Подорож козацькою Чернігівщиною

Ізнову долучаюся до мого спільника і тревелогера Ігоря Савченка у дослідженні недорозкручених цікавинок нашої країни. Метою подорожі цього травня стала гетьманська столиця Батурин, однак дорогою до нього ми намітили з десяток інших вартих уваги місць, а деякі відкрили для себе геть випадково. Розповідь про подорож викладено не зовсім хронологічно, але ви легко можете, розклавши згадані локації по карті, повторити наш маршрут. Або ж просто прокрутіть до частини про Батурин.

Чернігівський напрямок

Кілька технічних моментів для початку: на автомобілі наша подорож тривала три дні. Звісно, з громадським транспортом усі ці відстані стали би значно повільнішими для нас. Та і дуже не певен я, що якийсь громадський транспорт ходить до усіх локацій, про які я тут пишу. Дороги на більшості відрізків нещодавно відремонтовані, однак дуже мало заправок в принципі і взагалі нема заправок великих мереж поза Чернігівською трасою. Тобто якщо не хочете заправляти машину паливом сумнівного походження, краще наповнити бак заздалегідь.

Іноді затримка в дорозі буває і приємною. Можна подивитися на сільську живність

Перша наша зупинка була в селі Соколівка, де розташовані залишки маєтку Раковичів. Хоча від маєтку лишилося небагато, на диво, ці руїни не було розібрано по цеглинках. Прогулявшись зарослим коридором і позаглядавши у кімнати, можна уявити собі, як тут колись власники проводили звані вечори або грілися біля пічок: залишки димарів і досі добре можна розгледіти в стінах.

Поруч із маєтком – сільрада, за якою стоїть древній дуб. Якщо вірити табличці на ньому, в часи Другої світової війни нацисти на цьому дубі повісили місцевих медсестру та завідувачку дитячим садком. Але тут само є і більш оптимістичне місце – прямо над сільрадою встановлено гніздо для лелек. І мені вдалося їх зняти. Впродовж усього нашого подальшого шляху ми побачили десятки таких гнізд у різних селах.

На наступному етапі подорожі нас чекав вимушений об’їзд через ремонт дороги. Ми зробили гак через Монастирище та Ічню, втратили трохи часу, але саме під Монастирищем виявили стару церкву.

Уважніше дослідивши храм, виявили, що його хтось відновлює чи принаймні якийсь час тому намагався відновити: старі перекриття зламані, але дах відреставровано, встановлено металеву основу для дзвіниці, видовбаний фрагмент стіни акуратно закладено новою цеглою. В самій церкві на підвіконнях викладено ікони, що може свідчити про регулярні зібрання вірян. Також цікаво, що в землі видно елементи арки чи то підвалу, чи то крипти, чи то трапезної. Місцеві не змогли пояснити, хто взагалі займається цим храмом, однак сказали, що це якісь приватні особи, а не церковні чи державні структури.

Історія еліти

Перший об’єкт нашої подорожі, про який, імовірно, щось чули більшість читачів – палац Галаганів у селі Сокиринці. Місце з прекрасними алеями і неочікуваним платаном на задньому дворі.

Задній двір палацу Галаганів
Алея біля палацу Галаганів

І ось тут починається важлива закономірність: як і більшість решти палаців і садиб, які ми зустріли на своєму шляху, палац роду Галаганів був місцем, куди приїздили відомі митці, що на їхніх іменах збудовано наше сучасне уявлення про культуру України. У Галаганів у гостях були зокрема поет Тарас Шевченко та композитор Микола Лисенко.

Це може бути навіть трошки смішним, адже чи не кожна історична місцина, через яку пролягала наша подорож, має свій “дуб Шевченка”, під яким він колись присів перепочити. Однак насправді ця закономірність показує, наскільки переплетена була еліта – незалежно від того, еліта в чому саме – державній, підприємницькій чи культурній сферах.

Палац у Качанівці, який належав Тарновським, а пізніше Харитоненкам (магнатам і меценатам, які фінансували в тому числі і спорудження пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві, і купу різноманітних об’єктів соціальної інфраструктури на Сумщині і Харківщині), відвідували Михайло Глінка, Марко Вовчок, Микола Гоголь, Ілля Рєпін, той же Шевченко і т. д. Переїжджаючи від садиби до палацу, до наступної садиби, починаєш помічати, що прізвища повторюються, згадується їхній зв’язок з іншими відомими постатями, нерідко аж до перших осіб держав.

Вигляд з балкону палацу у Качанівці
Вид на палац у Качанівці з протилежного боку Майорського озера
Під цією романтичною аркою насправді не можна проходити, але про це написано лише з протилежного її боку 🙂

Дендропарк у Тростянці закладено Іваном Скоропадським, дідом Павла Скоропадського, якого ми знаємо як гетьмана часів визвольних змагань. Першовідкривач Микола Міклухо-Маклай, як випливає з екскурсії музеєм у Батурині, завдячує чи не усіма своїми науковими можливостями Олексію Толстому, бо той був другом царя Олександра ІІ. До речі, Толстой був імовірним родичем роду Розумовських. Приклади зв’язків можна збирати ще і ще.

На озері у Дендропарку Тростянця живуть чимало лебедів

Я не кажу про жодні теорії змови, бо тут не може бути єдиного умислу чи єдиного центру прийняття рішень, я кажу радше про певний закон природи чи то пак суспільства. Якщо поспостерігати за нашою історією, складається враження, ніби все, що ми вивчаємо – це дії представників однієї і тієї самої “тусовки”, в якій всі одне з одним пов’язані, нерідко й родинними зв’язками. Доступ до “елітної мережі” відкриває можливості створювати і здобувати. А от чи багато знайдеться діячів, які до цієї мережі дотичні не були і все ж таки добилися чогось, що ми нині вивчаємо в підручниках з історії? Припускаю, що ні. Імовірно, наша земля носила набагато талановитіших людей за тих, кого згадують підручники, але цим талантам просто не пощастило опинитися в правильній “тусовці”?

“Елітна мережа” не є залізно закритою, хоч який би суспільний лад не панував, однак долучитися до неї дуже непросто. Цікаво прослідкувати за тим, як люди з суспільних низів потрапляли в “мережу”, і Шевченко або Розумовські є тут цікавими прикладами для дослідження.

Що іще цікавіше: наскільки це явище змінилося з часів ХІХ століття і чи не є воно вічним? Із сучасності згадується дослідження Михайла Винницького, якщо не помиляюся, 2008 року про “міру центральності”. Результати дослідження яскраво показували, що більшість (чи не 90%) депутатів нашого парламенту мають принаймні з одним, а частіше – з кількома іншими депутатами прямі зв’язки через дружбу в дитинстві, спільне навчання, спільну службу в армію, спільні відсидки в тюрмі, спільний бізнес і спільних родичів.

Але завершимо цей коротенький detour у теорію еліт і продовжимо нашу подорож…

Дендропарк у Тростянці – невимовно приємне і чисте місце, ідеальний для прогулянок/пікніків, однак у ньому нескладно заблукати: хоча парк має гарно намальовану карту, на деяких дорогах, що ведуть назовні, просто бракує табличок “Виїзд”

“Соколиний хутір”

Древній восковий записничок

Перед тим, як досягти гетьманської столиці, ми заночували на козацькому хуторі – одному з дуже небагатьох місць поблизу Качанівки, подібному до готелю. Ми дісталися хутора вже пізно ввечері по безлюдній і не зовсім правильній дорозі поміж уже темних хат. Заїхали не зовсім з правильного боку і зайшли до їхнього шинку, щоби повечеряти. Тут, майже як у якій-небудь фентезійній таверні, до нас підійшов загадковий дядько, що почав розпитувати, звідки ми і куди прямуємо. Зав’язався small talk, в результаті якого ми зрозуміли, що це власник хутора. Господар запросив нас у “художню галерею” по вечері.

Галерея виявилася невеликим, проте дуже насиченим різноманітними цікавинками приміщенням. Тут були і фотороботи авторства господаря, і монети з його колекції, і різноманітні артефакти на кшталт древніх записників (на фото) – по суті, це книжечка зі сторінками, залитими воском. У такій книжечці зручно писати стилусом або маленьким ножиком. Припускаю, що це загальновідомий факт, але для мене то було невелике відкриття.

Мене дуже приємно вразило, що господар щиро визнавав, які предмети його галереї є оригінальними, а які – лише копіями. І взагалі, на всіх екскурсіях впродовж цієї подорожі про неоригінальність кожного елементу нам говорили прямо або ж це зазначалося у підписах до експонатів.

Ми заночували на хуторі в одній із сільських хат, яка, вочевидь, колись стояла окремим господарством, але була інкорпорована у відпочинковий комплекс хутора. Можливо, ця модель є відповіддю, як бути із селами, звідки усі виїжджають. Там, де немає сенсу жити заради господарства, можна влаштовувати відпочинкові комплекси.

Казковий замок

Найнеочікуванішим з усіх палаців під час нашої мандрівки був палац Петра Рум’янцева-Задунайського (до речі, саме цей Задунайський закладав основу і палацу в Качанівці). Це була найбільш віддалена точка нашої мандрівки. І ось уявіть, що ви їдете по гарненькому, але з виду досить звичайному селу, аж раптом з-за чергового повороту визирає ось таке:

Через велику кількість суто декоративних елементів цей палац більше подібний на якийсь казковий замок чи навіть на крутий дитячий садок, зроблений під казковий замок.

І знову вражаюся, що його не розтаскали на цеглу селяни, не спалили більшовики і що він не був знищений в ході Другої світової. Вочевидь, не будучи ґрунтовно ремонтованим ніколи з моменту спорудження, палац і досі стоїть понад річкою Десна (священною рікою народу Троєщини). З радянських часів у палаці розташовується дитячий оздоровчий центр. Місце виглядає дуже перспективним з точки зору туризму.

Ще один об’їзд

Безпосередньо перед тим, як заїжджати до Батурина, ми зробили ще пару дрібних гачків, щоби захопити садибу козацького судді Кочубея в Тиниці. На жаль, від садиби лишилося дуже мало. Всередині у неї каша з поламаних дощок, ззовні вона ледь тримається купи, одна стіна візуально готова вивалитися в будь-який момент. Це була найменш доглянута пам’ятка з побачених нами. Хоча напевно і ця садиба, і постать Кочубея не є найбільш знаковими для історії, але враховуючи зручне розташування і добре впорядкування села, де ця садиба стоїть, дивно, що її занедбали аж так.

Іншу руїну, щоправда, в значно кращому стані ми побачили в Коропі. Це була Іллінська церква, на стінах якої подекуди навіть видно залишки старих зображень святих (придивіться на фото).

Насамкінець серед пам’яток у поганому стані згадаю садибу Пашковських у Чемері. Не так навіть погано виглядає сам будинок, як дорога до нього. Це був найгірший відрізок з усіх за весь час подорожі і ми думали, що машина заглохне у тих ямах. Пашковські були власниками спиртового заводу. Після приходу до влади більшовиків будинок родини забрали під сільський клуб. Збереглися декоративні зубці на даху, що виглядають дивно на будівлі з дерева. Окремою відзнакою будинку є двері на рівні людського зросту, біля яких, напевно, мала бути прибудова. А ще навколо цього будинку помітні залишки саду чи парку, який напевно належав родині.

Батурин – гетьманська столиця

Гадаю, нарешті настав час у нашій розповіді “в’їхати” у столицю Гетьманщини. Батурин і пам’ятки в ньому значно упорядкованіші і доглянутіші за більшість об’єктів, згаданих вище.

У Батурині живуть всього близько 2500 жителів. Він має статус міста радше завдяки розбудові історичних пам’яток, здійсненій багато в чому завдяки Віктору Ющенку в другій половині “нульових”. Ющенка згадують тут нерідко і з вдячністю. Не дивно, адже з його подачі і дорогу нормальну до Батурина проклали, і пам’ятки тутешні, хоч і не на 100% облаштовані, виглядають цілком по-європейськи. Містечко має всі можливості і підстави розвиватися і стати справжнім “магнітом для туристів”. У Батурині є два готелі, один з яких – прямо на березі річки із дуже комфортними будиночками. Тут ми і зупинилися.

Палац Розумовських

Найбільше мене вразив палац Розумовських. Важко передати фотографією чи словами атмосферу цього місця і території, на якій він споруджений. З майданчика за палацом відкривається вид на частину річки Сейм, що створює відчуття широкого простору. Подібного відчуття я просто не пригадую від відвідин жодних інших палаців чи маєтків, ані на території України, ані під час мого життя на Рейнщині. Цей простір водночас додає цій будівлі величі і якоїсь фатальної фінальності – ніби саме тут вирішилася доля цілої цивілізації і все, що ми споживаємо нині є наслідком якихось слів, виголошених у цих стінах. Звісно, це лише дуже емоційне сприйняття.

Палац Розумовських, парк

Перед палацом на території акуратний парк. Він був значно більшим до Другої світової та Жовтневого перевороту, однак у кілька етапів вирубувався. Але занепад почався значно раніше, оскільки династія Розумовських перебралася до Австрії і нащадки гетьманського роду просто не мали особливої змоги опікуватися маєтностями.

На території залишилося не так багато будь-чого автентичного. Скажімо, той самий парк – суттєво менший, ніж був у оригіналі, оскільки відбулася забудова прилеглих територій. Окрім кількох артефактів, подарованих нащадками Розумовських, більшість цікавинок всередині є або копіями, або не мають підтвердженого стосунку конкретно до палацу Розумовських – як-то автентичні меблі ХІХ століття, які точно в цьому палаці ніколи не стояли. Флігелі (один – для гостей, інший – для прислуги) почали розбиратися іще за царських часів. Однак, не все так погано. Бібліотеку Розумовських намагаються відтворити вивчаючи згадки про книжки, які гетьман справді читав. Також очікується, що реставрацію всього комплексу повноцінно завершать за наявності у бюджеті коштів – і тоді один з флігелів стане готелем і прийматиме гостей, як колись давно.

Пам’ятник гетьманам, чия діяльність була найбільш пов’язана з Батурином: “Многогрішний”, Самойлович, Мазепа, Орлик, Розумовський

В іншій частині Батурина розташовується гетьманська цитадель із гетьманським будинком в центрі. Маю відзначити високу якість екскурсії тут: за 15 хвилин я зрозумів більше з історії Гетьманщини, ніж за сукупні кілька місяців вивчення того ж періоду в школі та університеті. Це справді трохи заплутаний клубок політичних інтриг і протистоянь, який закінчився, на жаль, для українських земель поділом і поневоленням.

На території гетьманської фортеці

Хоча екскурсія віддає належне освіченості Мазепи, складанню булави Дорошенком перед Самойловичем (рідкісний приклад об’єднання різних гетьманів) або відважній боротьбі Дем’яна “Многогрішного” Ігнатовича у засланні на боці бурятів проти монгольської агресії, в сухому залишку вивчення нашої історії не може не засмучувати. Батурин було спалено, а всіх його мешканців убито 1708 року після невдалого виступу гетьмана Мазепи на боці шведів проти московського царя. Сам Мазепа швидко помер після того, припускається, що через нерви. Подальші три століття відзначилися майже повним обнуленням політичної суб’єктності всіх тих земель, які ми знаємо нині, як Україну.

Суто в музейному контексті чи не найприкріше: достобіса оригіналів лежать у Москві або в Пітері. Практично всі картини наших діячів, купа артефактів – там. Після різанини 1708 з Батурина навіть церковний дзвін вивезли до Оренбурга (!). Але най-най-найболючіше – це те, що і оригінальна Конституція Пилипа Орлика зберігається в якомусь Ґасударствєннам архівє Расійськай Федєрациї. Як на мене, це абсолютна жесть. Один з найбільш визначних документів нашої історії – в РФ.

Дорошенко (ліворуч) і Самойлович (праворуч)

Найбільш неочікуване відкриття для мене у гетьманському будинку – те, що і гетьман, і навіть прості козаки пили каву. Хоча на початок XVIII століття це вже явно не був якийсь мегаекзотичний напій, але складно уявити собі, що Мазепа сидів зі срібним кухлем і попивав каву, а тим паче важко уявити, що козаки могли замовити собі каву у шинку. Одразу уявляється, що там повинен був бути бариста у жителочці із закрученими вусами і напомаженою бородищою, який перепитував: “Вам еспресо, флет-вайт чи латте?”.

Серед інших принад Батурина – кам’яниця козацького судді Кочубея (маленьке елітне СІЗО) та “Місце, де стояв дуб, в якому було дупло, через яке Мазепа листувався із донькою судді Кочубея Мотроною” – цей знак у парку встановила Партія зелених України, чим дуже мене насмішила. Свого часу оці особисті листування Мазепи нам у школі демонстрували як ознаку того, що видатні історичні постаті і різного роду державці – теж люди, які також закохуються, іноді поводять себе геть відверто, віддаються своїм пристрастям тощо. Тобто це направду важливий елемент десакралізації влади. Втім пам’ятник “дубу, в якому було дупло” – це вже трошки перегин, як на мене 🙂


Подорож до Батурина для мене була дуже філософською. Вона змусила під іншим кутом подивитися на відомих постатей нашої історії, перевідкрити їх наново з більшим інтересом. Подорож також виявила для мене певні суперечності. З одного боку, я побачив, що все ж таки є місця, де історія вижила, не згоріла, не пішла під пісок. З іншого боку, я жахнувся, що фундаментальні для нашої історії артефакти у великій кількості заховані десь у російських застінках. З одного боку, я побачив місця для відпочинку з чудовим потенціалом для розвитку туризму, побачив непогані дороги і охайні села, але я так само не побачив нормальних заправок, магазинів і кафе у місцях, де вони так і просяться.

Ще раз дякую за організацію цієї подорожі Ігорю Савченку і сподіваюся, що ми невдовзі продовжимо досліджувати багатство нашого краю!

Усім раджу почитати розповідь про нашу попередню подорож – в напрямку Умані.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.