Я належу до людей, що так і не розчарувалися в жодній з новітніх українських революцій. Передовсім тому, що мої очікування не були надмірними, як це зазвичай буває у людей. Але також і тому, що я усіляко стараюся мислити в категоріях наслідків.
Нерозчарування
Революція Гідності відкрила Кремлю вікно можливостей відтяпати Крим і розпочати гібридну війну на Донбасі. Але яка в народу України була реальна альтернатива? Бути тєрпілами? Погодитися з тим, що бєспрєдєл “беркутів” – це окей? Увійти до так званого “митного союзу”? Перетворитися на цілковито відсталу від життя і відрізану від розвинутого світу диктатуру? Така собі альтернатива, скажу я вам…
Помаранчева революція десятиліттям раніше так толком і не запустила і половини всіх очікуваних людьми реформ, завершилася політичними міжусобицями і поверненням до влади проросійських сил. Але яка була альтернатива? Бути тєрпілами? Погодитися з тим, що вибори – це формальність для призначення спадкоємця? Знову ж таки, увійти до якоїсь форми “перезавантаженого” СРСР з “перезавантаженим” ГУЛАГом і “перезавантаженим” дефіцитом? Пффф…
І хоч я не брав участі і не пригадую подій, відомих як Революція на граніті, але напевно про неї можна сказати аналогічно. Чи тодішні масові виступи створили сучасну і прогресивну країну за один день (чи хай хоча б навіть за одне десятиліття)? Ні. Країна продовжувала багато років існувати як перефарбована УРСР. Але якби її своєчасно не перефарбували, то не факт, що у мене був би зараз навіть доступ до Інтернету і цей комп’ютер, на якому я нині пишу ці слова.
Боротьба за краще життя – поступова, і тут годі очікувати нових неба і землі вже завтра. Окрім того, іноді навіть важливіше за негайне краще життя – просте розуміння того, що все може бути інакше. Розуміння того, що імперії рано чи пізно впадуть. Розуміння, що коли вже на вулицю виходять мільйони, будь-яка влада буде вимушена рахуватися. Розуміння, що не можна відбирати у людей гідність, бо можуть бути проблеми.
Потреба в гідності
Лише з часом розумієш, наскільки Революція Гідності є влучною назвою. Це не просто красиві слова, це термін, який чітко пояснює і причину самої революції і природу боротьби, яка триває донині.
Гідність – це антонім до приниження. Коли набридає жити в постійному приниженні – ти виходиш на революцію.
Гідність не зводиться тільки до задоволення базових потреб чи тільки до громадянських свобод. Гідність вимагає і свободи, і ситості.
На Майдан взимку 2013-го року люди виходили з дуже різних причин. Виходили дуже різні люди, різних поколінь, різних політичних переконань і різних статків. Були там і ветерани праці, які ледь животіли на мізерну пенсію, були там і власники чималеньких бізнесів, які втомилися від свавілля різноманітних контролюючих органів, були там і хіпстери, які хотіли мати більше перспектив у цьому житті, і багато інших. Але всіх їх об’єднувала оця гостра відмова тогочасного режиму у повноцінній гідності усім, окрім обраної і дедалі більш закритої верхівки. І звісно, всіх об’єднувало не до кінця виражене усвідомлення загрози, що далі може бути навіть набагато гірше.
Дозволю собі сказати, що проблема була зовсім не в тому, що Янукович обрубав “мрію про Європу”, коли відмовився підписувати Угоду про Асоціацію. Європа – це образ і орієнтир, якому обмаль альтернатив. Європа – це місце, де багато наших співвітчизників хотіли би навчатися, працювати і жити. Але справа була не в Європі. І навіть жорстоке побиття протестувальників на Майдані, хоч це і цілковитий бєспрєдєл, страшне не стільки саме по собі, скільки як своєрідна вітрина того, що чекало на всіх нас, якщо б ми відмовилися від руху на Захід.
Звісно, багато хто ще навіть у лютому 2014-го не уявляв, що РФ розв’яже гібридний конфлікт і анексує Крим. Але ж усі, хай не вголос, а лише подумки, може навіть підсвідомо, розуміли, що Янукович не просто зупинив рух на Захід, а отримав російські гроші і дав Кремлю обіцянку рухати країну на схід. А всі ми знаємо, що там – на сході. Ми знаємо, бо всі ми бодай краєм ока читали підручники з історії і пригадуємо, як забороняли нашу культуру в Російській Імперії, бо наші батьки добре пам’ятають усі дефіцити і заборони в Радянському Союзі, за яким так тужить більшість росіян, бо ми досі можемо послухати наживо декого із дисидентів, які боролися проти СРСР, і бо принаймні в кожній другій сім’ї є спогади про Голодомор та/або Чорнобиль та/або одну з безлічі інших трагедій, спричинених московським управлінням.
Проти приниження
РФ (до того СРСР і, напевно, також і всі попередні ітерації Московської держави) – це система, яка пропонує приниження як основу, як установку “за замовчуванням”. Рускій мір вчить, що жити в постійно приниженому стані – це нормально. Страждай і терпи, мовляв, бо так було завжди і так має бути завжди, така природа речей. Історик Тімоті Снайдер називає цю установку “політикою вічності”.
Західні держави у очах Росії винні, бо вони не живуть в приниженні, вони неправильні і погані, бо живуть заможно і їхні громадяни мають змогу обирати, як саме розпорядитися своїм життям і як себе в цьому житті проявляти. Вони мають (хоч може і не завжди досконалі) і свободу, і ситість. Україна – ворог руского міра, бо вона бореться за те, щоби не жити в приниженні, за те, щоби бути більш схожою на Західні держави.
Почитайте історії жертв катувань у сучасних російських тюрмах, під час війни в Чечні або в концтаборах на Донбасі. Я ні на секунду не повірю, що хоча б навіть одна десята всіх цих катувань були з метою отримати розвіддані або зізнання. Це робилося абсолютно очевидно тільки задля приниження людей. Там просто нема і не може бути іншого смислу.
Втім, приниження проявляється не лише в геноцидах і катуваннях. Воно і в тому, як була влаштована радянська бюрократія з цим безкінечно вічним оббиванням порогів і нахилянням у віконечко на рівні пупка. Приниження в тих же дефіцитах, через які за молоком треба було ставати в чергу о шостій ранку. Приниження в лицемірстві цієї системи, коли піп на Cadillac Escalade, обвішаний золотом, каже тобі, що жити треба скромно, і коли тобі дозволяють жарти про генсека, але тільки на кухні, потайки, і коли тобі дозволяють санкційні товари, але лише під виглядом “імпорту з Білорусі”. Рускій мір ніби сам постійно визнає, наскільки він лайняний, але впритул не може зрозуміти, чому це погано.
Але справді, нащо взагалі когось принижувати? Нащо весь цей дикий цирк? В чому причина цього невимовного збочення? В тому, що коли ти тупий дегенерат, коли ти не здатен нічого доброго створити, то бути на рівні з нормальними людьми (чи нормальними країнами) чи, тим паче, вивищитися над ними ти можеш лише принижуючи їх.
Ось проти цього і триває боротьба всієї нашої країни.
Дамітріанство 