Що працює?

33 роки – це велика і страшна цифра. Я досі пригадую себе в тому віці, коли мені 16-річні здавалися дорослими дядьками і тьотками, але ось мені вже більше, ніж удвічі більше за 16. Я – древній. Але я також при цьому і повільний, тож часто не можу позбутися відчуття, що я досі лише вчуся, роблю лише перші більш-менш серйозні кроки в житті.

Сьогодні я не буду говорити про свої досягнення – все одно мені не здається, що я досягнув чогось особливого – натомість підведу підсумок з того, чого я навчився, які висновки я зробив для себе за ці 33 роки, які основні правила я для себе виокремив.

Наголошу: написане далі – це не про принципи і цінності, це навіть не стільки про бачення того, яким є цей світ, скільки про ті речі, які дійсно дають результат. Багато з цих висновків до певної міри конфронтують з тими ідеалами, яких мене вчили і яких я сам хотів би дотримуватися.

І останнє застереження тут: ці правила – не панацея. Усяке правило має винятки, жоден засіб сам по собі не вирішує усіх проблем на світі на 100%. Але речі, зазначені в цьому переліку, корисні в більшості випадків. Їх краще робити, ніж не робити. Їх краще робити, ніж чинити прямо протилежні до них.

1. Роби ставки

Не вірте казкам про дурників, які сиділи на печі все своє життя, а потім на них звалилася якась величезна удача. Таке трапляється, але дуже рідко. На це не треба розраховувати. Мрії, візуалізації та афірмації – це все добре, але “Бог не допомагає тим, хто нічого не робить”.

Щоби виграти, потрібно зіграти. Це правило, яке я уяснив для себе наприкінці десяти малонасичених років навчання у школі.

Будь-яка твоя активна дія – це своєрідна “ставка” у великому покері під назвою “життя”. Вступ до університету, участь у громадсько-політичній діяльності, ведення блогу, а часом навіть просто похід на вечірку – це все ставки.

Ставки можуть принести виграш – малий чи великий, а можуть виявитися марнуванням часу і ресурсів. Твоє вміння грати важливе, проте дуже багато чого залежить від удачі – тобто від сукупності чинників, на які ти впливати не можеш. Іноді опоненти за гральним столом виявляються значно майстернішими, ніж ти очікував, іноді тобі не щастить з картами, а іноді ти просто не маєш вдосталь грошей, щоби відігратися після першої невдалої спроби. Імовірність програти – висока. Успіх не гарантований. Але одне відомо точно: якщо не ризикуватимеш, не виграєш нічого. Тому для мене це навіть не правило №1, а радше правило №0. Ангажувати себе, говорити (навіть дивним) пропозиціям “так”, хапатися за ті нагоди, які підкидає Бог.

Не раз мене гнітило те, що я не бачив прямого впливу своїх зусиль на ті чи інші повороти мого життя. Іноді здавалося, що все, що я маю – це просто оті-таки підкинуті згори нагоди. Але чимдалі більше розумію, що із усього хорошого, що зі мною сталося, багато не відбулося б, якби я просто “плив за течією”.

З часом вчишся краще розрізняти безпечніші ігри і більш ризиковані, перспективніші гральні столи і ті, за якими нема на що сподіватися. Але і навчитися розрізняти ці речі можна лише пробуючи, граючи, ризикуючи, роблячи хоча б якісь ставки. Саме про це книжки Меґ Джей і Барбари Шер, хоч ніхто з них і не порівнює життя з азартною грою.

Усвідомлення того, наскільки важливо бути активним, далося мені хоч і відносно рано, але ціною майже десятиліття нічого-не-робіння. Школа показала, що можна бути і не найкращим в усьому, можна і не силуватися займатися якимись позакласними активностями, можна пасивно виконувати програму мінімум – от тільки це дорога в нікуди. Чи радше дорога-то може і в правильному напрямку, але зі страшенно недостатньою швидкістю.

Правило йти і робити ставки не втрачає актуальності і нині. Навпаки. У дорослому віці, коли ти вже маєш більш-менш пристойну зарплатню і робота з’їдає левову частку твоєї енергії, досить легко свій вільний час звести до перегляду серіалів і гортання новин, забувши в чужих історіях про необхідність творення власної.

2. Будь готовий робити багато спроб

Наступний висновок прийшов до мене набагато пізніше за попередній, але він органічно продовжує сказане вище, включно з алегорією гри в покер.

Більшість ставок в азартних іграх – програшні. Це справедливо і в реальному житті. Будь-який митець чи бізнесмен скаже вам, що кожній вдалій втіленій ідеї передують десяток невдалих і незавершених. Це ДУЖЕ складно прийняти, особливо коли всі навколо здаються такими успішними порівняно з тобою і коли з дитинства тебе привчали до перфекціонізму. Але цей факт слід усвідомити як даність.

Вкрай малоімовірно, що перша (чи навіть друга) твоя книжка чи пісня, чи стаття, чи картина, чи кінострічка зроблять тебе всесвітньовідомим. Щоби знайти дівчину, яка хотітиме з тобою зустрічатися, треба буде перелопатити півкраїни. Друзі зникатимуть з найрізноманітніших причин і потрібно буде шукати інших. Проекти прогоратимуть і потрібно буде починати нові.

Говорячи про роботу, з дитинства я уявляв собі, що правильне кар’єрне зростання – це працювати з дня на день з року в рік в одній і тій самій конторі, поволі розвиватися разом з нею, ставати майстром власної справи “б’ючи в одну точку” все життя. Можливо, так було в ХІХ столітті. Сучасний світ виявляється зовсім інакшим і вимагає готовності до змін: зміни повноважень в межах посади, зміни відділу, зміни компанії, зміни країни проживання, зміни спеціальності. І вищу посаду і зарплатню легше отримати перейшовши на нове місце в новій компанії, аніж самовіддано і понаднормово працюючи на одному місці.

Але навіть якщо твої амбіції скромні і тебе задовольняє твоя зарплата – все одно, є велика імовірність, що проект, на якому ти працюєш, закриється чи просто завершиться, і хоч-не-хоч, все одно доведеться шукати щось інше. Роботи, з яких я йшов, незалежно від причин, після мого звільнення все одно рідко коли існували довше, ніж іще рік чи два. Світ надто непостійний.

Це засмучує. Засмучує вимушений опортунізм і відсутність прив’язок. Прикро, що в жодній зі сфер, якими я займався, я не встиг стати знаменитим авторитетом. Проте нині на роботу мене беруть далеко не в останню чергу саме через багатогранність мого досвіду: я здатен побачити комунікаії не (с)тільки як журналіст, але і як піарник, і як держслужбовець. Тобто виходить, що опортунізм – це таки слушна, адекватна нашому часу стратегія життя.

Звісно, це не означає, що треба самому міняти роботи щомісяця і жити “як в полі вільний вітер”. Просто слід бути психологічно готовим до невдач, не сприймати їх надто трагічно, не затримуватися надовго в тих переживаннях, а натомість бачити в них нагоду і стимул шукати щось краще.

3. Усувай відволікання

Якщо на стратегічному рівні слід бути готовим до зміни напрямку, то на тактичному слід бути готовим відкинути усе зайве і сфокусуватися на окремій, найважливішій у конкретний момент задачі. І це стосується не лише роботи, але будь-чого: щоби було приємно переглянути кіно чи сходити на побачення – краще в цей час не бути зайнятим нічим іншим. Я вчуся цьому правилу наново щоразу, коли його порушую. Майже щодня. Здебільшого, коли сполучаю кілька різних процесів, це закінчується станом прострації і враженням, що я міг би справитися значно краще.

Мультизадачності не існує. Це брехня. Це чьос. Людська “мультизадачність” – це просто швидке перемикання між завданнями. І кожне окреме відволікання з одного до іншого має свої “транзакційні витрати”. За великої кількості перемикань/відволікань “транзакційні витрати” можуть зжирати більше сил, аніж сама робота. Це як переганяти гроші з банку в банк, поки комісії не зжеруть їх цілковито. Виконувати одночасно десяток простих речей може бути набагато більш виснажливим, аніж послідовно трудитися над двома-трьома складними завданнями.

Нині – епоха відволікань. Позбутися їх усіх нереально. Але, де це тільки можливо, їх варто відсікати, в інших випадках – вчитися їх ігнорувати. За останні три роки ніщо не підвищило мій рівень продуктивності і задоволення життям більше, аніж видалення з чату ОСББ і вимикання сповіщень на майже всіх месенджерах у моєму смартфоні.

Смартфони і стиль життя “постійно онлайн” багато в чому роблять світ зручнішим, але водночас це руйнівники рефлексії та усвідомленості. Потрібно себе зупиняти від автоматичного перевіряння соцмереж, запитувати себе “нащо я вмикаю цей пристрій і що я там хочу відшукати?”. Усвідомленість – необхідна передумова фокусування, яке є передумовою якісно виконаних завдань.

Але відволікання – не лише в смартфонах та інтернетах. Нас так само відволікають недовиконані задачі і речі, розкидані по хаті. Якщо ви чули, що вдома треба прибирати, щоби прибрати в себе в голові (і навпаки) – це правда. Усі старі, зайві речі слід викидати/віддавати на благодійність/продавати по можливості. Усі несправджені, нереалістичні, неактуальні мрії і бажання слід таврувати як провалені і рухатися далі. Інакше можна одного дня зрозуміти, що ти існуєш в купі матеріального і нематеріального непотребу і, напевно, сам є його частиною.

4. Став собі реалістичні, конкретні і обмежені у часі задачі

Завдяки відеоіграм я змалку цікавився темою самоорганізації. Приємно було мати цікаві, здійсненні та значущі (принаймні в межах віртуального світу) завдання, які були чітко окреслені в “журналі” чи переліку квестів. Приємно було їх виконувати, “зачищаючи” цей самий перелік і отримуючи винагороди і досвід.

Практику цілепостановки я перейняв і в своє реальне життя і відтоді вона була для мене однією з опорних точок. З роками я вивчив і перепробував безліч варіантів ведення щоденників і органайзерів, і навіть читав тренінги по тайм-менеджменту.

Завдання можна сортувати за стратегічною цінністю, можна схематично їх візуалізувати, складати переліки планів на рік, аналізувати помилки чи записувати мотиваційні фразочки на полях. Але це все надбудова. Це все не так важливо, як сам факт постановки завдання. Якщо ви хочете чогось досягти – потрібно це планувати!

Планування відрізняється від просто хотіння. Хотіння починається із захопленого сподівання кінцевої мети. Планування починається із тверезої оцінки вихідних умов, які є тут і зараз. Завдання має бути реалістичним, тобто воно має відповідати наявним умовам, навіть (і особливо) коли ці умови несприятливі чи відверто жахливі. “Вимагайте неможливого” – не працює, shoot for the stars – не працює, “любой может стать любым” – не працює. Працює включеність в реальний стан справ.

Завдання має бути конкретним – таким, про яке легко сказати, виконане воно чи ні, наскільки воно виконане, і що треба зробити, щоби його виконати. Великі завдання слід ділити на менші. Скажімо, не можна просто так взяти і “стати знаменитим артистом”. Завдання має бути легко поставити до виконання на конкретну годину конкретного дня.

І ось тепер про конкретну годину конкретного дня. Це найскладніше, бо я ніколи не любив завдання на швидкість, і бо на певні види задач оцінити затрати часу дуже складно. Але якщо планувати всі речі за принципом “коли буде настрій”, якщо не ставити собі бодай приблизних меж, багато навіть приємних і нескладних речей кочуватимуть з одного річного плану в інший багато-багато разів, цілими десятиліттями. Значно пізніше ви озирнетеся і відчуєте дику гіркоту від того, як мало вдалося за нібито такий величезний проміжок часу. Отже, всяке завдання має бути обмеженим у часі.

5. Пропонуй варіанти

Коли тебе щось не задовольняє, і ти обурюєшся, але не пропонуєш альтернатив – ти просто розводиш срач. “І нічо мені не нравицця, і все не так, я противсіх, фсьо разваравалі…” Але якщо ти не хочеш бути як безтолковий сварливий пенсіонер на обідраній, обісцяній лавці, ти повинен щонайменше мати власний варіант відповіді на запитання “а як правильно?“. Дуже бажано, щоби відповідь була реалістичною. “Фсєх расстрелять!” – емоційно зрозуміла пропозиція, яка втім зазвичай не є реалістичною і, як показує історія, навіть коли вона є реалістичною, вона мало що вирішує.

І також важливо, щоби пропозиція не була безособовою. “Нам потрібно знайти спонсора”, “хтось має полагодити дорогу” – це напівсирі пропозиції, бо не ясно, ХТО САМЕ повинен шукати спонсора і лагодити дорогу. Якщо у плані не передбачено відповідального виконавця, з великою імовірністю, нічого не відбудеться.

Рішення – це один із основних ресурсів сьогодні, доволі дефіцитних до того ж. Подібно до плану, рішення – це НЕ те саме, що ідея чи “хатєлка”. Рішення – це відповіді на запитання “що робити?”, “куди йти?”, “як виправити цю проблему?”. Це те, що від менеджера очікує власник, це те, що будь-який колектив очікує від свого лідера чи кандидата в лідери.

Отже, пропонуй своє рішення, коли критикуєш.

І навіть коли ти не критикуєш публічно, а просто стикаєшся з чимсь, що тебе не задовольняє – добра практика для самого себе – подумати “А що і як я би зробив тут інакше?”.

Зазвичай, маючи навіть неглибоко продуману відповідь, у суперечках чи виступах на публіку я вже був на голову вищим за більшість, бо більшість людей не мають рішень, і дуже схильні йти за тим, хто їх пропонує.

6. Створюй мінімально робочий продукт

Це точка, в якій перетинаються найсерйозніший міжнародний проєкт із найнаївнішим підлітковим віршиком.

Вірші, з якими я виступав на юнацьких конкурсах – відверто примітивні, а часом, як мені казали, то і не вірші взагалі… особливо порівняно з тими геніальними, багатошаровими, по-філософськи глибокими і водночас разюче живими творами, які існують суто у вигляді примарних образів і уривків речень десь у фоновому режимі моєї свідомості. (Сподіваюся, моя самоїдська тонка іронія тут була зрозумілою).

Знову ж таки, перфекціонізм – це проблема. Краще “хоч якось”, але сьогодні, аніж “ідеально”, але ніколи. Мої недосконалі вірші мають одну грандіозну перевагу над усіма ненаписаними творами світу: вони таки були написані. Я їх читав зі сцени, на телебаченні і публікував на цьому блозі, їх чули багато людей. Когось вони надихнули, когось трошки розважили, а може роздратували. Але вони були (і є). Їх щонайменше можна критикувати. Теоретично, я можу переписати їх у щось краще. Натомість отой прекрасний роман, який вариться у моїй голові уже 15 років – його нема. І якщо його не викласти хоча б “в стіл”, він так ніколи і не існуватиме насправді.

З точки зору роботи, все не настільки поетично, але логіка та сама. Начальство будь-де набагато частіше потребує, щоби їм підготували радше minimally viable product, аніж досконалий шедевр на всі віки. Будь-яка пропозиція все одно потім буде критикуватися, доповнюватися, відкладатися в довгу шухляду на допрацювання і т. д. Тому не треба робити “ідеально”, треба зробити “достатньо добре” – і потім за можливості та за потреби вдосконалювати.

Це правило роботи світу для мене особливо тяжке, оскільки хочеться “все і одразу”, хочеться працювати так, щоб із першої ітерації все було ідеально, викликало у всіх захват, западало в душу і влучало в усі потрібні цілі, вражало глядачів/споживачів до глибини душі. У більшості випадків це неможливо і, по факту, непотрібно.

7. Вивчай “матчастину”

Досвід і талант дозволяють суттєво полегшити багато викликів цього життя, але велика категорія питань вимагають просто сісти і вивчити суть справи. Знову ж таки, зосереджено і в заданий проміжок часу. Це стосується будь-чого, починаючи з інструкції медичного препарату чи побутового пристрою, закінчуючи іспитами з філософії та судовими позовами.

О, скількох я бачив колег по університету, яким той чи інший іспит здавався непідйомним просто тому, що їм не вистачало часу (чи, можливо, терпіння) повідвідувати лекції та погортати підручники. (Я це кажу як людина, яка сама не є дуже посидючою і терпіти не може читати будь-які тексти, якщо вони написані абияк).

Напевно, банальність, але перемога любить підготовку.

8. Розширюй власні горизонти

Коли я їхав працювати до Німеччини, моєю основною мотивацією були не гроші, а змога побачити інше життя і пожити цим життям. Та мотивація народилася з моди: здається, всі мої колеги по університету їздили вчитися, працювати та/чи відпочивати закордон. Мій же досвід подорожей був дуже скромним, хотілося багато всього надолужити, а тому питання “їхати чи не їхати” не стояло. Я не розчарувався у тому, що пішов за модою. І з того, чим Німеччина разюче відмінна від України, і з того, чим вона подібна, і з того, чим вона значно краща, і з того, чим вона неочікувано гірша – я зрозумів про цей світ не менше, аніж за весь час навчання в університеті.

Людина пізнає багато речей на контрасті, у порівнянні чогось із чимось. Власну мову розумієш краще, коли вивчаєш іноземну. І про рідне місто розумієш більше, коли поживеш десь-інде. Сам себе розумієш глибше, коли змінюєш обстановку і коло спілкування.

Подорожі – це, звісно, не єдина форма розширення горизонтів. Читання книжок на малодосліджені теми і спілкування з людьми, від яких вчишся нового – це також добра вправа для мозку, яку слід робити регулярно. По суті, це теж своєрідні подорожі за допомогою чужого досвіду і власної уяви.

Подорожі – хай навіть нетривалі і не дуже далекі – це завжди пригода, через яку ти чуттєво сприймаєш, яким буває цей світ, що може бути в ньому гірше, що може бути краще. Це пізнання змінює підхід до вирішення проблем і примножує креативність. І навпаки – якщо роками безвилазно сидіти на одному місці, працювати над одним і тим самим, розважати себе одним і тим самим, в’язати свої дні в єдину однорідну ковбасу – то є шлях до депресії і деградації. Не дивно, що за часи пандемії у багатьох загострилися психічні проблеми.

9. Пояснюй “очевидне”

Спершу я думав, що в цьому списку напишу штук 5 пунктів суто про спілкування, адже, зрештою, комунікації – то мій фах. Проте добре поміркувавши я усвідомив, що зовсім небагато речей в спілкуванні є універсальними. Доброзичливість відкриває чимало дверей, але в багатьох ситуаціях грубість НАБАГАТО потрібніша (див. правило №12). Більшість людей нині сприймають лише короткі, конкретні п’ятисекундні байти інформації, але є вдосталь сфер і ситуацій, де багатослівність необхідна і працює краще. Десь треба бути експресивним і навіть ексцентричним, десь – лаконічним і навіть мовчазним. І наскільки мені хотілося б, щоби чесність була завжди найкращою політикою, в безлічі випадків применшення і перебільшення є неуникненнями – люди буквально вимагають їх від тебе! Універсального підходу нема.

Але якщо, все ж таки, зробити один узагальнений висновок щодо спілкування: пам’ятайте про те, наскільки люди різні. За досвідом, за світоглядом, за своїм запасом знань.

Знаєте оцю ситуацію, коли приходиш в якусь установу зі своїм питанням, а тобі відповідають: “Тю, так там тільки треба заповнити 381/ЧП і завірити довідку мін-шмін та ратифікований МЕПКО у оберкамерначпостач”? …І як ви себе почуваєте при цьому?

Ми всі схильні вважати, що відоме нам є відомим і всім іншим людям навколо, і дратуємося, коли виявляється, що це не так. А це не так. Особливо зараз, коли канали у YouTube і пабліки у Facebook у всіх різні. Те, що тобі здається очевидним, для інших – (без перебільшень) окремий, чужий і незбагненний космос. Щоразу в цьому переконуюся, коли опиняюся на новому робочому місці і пояснюю людям, на моє переконання, абсолютно базові речі про комунікацію. І це не означає, що вони дурні, це означає, що моє знання не настільки банальне, як здається.

“Очевидне” неочевидне. Іноді за пояснення чогось нібито “елементарного” людина вам буде вдячна до кінця життя. І навпаки, якщо ви не стали комусь пояснювати “і так зрозумілі” нюанси, не дивуйтеся, що поставлене вами завдання не виконано чи виконано не так, як ви хотіли. Це правило дуже корисно виконувати і в зворотньому напрямку: треба перевіряти і прояснювати і те, що говорять тобі. Якщо ти щось не зрозумів – ПЕРЕПИТАЙ.

Життя вимагає багато терпіння, щоби пояснювати – чітко, нескучно і терпляче – знову і знову і знову речі, які здаються “просто здоровим глуздом” або чимось, що “усі давно знають”. І ще більше сміливості потрібно, щоби уточнювати незрозумілі речі, сказані тобі. Але саме таке п(р)ояснення “очевидного” запобігає багатьом конфліктам і катастрофам.

10. Гуртуй людей

Мені це вдавалося рідше, ніж хотілося б. Рідше за решту пунктів у цьому дописі. Але коли таки вдавалося, воно того було варте. Наприклад, створення ком’юніті зі своїх сусідів по будинку в Німеччині дало мені купу смачної домашньої їжі і змогу пересидіти у сусідів дивну історію з газом. Я своєю чергою пригощав їх млинцями, допомагав їм підказками щодо місцевих послуг та цікавинок і навіть допомагав заповнювати важливі документи і писати листи. Але найголовніше – ми всі мали багато нагод обмінятися досвідом, поділитися власними історіями і морально підтримати одне одного.

І це лише один з простіших прикладів кооперації. В моєму житті було чимало інших історій співпраці з моїми спільниками, що відкрила нам змогу перемагати у наукових конкурсах, проводити тренінги для школярів у області і передвиборчі кампанії для кандидатів у столиці.

Нині – епоха очманілого атомізованого індивідуалізму, де всі марять ілюзією цілковитої самостійності. Кожен тіпа сам собі лідер і геній, і “ніхто нікаму нічьо ні должен”. Це неправда. В реальності ми сьогодні більш залежні від спільнот і систем, аніж будь-коли раніше.

Протилежний до першого приклад – також про сусідів, але в Україні. Коли я пробував вирішити системні катастрофи у своєму будинку, для цього треба було скликати Збори ОСББ і міняти Статут, оббігати 150 квартир і просити їх погасити заборгованості, робити купу інших речей, і при цьому допомагати майже ніколи ніхто не хотів – це демотивує в абсолютний нуль, бо видно, що навіть якби ніхто не заважав, однієї людини на всю цю роботу тупо не вистачить.

Який би ти кваліфікований, наполегливий і талановитий не був, сам по собі ти – ніщо супроти натовпу галасливих дебілів, супроти Хаосу бюрократії, стихійного лиха, ворожої армії чи просто невдалого збігу обставин.

Але маючи команду ти можеш зробити набагато більше, ніж ви всі зробите кожен сам по собі окремо. “Ціле – більше суми своїх елементів“. “Краще двом, ніж одному, бо мають добру зплату за свій труд, і коли б вони впали, підійде одне свого друга”.

Як збирати команду – окрема наука, про яку тут можна написати ще з десяток правил. Але я завжди починав з того, що (правило №1) намагався допомогти тим, хто просив про допомогу і кому мені було нескладно допомогти – і висував пропозиції спільної активності (правило №5).

Важливо також пам’ятати, що люди дуже різні і бути відкритим до цієї різності. Треба шукати з людьми точки дотику і порозуміння, а не причини до конфлікту. Розсваритися насправді елементарно, для цього є мільйон реальних і надуманих причин. Саме тому з людьми слід від початку спілкуватися як з потенційними союзниками, а не конкурентами.

На жаль, це не означає, що ви завжди досягнете порозуміння. Два наступні правила – це, по суті, винятки з цього правила.

11. Не намагайся подобатися всім

Інтернет мені переконливо довів: що би ти не зробив/сказав, обов’язково знайдуться люди, яких твій вчинок чи твоя позиція біситиме. Навіть якщо ти намагаєшся забезпечити роботою бездомних, жертвуєш церкві чи захищаєш свою країну ризикуючи життям. Висновок? Нема смислу старатися сподобатися всім.

Спроби дружити з усіма – напевно, найнаївніша помилка мого і шкільного, і університетського життя. Цього просто не вийде, бо люди різні і деякі із них шалено ірраціональні. Я тут навіть не заглиблюватимуся у ідеологічні установки (багато людей вважали, що я маю померти вже за те, що ходжу до церкви). Мислення багатьох тупо затуманене гормонами – і так триває все життя, а не лише підлітковий вік. 80%+ людей, з якими у мене були конфлікти – це ті, кому я ані до, ані після наших конфліктів нічого поганого не зробив, не міг і навіть не хотів зробити. Просто вони не сприймають мене на фізіологічному рівні. Вони під страхом смерті не змогли би пояснити, що саме їм у мені не подобається, але жодні мої зусилля ніколи їх не змусять змінити свою думку про мене на краще. Це прикро, але це факт, з якого слід зробити якомога конструктивніший висновок. Цей висновок – триматися подалі від таких людей настільки, наскільки це можливо.

Ти помічаєш, що клієнт на переговорах тебе не сприймає? Аніж перевиховувати його, краще подякувати за витрачений час і піти пошукати іншого. Ти пішов на побачення і відчуваєш, що дівчині з тобою некомфортно? Ввічливо проведи її і попрощайся.

Не вмовляй нікого, не прогинайся, не сподівайся, що ти переконаєш когось там, де є ірраціональне враження. Скрізь, де це не є справді критично важливим питанням – погодься не погоджуватися. Економ сили.

Найбільш справедливо це щодо суперечок в соцмережах. Більшість закидів і запитів насправді не варті того, щоби на них відповідати. Pick your fights (and be picky about it).

12. Зупиняй зло якомога швидше

Проте бувають ситуації, коли уникнути контакту зі злом неможливо.

Існує категорія людей, що чинять зло просто тому, що можуть, чи радше тому, що вони не можуть інакше – навіть тоді, коли їм це невигідно. Це бикуваті дебіли і хами, різноманітні психопати і садисти. В Україні їх точно чимало. Ризик зустріти їх на роботі, у власному будинку чи навіть серед родичів доволі високий.

Проблема в тому, що по-хорошому вони не розуміють. Буквально, на фізіологічному рівні. Для них ввічливість, інтелігентність, поступливість – це все ознаки слабкості, якою прямо от НЕГАЙНО необхідно скористатися, бажано – в якийсь якомога більш мєрзкий і всратий спосіб.

Зупинити їх можна лише різко і недвозначно окресливши кордони дозволеного. Треба продемонструвати силу – фізичну чи символічну, реальну чи удавану, але силу.

Поганцям ніколи не можна “підставляти другу щоку”, бо для них це як гора кокаїну і екстазі для наркомана. Цим ви лише провокуєте їх чинити іще більше хаотичного зла. Щойно про вас вульгарно пожартували чи несправедливо наїхали на вас, чи збрехали вам і брехня проявилася – необхідно давати ляпаса, публічно викривати патологічну поведінку, чи хоча би дуже прямо, жорстко і до одуріння детально пояснити, що ви таку поведінку не сприймаєте і радите більше такої помилки не припускатися (or else). Звичайно, не слід закатувати скандал щодо геть усього на світі, але коли ваш інтерес відчутно страждає, перегнути палку до грубості зазвичай краще, аніж здатися тєрпілою.

Це ще один урок, який складно прийняти, бо вся наша цивілізація базується на тому, що треба чинити добре, а добре – це зазвичай неагресивно, але неагресивно – не працює. Добро має бути з кулаками.

Цей урок важко прийняти і просто тому, що він вимагає додаткових зусиль і ризиків на рівному місці, але потрібно бути готовим стояти за себе. Потрібно бути небезпечним, бо, як не парадоксально, часто це єдиний конструктивний варіант для всіх.

Дуже важливе у цьому правилі – словосполучення “якомога швидше”. Це саме той випадок, коли Макіавеллі був правий, що “війни не можна уникнути, її можна лише відтермінувати на користь вашого противника”. Не треба чекати, поки накопичиться casus belli, себто “виправданість” вашої агресивної відповіді. Воно так не працює. Навпаки, якщо ви стерпите два приниження від якоїсь наволочі – після вашої грубої реакції на третій раз ця наволоч буде щиро і глибоко вражена, бо “раньше ж фсьо нармальна била, шо ж січяс ні так?”.

Я за життя зустрів удосталь виродків, яких вчасно не послали на***, не залякали, не виставили на посміховисько, на яких не настукали вищому керівництву чи податковій – і їхнє зло тривало значно довше, ніж мало би. І свої терплячість і сором’язливість я вбачаю такими ж коренями їхнього зла, як і їхню природну схильність чинити хаос заради самого хаосу.

До слова, це правило справедливе і для багатьох неживих/нематеріальних проблем. Більшість хвороб легше вилікувати на ранній стадії. Більшість хиб у правилах організації легше виправити, поки вони ще не устаканилися як укорінена традиція. Коли потрібне оперативне втручання – на нього слід зголошуватися якомога швидше. Коли ви бачите, що вчинили помилку в тексті чи коді програми – її слід якомога швидше виправити, поки решту тексту/програми не побудували на цій помилці. Ціна виправлення тільки зростатиме з часом.

13. Думай радше про збільшення доходів, аніж про скорочення витрат

Оскільки я походжу з небагатої родини, економія – природна річ для мене. В дитинстві я вірив у повільне, поступове накопичення. Мені подобалося по 10, 25, 50 копійок, по гривні складати в скарбничку, чекати і уявляти, як я зберу собі гривень 200 і зможу на них дозволити собі якусь велику круту покупку. Я тоді, певна річ, не знав іще про інфляцію, складання бюджетів та світові фінансові кризи.

Економити, звичайно, добре – в тому сенсі, що коли є змога придбати потрібний товар дешевше – чому б це не зробити? І перш ніж купувати щось, ніколи не є зайвим спитати себе, чи воно тобі дійсно треба. Але у економії є одна потенційна загроза і одна неуникненна вада.

Загроза в тому, що купівля дешевших продуктів може вилитися у дикі витрати на лікування, а купівля дешевих товарів може обернутися додатковими витратами на ремонти і заміни. Іншими словами, не такі ми багаті, щоби купувати дешеві речі.

Вада ж економії полягає в тому, що економія не дасть тобі більше, ніж те, що ти мав спочатку. Якщо твоя зарплата 5000 гривень, навіть якщо ти доекономишся буквально до голодної смерті, ти ледь зможеш дозволити собі більш-менш пристойні кросівки, не говорячи вже про дорожчі речі.

Тому важливіше за економію – шукати додаткові прибутки, кращу роботу чи підробітки, зекономлене інвестувати у нові фахові знання, власний бізнес чи альтернативні інструменти заробітку.

Цю думку в різних варіаціях мені озвучували всі мої знайомі підприємці. І застосування цієї думки на практиці мені точно не нашкодило. З часом я дедалі більше докладав зусиль до пошуку кращих джерел прибутку, аніж до економії наявних коштів. Грубо кажучи, якщо мою першу зарплату в житті навіть перемножити на інфляцію за всі роки і порівняти з тим, що я заробляю зараз – зростання становитиме понад 10 разів. Тобто (дуже абстрактно) якби я залишався на своїй першій роботі донині (а та фірма донині працює) і навіть якби якимсь магічним чином я не їв, не платив за комунальні і взагалі нічого не купував, я мав би вдесятеро менше купівельної спроможності, ніж маю зараз.

Тож слід менше перейматися про економію і більше – про те, як дістати більше грошей. Ще одне неприємне правило, адже випрошувати підвищення у керівництва, шукати кращу роботу чи запускати власну справу – це завжди означає докладати додаткових зусиль, а часом – починати все з нуля.

Але альтернатива цьому – сумнівна: рахувати копійки, боятися зайвий раз ввімкнути світло в кімнаті і купувати переважно найдешевші, найнеякісніші продукти.

14. Турбуйся про себе

Найбанальніше правило з усіх, які я для себе засвоїв, але з часом його важливість лише зростає.

Якщо гроші та більшість інших ресурсів можна заробити, здоров’я на цьому етапі науково-технологічного прогресу є ресурсом практично невідновлюваним і дуже обмеженим. Тому необхідно зробити свій стиль життя sustainable щодо власного здоров’я.

Турбота про себе складається з багатьох елементів. Але найперший з них – потрібно знати свої межі. В усьому. Людина не розвивається без долання труднощів, так, але забагато труднощів не гартують, а ламають. Багато людей своєї межі не знають, не розуміють, не відчувають. Наскільки важливо уміти говорити “так”, настільки ж важливо і вміти казати “ні”.

“Ні, я не буду лізти зі своїм добром до людей, які не просять їм допомагати”.

“Ні, я не допомагатиму людям, яким подав руку, а вони тепер хочуть відкусити її по плечі”.

“Ні, я не жертвуватиму рештою всього свого життя заради +5% підвищення зарплати”.

“Ні, я не буду навалювати на себе океан свіжих задач, коли я і так нічого не встигаю”.

“Ні, я не буду засиджуватися допізна, коли мені очевидно слід піти відіспатися”.

Те саме стосується шкідливих звичок: алкоголю, солодощів, жирної чи гострої їжі, гортання соцмереж тощо. Помірність, де можливо – відмова, і за всілякої нагоди – розбавлення чи навіть заміна здоровішими альтернативами – це ключі до того, щоби не почувати себе роздовбаною руїною занадто рано.

Тут мої прокляття є одночасно моїми благословеннями. Хоч все одно час від часу доводиться робити усвідомлені вольові зусилля, слідкувати за своїм здоров’ям мені трошки звичніше, ніж нормальним людям – в силу того, що моє здоров’я було практично на корню знищене невдовзі після народження, і третину дитинства я провів у чергах до лікарів. Люди схильні цінувати будь-що лише якщо хоча б раз у житті вони відчували гостру нестачу цього.

Напевно, найскладніше у вимірі турботи про себе – перестати самого себе постійно за все чмирити. Це дуже шкідлива, патологічна звичка, яка значно частіше демотивує від будь-яких подальших зусиль, аніж заохочує бути кращим. Добра вправа тут – уявити, що би в прикрій ситуації тобі сказав твій справді хороший друг. Може він би іноді і вдався до легкої встряски, але хороший друг точно не став би морально тебе добивати. От і самому себе добивати не слід.

Нарешті, ще один вид турботи про себе – просто давати собі змогу відчути, насолодитися простими, низькопатологічними формами розваг і відпочинку. Споглядання природи, насолода тишею і чистим повітрям за містом, прогулянка улюбленими місцями, кава у придорожному кафе, розмова з давніми друзями і взагалі будь-яка хвилина, коли не треба кудись поспішати, приймати відповідальні рішення і провчати мудаків. Важливо знайти серед таких простих радощів свою “віддушину” і цю відновлювальну практику слід ставити вище всіх решти пріоритетів.

15. Молися

For now, this is the last, but not the least.

Певен, що багатьох моїх читачів нині скривило від цього пункту, адже більшість моїх друзів – якщо не атеїсти, то принаймні глибоко антиклерикальні агностики. Втім на початку я пообіцяв писати про те, що працює. Молитва, на моє переконання, працює. І якщо ви не розумієте молитву як звертання до Бога, сприйміть її бодай як альтернативну практику медитації, як спосіб упорядкувати свої страхи і сподівання, як нагоду подивитися на речі трошки інакшим поглядом та як засіб систематизувати свій час через ритуал.

Якщо ви все ж таки вірите в Бога, не слід сприймати молитву як потирання чарівної лампи, з якої вилізе казковий джин і миттєво виконає всі ваші забаганки (пам’ятаймо про правило №1 і те, що “Бог не допомагає тим, хто нічого не робить”). Я би радше порівняв молитву із функцією збереження у відеоіграх. Далеко не все, про що я молився, саме по собі чарівним чином взяло і зробилося, не зупиняла молитва і потоку нових викликів. Але навіть у скрутні часи у мене зберігалося враження, що речі, про які я молився, ніколи не падали нижче певного мінімально прийнятного для мене рівня.

Як і з рештою висновків, робіть із цим те, що вважаєте за доцільне. SDG

---

Я дуже хотів зробити цей список максимально чітким, довершено структурованим, але в результаті висновки виявилися бентежними, як саме життя: різними і за настроєм, і за розміром, десь вони одне одному суперечать, а десь навпаки – мало не повторюють одне одного.

Так, скажімо, пункти 1, 6, 9, 12 і 13 – про те, що треба піднімати свій зад і докладати зусиль, бо трупи ворогів річкою сплавляються зовсім не часто і саме по собі щастя в уже готовому вигляді на голову падає рідко. Пункти з третього по п’ятий говорять про те, що треба мати певний рівень дисципліни, концентрації і стратегії, а не просто барахтатися, бо часу і сил мало, so MAKE IT COUNT! Пункти 2, 11 і 14 – про те, що далеко не все залежить від тебе, часом програти, відступити, здатися, віддати все в руки Богу – це єдине і найкраще, що ти можеш зробити. Пункти 7, 8, 10 і 15 – відносно окремі, бо вони говорять про критичні потреби в знаннях, враженнях, людях і Вищій Силі в нашому житті.

І звісно, кожен з пунктів можна було викласти і стисліше, і навпаки – перетворити на окремий і чималий самостійний допис. Багато залишається недосказаного і просто невідомого. Скажімо, правило №2 говорить, що треба бути готовим кидати речі/проекти/стосунки, які валяться. Але я досі в пошуку розуміння, як скоро це треба робити в кожному окремому випадку – скільки “других” і “останніх” шансів давати, щоби не виявитися ані “сніжинкою”, ані тєрпілою. Це велика таїна, яку ще тільки належить прояснити. І так по багатьох пунктах.

Оце такі висновки 33-х років. Самому цікаво, як вони зміняться/доповняться за подальші роки і десятиліття.

Реклама