковості.

З одного боку, я трохи навіть радий, що Ківа здобув диплом, адже в суспільстві (принаймні у Facebook) знову жваво обговорюється проблема вітчизняної науки, а точніше – її системних провалів.

З іншого боку, я дурію від того, наскільки всі нині раптом “прокинулися”. Друзі, а що, хтось і досі з вас думав, що у нас наукові роботи захищають лише освічені та інтелігентні люди? Чи хтось із вас щиро вважає, що науковий ступінь – це ознака розуму? Ви не помітили, що кожен другий у нас “кандидат наук”? Всі вроді би такі учьоні, от тільки чогось Нобелівських лауреатів у нас обмаль і скрізь так повно відверто дебільних проблем, що зневіряєшся в будь-якій освіті і науці.

Що наука дає людині?

Коли я був на другому чи третьому курсі бакалаврату, зустрів у метро свого колишнього однокласника. Виявилося, що він уже здобув собі освіту економіста і в той день їхав захищати дипломну роботу з права. Не скажу, що він був геть дурний у школі, проте і не був відмінником і точно вже не був генієм в жодному з предметів, школу закінчив без подяк і грамот. Але при всьому цьому він мав дві вищі освіти, поки я не мав жодної. Не подумайте, мені не було заздрісно і головне питання навіть не в тому, хто з нас двох розумніший. Питання в тому, як людина за три роки отримала два дипломи, чого ці дипломи насправді варті і нащо вони цій людині взагалі?

Клієнти “університетів-кіосків” за гроші купують пустопорожні формальні папірці чи замовляють собі дисертацію у якогось справжнього науковця. І роблять вони це зовсім не тому, що хочуть потайки пролізти в академічну сферу (вона мало кого цікавить через копійчані зарплати), не тому, що диплом вимагають на роботі (здебільшого ваш диплом взагалі нікого не торкає) і навіть не заради надбавок в державних структурах (не так багато людей мають посади, де ці надбавки передбачені). Люди отримують “вищу освіту”, бо “так нада”, “шоб було”, “так усі роблять”. Можливо, Ківа насправді набагато розумніший за багатьох наших дипломованих економістів і правників – бо він, припускаю, це робив заради грошової надбавки, а не просто про всяк випадок.

Ставлення до академічної галузі в цілому має бути змінено. Наука повинна перетворитися зі сфери, крізь яку мигцем проходять усі, у місце, до якого прямують ті, хто справді туди хоче і має хист. Наука повинна стати професійною – за аналогією з професійною армією. Задля цього вимоги до наукових робіт мають бути жорсткіші, але і грошові винагороди науковцям повинні бути пристойніші. І водночас має бути чітко пояснено, що дипломи і ступені потрібні не всім, і що це нормально. Наукові ступені повинні мати смисл, бо без них і організована наукова сфера як така смислу не має.

Але окрім того, що наука повинна набути структурованої форми, вона повинна також наповнитися змістом. І я боюся, що це навіть набагато більш непідйомна проблема, ніж дати вченим адекватну зарплатню.

Що людина дає науці?

В дитинстві я собі уявляв, що наука – це одержимі своїми дослідженнями вчені, які в пориві експерименту випадково винаходять нові ліки, роботів-трансформерів і телепортацію, відкопують нікому невідомі раніше цивілізації з пісків на Близькому Сході, видобувають рідкісні речовини зі слизу екзотичних равликів, створюють нові безвідмовні методики тієї ж таки освіти і т. д. Окей, можливо, у мене зависокі очікування. Звісно, реальність не могла бути настільки крутою, я подорослішав і змирився. Проте з чим змиритися неможливо, то це з тим, що насправді наша наука – це тупо бюрократія.

Навіть у моєму університеті, який дуже багато мені дав і який за всіма рейтингами стабільно в трійці-п’ятірці найкращих в Україні, коли справа доходила до написання дипломних, дуже часто здавалося, що правильна кількість джерел і сторінок важливіші за смисл роботи. Це не означає, що у нас прийняли би будь-яку тему – мої колеги справді робили дослідження, а не просто реферували літературу, – однак оформленню приділялося відверто забагато часу і уваги.

А якщо ж говорити про ті праці, які я зустрічав поза межами мого університету, зокрема на (високочолих, авторитетних і невимовно наукових) Курасівських читаннях – це взагалі була тотальна ганьба. Наукові статті з назвами штибу “Аспекти демократії в політичній проблематиці сучасної України”. І висновки там були настільки ж “оригінальні”. Складалося враження, що ті академіки років 20 товчуть одне і те саме, і що їхні висновки навряд чи будуть новими для будь-якого першокурсника. Після тих читань я зрозумів, що вченим бути не хочу.

Це повна профанація Знання і Пізнання. Ми можемо взяти звичайний стілець, написати словоблудний вступ і розлогий розділ про методологію, натикати беззмістовних посилань на “авторитетні” статті і провести (з формальної точки зору) цілком коректне дослідження стільця на предмет демократичності. Зробити висновки, пообіцяти продовжити дослідження проблематики феномену демократії на прикладі стільця в подальших наукових дослідженнях. І нікого не перейматиме відсутність нового знання в такій роботі.

Для мене особисто нема геть нічого дивного, що така не цілком притомна людина, як Ківа, могла захистити дисертацію. Адже якщо у нього належним чином оформлено перелік джерел і автореферат – чого б йому і не видати ступінь?

І я не думаю, що страждати на таку логіку можуть тільки гуманітарні чи соціальні сфери знань.

На моє дитяче, наївне переконання, наука повинна продукувати Пізнання і Прогрес. Я цього вимагаю як платник податків, які йдуть в тому числі і на науку. Мені до лампи, скільки посилань у науковій статті, який інтервал між рядками і чи там зноски чи дужки, якщо стаття не повідомляє мені нічого, що я не можу прочитати в будь-якому рядовому підручнику з тієї ж тематики. І я радикально проти того, щоби податки йшли на оплату псування паперу: робота може оцінюватися по кількості доведених гіпотез/висновків, але ніяк не по кількості знищених дерев задля її друку. Наскільки я побачив з власного досвіду, якщо гіпотеза має хоч якийсь смисл, потреба в сторінках і посиланнях у автора з’являється сама, примушувати його “доливати воду” через встановлення конкретних нормативів – це одна з причин, чому наукові ступені часто здобувають не люди з працездатними мізками, а ті, хто здатен “лити воду” і терпіти безсенсовні формальності.

Насамкінець – трохи Прогресу

Моє розчарування освітньо-науковою сферою в Україні безмежне, хоча насправді впродовж останніх 7 років спостерігався деякий поступ: Міносвіти трохи підчистило “ринок” університетів, посилився контроль за якістю наукових робіт (зокрема в плані відслідковування плагіату), порушено питання про ефективність шкіл, вперше за понад півстоліття (!!!) змінився керівник Національної академії наук. Можна сказати, у нас нині справжній науково-освітній ривок… Але звісно, до повноцінної, дієвої, корисної для суспільства науки у нас іще дуже-дуже довгий шлях.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.