Занепад влади

Почну із застереження. В українській версії книжка називається “Занепад влади“, що є не цілком точним перекладом оригінальної назви (The End of Power), але відповідає суті. Сам автор, Мойзес Наїм, неодноразово зазначає, що принаймні на цьому етапі описані ним процеси ведуть радше не до зникнення реальної влади, а до її розмиття, до занепаду (decay). Більше того, він цілком свідомий, що навіть у форматі всього лише занепаду, а не кінця влади його ідея може здатися суперечливою, адже ми спостерігаємо нині, як розрив між багатими і бідними зростає, як великі корпорації укрупнюються і розширюють сфери своєї діяльності, як продовжується міжнародна концентрація медіа-сфери, як в Росії та Китаї посилюється тиранія і контроль за діями громадян і т. д. Про який кінець чи занепад взагалі може бути мова?

Давайте по порядку.

Домовимося про терміни

Що таке влада взагалі? Наїм дуже добре артикулює це поняття. Для нього це не просто влада уряду чи політична влада в цілому. Влада – це здатність робити так, щоб інші виконували вашу волю. Більшість взаємин у суспільстві – це прояви влади у тій чи іншій формі: чи-то реклама товарів зі знижками, чи-то ввічливе прохання від шефа вийти на роботу у вихідний, чи-то заборона заходити в храм без хустки, чи-то шеренга солдатів на вході в метро під час локдауну. Наїм виділяє 4 типи влади, два символічні і два відчутні:

1. переконання,
2. кодифікована (або традиційна) заборона,
3. примус
4. (матеріальне) заохочення.

Звісно, ця модель не претендує пояснити явище влади у всіх можливих проявах, але вона виглядає дуже працездатною для пояснення влади в широкому смислі слова.

Дивовижний новий світ

Автор стверджує, що приблизно за останні півстоліття відбулися три “революції”, які докорінно змінили світ. Ці “революції” він називає More, Mobility та Mentality (Кількість, Мобільність, Ментальність). В цій частині Наїм дуже співзвучний з Харарі, який так само наводить у Homo deus купу доказів того, що попри всі війни, бідність і хвороби, які досі ще лютують в світі, людство нині живе краще, ніж будь-коли раніше і середньостатистичний житель планети нині має більше можливостей ніж за всю історію.

Революція Кількості полягає в тому, що порівняно з минулими історичними епохами всього стало більше: їжі, новин, одягу, книг, ідей та ідеологій, ліків та лікарів, людей, машин і т. д. Революція Мобільності полягає в тому, що до всього цього надміру ми маємо кращий доступ – більше можливостей переміститися поближче до цих благ чи отримати їх доставкою. Революція Ментальності – похідна від перших двох – полягає в тому, що люди нині сприймають світ інакше, ніж раніше, вони більш схильні швидше змінювати власну думку і мають дуже високі очікування від усіх і всього – харчових продуктів, урядів, конфесій, книг тощо – це стає чинником занепаду влади у будь-якій формі.

Апеляції до традицій, моралі чи навіть закону видаються безсилими, адже світ швидко змінюється, закони за ним не встигають, а на кожну нібито неспростовну істину є купа альтернативних думок. Тяжко когось переконувати обіцянками чи навіть відвертим підкупом – бо і твоїй партії, і твоїй фірмі, і твоєму будь-чому іншому, найімовірніше, є безліч альтернатив, за якими твій виборець/клієнт/будь-хто піде як не сьогодні, так завтра. І навіть така прямолінійна форма влади, як сила, слабне, оскільки проти будь-якого примусу є висока вірогідність ситуативно згуртованої і потужної протидії добре поінформованого і краще забезпеченого ресурсами суспільства.

Сценарій занепаду

Після цього кілька розділів “Кінця влади” присвячені розмиттю влади на конкретних прикладах на різних рівнях і у різних сферах: військовій, політичній, міжнародній, корпоративній і т. д.

Якщо підсумувати, то в усіх сферах це відбувається подібним чином:

• Скрізь знижуються “пороги входження”. Якщо раніше стати політиком, заснувати власну церкву чи газету могли тільки доволі невелике коло осіб із солідною ресурсною базою, нині це коло помітно розширилося. Конкуренція зростає, хоч і не в усіх сферах однаково швидко.
• Окрім того, що конкурентів просто стає більше, вони також стають більш різноманітними. Скажімо, великі банки нині змагаються в плані дохідності інвестицій не стільки з меншими банками, скільки з новими хедж-фондами. Газети страждають не від того, що з’явилося багато нових газет, як від того, що в соцмережах тепер кожен сам себе мислить і журналістом, і редактором, і героєм. У політичній і державній сферах в різних країнах дедалі більшу вагу відіграють судді, що у 2021 році ми гостро бачимо також і в Україні.
• Наїм багаторазово наголошує, що великі гравці (найбільші політичні партії або старі міжнародні корпорації) зовсім не обов’язково помруть, але імовірність того, що вони принаймні частково втратять свої позиції на користь новоспечених конкурентів нині значно більша, ніж була 30 чи, тим паче, 70 років тому.
• Ще більша імовірність того, що нові дрібні конкуренти, якщо і не відхапають собі частину влади великих гравців, то перепаскудять великому гравцю життя. Особливо це яскраво видно на прикладі військової сфери: навряд чи якесь терористичне угруповання завоює територію Великобританії, але зруйнувати рейтинги уряду і довіру людей до власних силових відомств – це цілком під силу навіть поодинокому терористу-смертнику на вантажівці. Більш мирний приклад: нині набагато легше накопати бруд на депутата і зробити публічний злив, аніж це було всього 20 років тому. Викривач сам депутатом може і не стане, але зруйнувати комусь кар’єру здатен цілком.
• Як наслідок попередніх пунктів, дедалі менш імовірно, що будь-хто затримається надовго на чільній посаді та що ця посада даватиме широкі можливості. Наїм зазначає, що у країнах Заходу на парламентських виборах дедалі рідше стається landslide (перемога із суттєвою перевагою однієї партії, що отримує впевнений мандат для втілення власної програми). Частішають фрагментовані парламенти із крихкими коаліціями. Так само, помітно частіше звільняють директорів великих компаній, навіть у країнах на кшталт Японії, де до цього зміна менеджменту була радше правилом дурного тону. І навіть у авторитарних країнах типу тієї ж Росії правителі стикаються з більш масованим спротивом, аніж той, що чинили дисиденти радянської доби.
• Все сказане вище грає і супроти нових дрібних гравців, і це одна з причин, чому старі і великі організації не обов’язково помруть. Це війна всіх проти всіх і, на відміну від новачків у будь-якій сфері, великі гравці здебільшого мають певний запас міцності. Успішні блогери можуть перетягувати аудиторію великих медіа, проте успішним блогером з великою імовірністю може стати і відомий журналіст або колишній телеведучий.

Автор книги цілком усвідомлює, що вся ця історія може виглядати як його особистий довгий плач за тим усім, що йому не вдалося зробити на посаді міністра. “Пороги входження” знижені – це ж хороша новина, чи не так? Говорячи в термінах “Чому нації занепадають“, нижчі пороги – це шлях до інклюзивних суспільств, а вони статистично є заможнішими і щасливішими. Та і зрештою, кого із усіх мільярдів людей переймає доля брехливих урядовців чи генералів чи суперзабезпечених топ-0.1% директорів мегакорпорацій чи колись могутніх церковних ієрархів?

Але занепад влади – це насправді біда для всього людства.

Без влади: всі проти всіх, ліниві і поверхові

Наїм наводить п’ять загроз, які несе в собі розмиття влади:

1. Безлад і “руйнівна конкуренція”. Розмиття влади зокрема у політиці призводить до того, що замість послідовного втілення хоч якоїсь більш-менш конкретної програми настає параліч. Безліч маленьких фракцій мають між собою болісно доходити згоди щодо кожного мікроскопічного компромісного напівкроку вперед, і це триває цілу вічність. Наїм вживає термін Фукуями “ветократія”.
   Зростання ваги нових гравців, як-то суддів, – також дуже неоднозначне явище. Підзвітність суддів у різних країнах може бути дуже різною. Знову ж таки, на прикладі України ми бачимо наскільки тяжка ситуація може скластися, коли судді КСУ та ОАСК аж по плечі залізли руками у цілковито політичні процеси і легко їх гальмують, скасовують чи перекручують на свій лад.
   Знову говорячи в термінах “Чому нації занепадають”, інклюзивні суспільства насправді потребують доволі високого рівня спроможності влади і навіть її централізації – інакше місцеві князьки зможуть блокувати всі добрі починання будь-якого уряду, і тоді буде Сомалі.
2. Втрата запасу професійних знань, накопиченого великими структурами типу компаній, університетів та держустанов, і втрата самої здатності до такого накопичення. Наприклад, змога навчатися індивідуально і дистанційно у будь-якого з мільйонів викладачів/коледжів/освітніх платформ відкрила багато можливостей. Але водночас таке навчання погано передає професійну етику, тонкощі галузі і розуміння ширшої перспективи. Кожен вважає себе генієм, бо почитав якогось гуру чи пройшов онлайн-курс, але по факту така людина зовсім не обов’язково розумітиме, що відбувається в світі чи навіть у її сфері діяльності, адже не було змоги попрацювати в команді, побачити своє місце у великій структурі, пізнати, що і як в ній діє.
3. Баналізація соціальних рухів – оскільки всі нині вважають, що “лайк” і дрібна пожертва на якесь добре діло є достатніми проявами громадянської свідомості, дедалі менше людей займаються активізмом, який вимагає щось робити чи тим паче ризикувати власним життям. Через це нібито суспільних рухів стало більше, але по факту всі навколо ліниві і безучасні.
4. Скорочення тривалості уваги. Будь-яка велика проблема, що потребує колективної дії, потребує також і більш-менш тривалої уваги. Буквально. Люди повинні пам’ятати, що така проблема є, думати, як її вирішити і т. д. Далеко не все можна пояснити і порішати 140-ка знаками. Але потік інформації такий дикий (революція Мобільності), що дуже складно зібрати критичну масу людей, готових інвестувати свої час та увагу у вирішення певної проблеми.
5. Психологічне відчуження. Наїм дуже скупо пише про персональні переживання людини від трьох “революцій”, від нездатності більше покладатися на авторитети чи мораль. Він мало згадує і про сімейні чи інтерперсональні стосунки як прояв владних відносин. Однак і тут так само: те, що нині всі стали такими атомізованими самітниками, що не хочуть (та і не можуть) створювати сім’ї – це також результат гіперконкурентого вибору, небаченої мобільності та похідних від них захмарних очікувань. Так само, як із церквами/корпораціями/університетами/партіями/арміями/державами, про інститут сім’ї можна сказати, що він багато в чому недосконалий, але його розмиття також має суттєві негативні наслідки. Наїм наводить серед таких зростання відчуття самотності, якому вже присвячують соціологічні дослідження.

Весь світ – як Україна

Для тебе то був найгірший день всього твого життя, а для мене то був… здається, четвер.
Невідомий автор

В цілому, картина, яку Наїм змальовує про занепад влади у світі, багато в чому нагадує мені Україну: гіперконкуренція, неможливість втриматися надовго при владі, у всіх захмарні очікування, але ніхто не здатний ні чорта корисного зробити. Якщо світ справді дедалі більше нагадує Україну – це вселяє водночас і надію, і жах. Надію – бо це значить, що будь-якому тирану важче буде встановлювати і втримувати монополію в будь-якій сфері. Жах – бо коли кожен сам собі гетьман у своїй хаті скраю, то великі спільні проблеми тупо не рішаються, з часом гіршають і можуть десятиліттями псувати всім життя чи призводити до нових, іще гірших катастроф.

Для мене особливо очевидними є проблеми, пов’язані з гіперконкуренцією в інформаційній та ідеологічній сферах. Свобода слова і свобода совісті – це дуже важливі здобутки сучасного суспільства. Але коли немає загальнонаціональних, “об’єднуючих” ЗМІ, які дивилися би (майже) всі бодай потрошку – ми опиняємося в ситуації, де оті безліч маленьких фракцій не лише в парламенті, але в будь-якому колективі не зможуть ні до чого домовитися, не просто тому, що вони мають різні погляди на проблеми, але тому, що вони, по суті, живуть в радикально різних реальностях. В одній з них розповідається, що “дефолт – це не страшно”, в іншій – що вакцинацію придумали рептилоїди з планети Нібіру, в третій – що людство пішло від протоукрів. Старі великі ЗМІ не завжди кажуть правду, всю правду і нічого, окрім правди, але вони рідко опускаються до відвертого мозговиїдательного абсурду, а от стопіцотий анонімний Телеграм-канал цілком здатен собі таке дозволити.

Що ж стосується ідей і цінностей – з одного боку, мене тішить, що я можу вільно відвідувати свою невеличку лютеранську церкву, яка має всього кілька тисяч прихожан в Україні. Я поважаю ПЦУ, але вдячний, що ніхто мене туди не жене палкою. Втім важко не помітити, що з біблійної точки зору Україна (а може і весь світ), живе в аналозі часів Книги Суддів, де “кожен робив, що було добре в очах його“. Певен, якщо зберемо 20 людей, то серед них принаймні хтось один зневажатиме цінність людського життя, кожен п’ятий сумніватиметься в реальності нашого світу, а половина вважатимуть, що світ стане кращим, якщо винищити ту чи іншу категорію населення. Нам різко бракує морального авторитета, якого б визнавали переважно більшість суспільства, і який задавав би суспільству хоча б загальний тон пристойності, культуру взаємної поваги і взаємодопомоги. Я розумію, що появу такого авторитета важко уявити, але констатую факт, що це один з тих випадків, коли хотілося би більшої концентрації влади.

Якщо говорити про міжнародний рівень – я залишаюся прихильником гегемонії США. США є за що критикувати, але мультиполярність не зробить світ кращим. Всі інші країни, які претендують на світове чи регіональне лідерство – це авторитарні чи навіть тоталітарні “бики” типу РФ або Китаю. Мультиполярність – це просто відкритий шлях для них до відбудови імперій. Краще хай частково нав’язаний і недосконалий, але багато в чому хороший приклад Америки, аніж десяток-два ізольованих доморощених деспотій по всій планеті.

Досвід споживача

Можливо, шкода від розмиття влади не така очевидна в бізнесовій сфері, де монополії та олігополії і в Україні, і в світі за останні півстоліття стали доконечно нахабними – їх потормошити давно пора було. Але як споживач я часом також страждаю від гіперконкуренції. Скажімо, коли в Україні розвелися сотні кредитних спілок, зросла імовірність, що в одній із них на твоє ім’я повісять позику, за яку потім тормошитимуть колектори. Коли “поріг входження” був високим і таким бізнесом могли промишляти лише відносно невелика кількість банків, які хоч трохи турбувалися про здоров’я своїх кредитних портфелів, захищеність кожного окремого громадянина була вищою.

Зовсім вже споживацький приклад: клієнт-сервіс відеоігор Steam. Поки ігри на ньому проходили тривалий процес відбору під назвою Greenlight, Steam було цікаво гортати, дізнаватися про нові продукти. Справді часто можна було натрапити на цінні новинка. Коли ж цей “поріг входження” усунули і почалася гіперконкуренція, сервіс заполонили тисячі абсолютно шлакових ігор, створених кимсь у гаражі на коліні. Це не означає, що хороших ігор нема – хороших вистачить мені ще на кілька років. Але пошуки вартісних ігор серед новинок перетворилися із розваги-в-собі на аналог перебирання мотлоху зі смітника. Отже, вкотре переконуюся, що занадто великий вибір – це погано. І це той рідкісний випадок, коли я хотів би, щоби учасникам було трохи важче потрапити на ринок.

Перепрошую, якщо тут і в попередньому підрозділі я витратив забагато часу на приклади з власного життя.

Що робити?

Мені дуже подобається, коли люди, що озвучують проблеми, пропонують до них рішення. Наїм пропонує низку речей, до яких слід вдатися, щоби мінімізувати шкоду від занепаду влади.

По-перше, Наїм пропонує відмовитися від “ліфтового мислення”, тобто менше зосереджуватися на тому, хто “їде вгору”, а хто “спускається вниз” у будь-яких рейтингах. Одномоментні позиції в рейтингах значать дедалі менше у світі, де все так швидко змінюється.

По-друге, Наїм закликає остерігатися популістів, хоча він вживає термін “жахливі спрощувальники” (“terrible simplifiers”) Буркхардта. Шарлатани і фанатики, погані лідери з поганими ідеями були завжди, але нині для них настав особливо благодатний час. Ми повинні пам’ятати, що великі виклики не мають простих рішень. Для мене особливо приємно, що Наїм до числа “жахливих спрощувальників” зараховує також і техноєвангелістів, переконаних, що розвиток технологій сам по собі вирішить усі чи більшість проблем людства.

По-третє, Наїм закликає проявити довіру до керівників – передовсім політичних керівників держави (уявляю, що зараз читаючи цей рядок думає будь-хто, кому не подобається Зе). Однак існує планетарна проблема недовіри, яка тягне за собою низьку політичну спроможність урядів, а відповідно і неспроможність міжнародної спільноти долати глобальні виклики.

По-четверте, Наїм стверджує, що політичні партії повинні докласти зусиль, щоб відновити свої позиції і привабливість у своїх країнах. І для цього він пропонує партіям навчитися прикладу діяльності громадських організацій та відмовитися від існування у вигляді суто “передвиборчих машин”.

По-п’яте, Наїм закликає до більшої політичної залученості громадян – не під час революцій, результат яких ніколи не може бути певним, а у повсякденному житті. Іншими словами, я би це назвав закликом до гуртування, до колективної дії. Звісно, автор визнає, що ця умова потребує щонайменше належного виконання попередньої – відновлення адекватності політичних партій.

---

Наїм завершує книжку трохи несподіваним пророцтвом про те, що людство скоро чекає винахід нових політичних існтитутів, подібний за масштабом до всього того, що послідувало за Французькою революцією або Другою світовою. Цей фінал залишає неоднозначні враження і напевно, як і вся книга пророцтво може слугувати приводом до багатьох дискусій, хоча в ньому насправді є логіка.

“Занепад влади” – чудовий приклад книжки, яка претендує на пояснення багатьох процесів у найрізноманітніших сферах: від загрози нової світової війни до відчуття самотності, від зміни фінансової системи до наростання впливу харизматичних рухів. Більше того, книга претендує навіть на пояснення зміни природи такого всеохопного явища, як влада. Для мене це логічне продовження багатьох інших прочитаних мною давно і зовсім нещодавно речей. І хоча в цьому конспекті я розкриваю доволі багато ідей автора по суті, ця книжка варта прочитання навіть після прочитання мого конспекту.