Інші однокласники

Цього червня минуло вже аж 15 років, відколи я закінчив школу. Дивовижний шмат часу! Це вдвічі більше, ніж я провчився в Могилянці, вчетверо довше, ніж я прожив у Німеччині, зрештою, це на 50% довше за саме навчання в школі.

Передісторія

Востаннє я зустрічався з однокласниками ще в 2007-му році. Відтоді я бачив їх або когось із учителів сумарно не більше десятка разів. Однак я і не можу сказати, що хотів їх бачити частіше. Зі школи у мене залишився один близький друг і не дуже близька подруга. Я підтримував контакт із кількома вчителями, з якими подобалося спілкуватися. Але вся решта шкільного періоду залишалася в моїй пам’яті найгіршим десятиліттям мого життя. Не тому, що відбулося щось дуже погане, але тому, що відбулося дуже мало чогось по-справжньому хорошого. Це був доволі беззмістовний час, час украй повільного зростання.

У мене було обмаль проблем із вчителями, мене майже не гнобили ровесники, але я мало що виніс із того періоду, хоч в плані здобутих знань, хоч в плані соціального капіталу, хоч в плані цікавого досвіду чи досягнень.

Проблема була частково і в дивній шкільній програмі (яку самі вчителі часом відкрито критикували), і в матеріальному становищі моєї сім’ї, і в тому, що я банально характерами не зійшовся з однолітками, і звісно в тому, що будучи підлітком в цілому важко себе налаштовувати на розвиток, долати проблеми, гуртувати навколо себе людей і організовувати нормально своє життя. Тут важко винуватити когось одного і образ я давно не тримаю, однак суто асоціативно школа донині залишалася для мене однією величезною, аморфною депресією.

Це все я написав до того, що відважитися на зустріч з однокласниками було морально непросто.

У пошуках смислу

“Не бачу смислу в цій зустрічі”, – так на запрошення відповів один з наших однокласників. Але ще до того, як він це озвучив, я тяжко думав, чи варто йти – і якщо так, то нащо?

Поділитися своїми досягненнями і скорботами? Шоб шо? Щоби когось вразити? Не думаю, що нині я в найкращій кондиції, аби когось вражати.

Щоби порівняти себе з іншими? Така пропозиція, до речі, прозвучала на зустрічі. Але як взагалі це зробити? Розлучення і відсутність дітей – це скільки “мінусових очок”? Окей, навіть якщо рахувати суто за професійною самореалізацією, то як це має працювати? Як міряти крутість посад і престиж регалій? І як міряти багатство: у відсотках приросту чи за net worth? Порівняйте, хто наскільки виріс відносно власних стартових умов, – і я упевнено обійду три чверті свого класу. Але якщо рахувати в абсолютних цифрах, то я навряд чи дотягну бодай до середини списку.

То в чому смисл зустрічі? Побачити старих друзів? Давайте чесно: були б ми дійсно друзями, то й так бачилися б частіше і без особливих приводів. А за 15 років ми з не надто дружного класу перетворилися, напевно, на геть чужих людей.

І ось тут мене сяйнула думка!

Ми ж справді розлетілися по всіх усюдах, майже не контактували одне з одним дуже тривалий час. Ми всі тепер інакші. Йти на цю зустріч – це майже як знайомитися з новими людьми. І чомусь ця думка мене дуже надихнула. І я все ж таки наважився піти.

Зміни, які є

Під час зустрічей однокласників прийнято казати, що “А ніхто і не змінився!”. І декотрі з моїх колишніх товаришів по навчанню говорили цю традиційну фразу. Але, направду, єдине, що не змінилося – це голоси. Якби я когось візуально не впізнав, то за голосом впізнав би точно. В усьому ж іншому я помітив інакшість.

Хтось із простого босяка перетворився на відповідального батька і набув екологічної свідомості. Хтось перепросив за свою нахабну поведінку в школі. Хтось покинув музику і зайнявся продажем корпусних меблів. “Головний клоун класу” став настільки сімейним, що взагалі не приїхав на зустріч. Хтось із трохи зажатої тихоні перетворився на гучного екстраверта, а хтось пройшов аналогічний шлях в протилежному напрямку. Принаймні зовнішньо майже всі стали виглядати краще, та і більшість внутрішніх змін також радше позитивні, аніж навпаки.

І хоча спершу я так сильно сумнівався, чи варто йти, насправді наша зустріч виявилася психологічно цінною для мене. Вона допомогла усвідомити, що того класу, того середовища, яке всі ці роки мене страхало спогадами про змарновані можливості, вже давно немає і більше не буде. За аморфним непривітним “класом” я нарешті розгледів окремих цікавих і навіть чудових людей.

Ба більше, повернувшись на район мої очі побачили з дитинства знайомі місця під новим кутом. Я остаточно перестав сприймати ці будинки і вулиці як хтось, хто знає їх ще з 90-их. Я подивився на них очима людини з 2021 року.


Напевно, сказати, що всі мої підліткові травми одномоментно скресли, було би оптимістичним перебільшенням. Але якимсь дивовижним чином невеличка зустріч із однокласниками оновила мене, зняла з моєї душі камінь, що висів оці 15 років. Той камінь я відчував, але не розумів, не міг (і досі не можу) артикулювати. Може справа була зовсім і не в середовищі, і не в шкільній програмі, і навіть не в матеріальних статках. Може то просто був такий безрадісний підлітковий час, крізь який треба було просковзнути, ніби крізь поганий район, та й рухатися далі.

One thought on “Інші однокласники

  1. […] у 2021-му. Однією із таких речей, неочікувано, виявилася зустріч із колишніми однокласниками. Для мене стало відкриттям, наскільки змінилися ті, […]

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.