2021

Цей рік – ніби місток, підвішений між двома горами. З одного боку, він багато в чому є лише логічним продовженням минулорічної, вже добре заїжджаної історії про коронавірус. З іншого – він уже затьмарений загрозами року майбутнього. Екзистенційно 2021-ий дуже несамостійний. І я в ньому так само несамостійний, адже цього разу щорічні підсумки значно менше стосуються того, що роблю особисто я, і значно більше того, що відбувається довкола мене.

У тіні війни

Почну з кінця – з очікування року грядущого, з очікування повномасштабного вторгнення Росії, в якому наша країна особливо активно вариться останні два місяці. Дуже важко планувати будь-що на наступний рік чи навіть оцінювати рік, який минає, коли за пару місяців шляхом масових убивств і руйнувань твою країну і твоє місто можуть повернути до “тюрми народів”. Далі по тексту практично всі мої припущення/страхи/очікування можна писати зі зноскою-застереженням, що “така-то подія відбудеться лише якщо не буде масового вторгнення“. Вже суто за це, за сам факт, що я маю зустрічати зимові свята пакуючи тривожну валізу, РФ з усіма її євразійськими мареннями і совковими ностальгіями заслуговує вічно горіти в пеклі. Цілком очевидно, що поки Росія існує як держава, спокою нам і всьому світу не буде. Нехай вона розвалиться так, як до неї розвалився СРСР.

Зміна стратегії?

Втім, навіть якщо нове вторгнення не трапиться у 2022-му, наступний рік для мене все одно має стати роком переосмислення багатьох пріоритетів.

Одна з речей, що найбільше перепсували мені настрій за 2021 рік, – це стрибок цін на житло у Києві. Мене це на кілька тижнів цілковито вибило з колії. Багато розрахунків, які я малював собі на найближчі роки, пішли прахом. Для мене майже подвоївся час на придбання нормальної, легальної квартири (і такої, щоби не на задвірках області). І не факт, що таке раптове множення ціни не відбуватиметься щороку. На тлі того, що при цьому інфраструктурні проблеми столиці і далі майже цілковито ігноруються місцевою владою, постає питання, чи варта шкурка вичинки.

Ціна метрів продовжує рости навіть зараз, коли вже ринок нерухомості зафіксував помітне падіння попиту. Тому я просто не вірю, що середня вартість метра суттєво знизиться, навіть якщо російська авіація зробить з Києва друге Алеппо. Впевнений, будь-який досвідчений ріелтор швидко знайде виправдання, чому кімната без однієї стіни в недоруйнованій хрущовці з жахливими совєцькими меблями і видом на мінне поле дійсно варта $4,5K за квадрат.

Це все змушує постійно думати про можливі альтернативи: від пошуків 100% дистанційної роботи і переїзду у якесь провінційне містечко з більш-менш функціонуючою інфраструктурою до нового виїзду закордон і нового початку життя і кар’єри з нуля. Це ситуація без простих рішень, але якесь рішення приймати таки доведеться, якщо навіть не в найближчий рік, то невдовзі після нього.

Потрібно більше звершень!

За останні 12 місяців на роботі вдалося створити нову стратегію комунікацій, провести ребрендінг і суттєво посилити активність наших спікерів у ЗМІ. Успіхи не зовсім кепські, але це ледь половина від того, що я планував. З багатьох різних причин плани багаторазово відкладалися, затягувалися через поточні справи і технічні процедури. Те, що встиглося цього літа, по-хорошому, добре було би зробити ще наприкінці 2020-го. Усе те важливе, що я планував зробити на початку осені, в кращому разі, вдасться завершити тільки під кінець зими. Отже, затримка – в середньому півроку.

І з одного боку, затримки як такі – абсолютно некатастрофічні. Шкоди ніякої нікому завдано не було. Але, з іншого боку, відчуття затягнутої безрезультатності мене виснажує більше, ніж сама робота. Оці ситуації, коли твій перелік задач переповнюється незавершеними і підвішеними справами, і вони там висять місяцями, сезонами, роками, Д Е С Я Т И Л І Т Т Я М И – це гнітюче. У наступному році цей перелік треба буде чистити з усією рішучістю, і пошвидше.

Це все, звісно, за умови, що Третя світова не почнеться.

Рік турботи про себе

Навесні цього року мій батько вимушено потрапив на термінову операцію. Десь в процесі він підхопив коронавірус. Після місяця в лікарні і кількох місяців оговтування від наслідків захворювання, ближче до осені, він пережив ще й інсульт, і ось тепер знову поволі реабілітується. Ситуація, дякувати Богу, не така жахлива, як могла би бути, але батько пройшов цілих три мініпекла за один рік. Це добряче потріпало нерви і мені, нагадало про вразливість людини і про те, що окремо взята вчасно не виправлена проблема може усе на світі швидко потягти за собою в безодню.

Якщо у ситуації з батьком є щось позитивне – це те, що вона змусила мене задуматися і про власну вразливість, і приділити час турботі про своє здоров’я.

Я знову провів 30-денний марафон вправ, який не робив десь із 2017-го року. Вперше за кілька років повторив день-детокс від Інтернету. Вперше за життя зробив МРТ. Посидів на дієті, що допомогло позбутися частини проблем зі шкірою. Вперше за багато років пройшовся по кількох лікарях профілактично.

Окрім того, я використав більшість відпусткових днів, які мав. Часом брав їх взагалі без будь-яких конкретних намірів, а радше просто хотів дати собі змогу розвантажити мізки, менше товкти себе за все, що не вдається, та відмовитися від речей, на які просто не вистачає сил.

Хтонічні мандрівки

Найкращий відпочинок, та і взагалі, найкраще з усього, що зі мною відбулося цього року, – це низка коротеньких подорожей Україною з моїм спільником Ігорем Савченком та різними наборами наших товаришів. Ми їздили до неповторної Умані, каталися по незвіданих куточках Київської області, відвідали хтонічну Чернігівщину та здійснили поїздку містичною Волинню. Я зробив багато хороших фото в цих подорожах (більшість ілюстрацій до цього запису – саме звідти).

Складно перебільшити моє відчуття вдячності.

По-перше, у часи міжнародних карантинних обмежень подорожі рідним краєм – дуже непогана, хоч і не завжди комфортна (з точки зору туристичної інфраструктури) альтернатива. Дістатися до цікавинок буває непросто, але вони того варті.

По-друге, Ігор – справжній майстер в організації таких подорожей. Усе ніяк не дочекаюся, коли він нарешті відкриє власну турфірму, що спеціалізуватиметься на внутрішньому туризмі, оскільки саме такі люди, як він, є відповіддю на проблеми, згадані у попередньому пункті.

По-третє, чимдалі більше відчуваю, наскільки я люблю дорогу і зміну краєвидів. Для мене важливо, щоби це були спокійні, просторі, не заплужені людьми місця, в яких можна насолоджуватися тишею природи і спостерігати за лісами, полями чи ріками, за повним зірок небом. Це моменти, коли плин життя стає значно більш відчутним, але не за рахунок різкого стресового кидка. Це стан, в якому нікчемність моя не гнітить мене, і моє безсилля не спричиняє люті. Натомість це момент миру, поваги до безмежності Всесвіту і зачарування красою творива довкола.

Усі наші подорожі були сповнені саме таких станів. Ми їздили по історичних руїнах і невеликих містечках, але між ними завжди було місце приємній зупинці в глушині, де усі легенди нашого краю оживають наново, де час і простір вільно проходять крізь тебе.

Минуле померло

Окрім коротких подорожей, не так багато речей сприяли моєму психічному здоров’ю у 2021-му. Однією із таких речей, неочікувано, виявилася зустріч із колишніми однокласниками. Для мене стало відкриттям, наскільки змінилися ті, кого я завжди пам’ятав як свій недружний і недружній клас. Я побачив чужих, інакших, нових, кращих людей. Не скажу, що мені одразу захотілося з багатьма із них відновити спілкування – напевно, ми, все ж таки, були і є занадто різнорідними, щоби утворити спільне середовище, – але ця зустріч мені чітко показала, що минулого більше нема. Усі, кому я щось хотів довести в школі, більше не існують і не існуватимуть більше ніколи. Ми всі уже на інших рівнях проблем, і ставки тут значно вищі. І це радше добре, ніж погано.

Повільні співмешканці

Минулої зими моя колишня колега подарувала мені одразу двох співмешканців – двох манюньких равликів, яких я назвав Космосом та Працівником Місяця. Вперше за майже десятиліття у мене знову з’явилися домашні улюбленці!

Мої спроби розрізняти їх за візерунками на мушлях закінчилися нічим, бо візерунки у них постійно змінювалися, але я безсумнівно можу сказати, хто із них хто, за їхньою поведінкою. Космос – боязкий, домашній, схильний постійно сидіти в куточку контейнера і не дуже любить висовуватися. Працівник Місяця, навпаки, любить досліджувати все, постійно кудись вилазить, приязно ставиться, коли його беруть на руки.

Те, чого я навчився під час догляду за ними, імовірно, варте окремого допису, але головний висновок, який я зробив про цих істот у 2021-му році: равлики зовсім не такі повільні і неповороткі, як може здаватися на перший погляд. Вони цілком здатні відкрити кришку контейнера, втекти у інший куток квартири, поки ти не дивишся, та залізти в шпарину, про існування якої ти можеш навіть не пам’ятати. Багато тижнів я думав, що Працівник Місяця загинув, що він виліз у вікно, і його там схопила якась пташка. Я дуже сумував. Але потім, за чудесного збігу обставин, я виявив його у кухонних меблях, куди він вочевидь заповз під час мандрів і вирішив собі влаштувати сплячку. Отже, наприкінці року я досі маю обох братів-равлів і хочу думати, що їм більш-менш комфортно.

Кожен у своїй хаті скраю… буквально

Хоч у 2021-му карантинні обмеження були не такими жорсткими, як минулоріч, і люди мали змогу вакцинуватися і трохи більше виїжджати закордон, багато хто з моїх знайомих, здається, остаточно вріс корінням у свої домашні крісла. По-своєму чудово, що бізнеси та установи спритно перейшли на рейки дистанційної роботи, але, з іншого боку, багатьох людей це призвичаїло не вибиратися з хати навіть коли є така змога і хороша нагода, тож декого тепер взагалі нереально запросити в гості чи витягти на прогулянку.

За цей рік ще кілька моїх друзів віддалилися: хтось через особисті проблеми, хтось через проблеми в сім’ї, а хтось просто окопався у передмісті – і тепер взагалі тяжко з ними навіть домовитися проо зустріч. Враховуючи, що і зазвичай моє оточення – це люди, які або живуть закордоном, або завжди зайняті, залишається зовсім небагато друзів, з ким я хоча б іноді бачуся наживо.

Про ігри

Цьогоріч я прийняв непросте для себе рішення: відійти від керування власним дітищем – сайтом “Ігровимір“. Від як такої участі в команді я не відмовився і залишився її дописувачем, донором і редактором-за-потребою, але поступився співзасновниці клубу Марті Холодило керівною ініціативою. Нині бачу, що це був слушний крок. Хоча сам блог і далі оновлюється рідше, ніж хотілося б, зате його команда узялася за Twitch та, зокрема, за трансляції рольових настолок. І там себе проявляють в тому числі ті автори, у яких з регулярним написанням текстів були труднощі.

Напевно, пора визнати, що тексти про ігри нині набагато менш потрібні, аніж відео чи стрімінгові сесії. Може моя консервативна любов до текстування була десь і перешкодою на шляху прогресу нашої команди. Прикро, якщо так, але я, тішуся, що хоча б нині зроблено новий крок вперед.

Парадоксально, але саме коли я полишив свою відповідальність за “Ігровимір”, мені вдавалося більше грати і навіть непогано підчистити свій ігровий back-log. За останнє десятиліття у мене накопичилося достобіса ігор великих і малих, які я колись придбав, хотів у них зіграти, та мені забракло часу чи бажання. І ось, аж тільки на другому році пандемії у мене дійшли руки. Я, нарешті, завершив доповнення до “Відьмака” і CONTROL, пройшов сіквели до Ori та Dishonored, пройшов God of War та GTA V – переважно ті ігри, про які писати щось уже запізно і які варто було пройти раніше. Втім, кожна, хай навіть пізно пройдена гра – то +1 до числа закритих мінігештальтиків.

Книги та кіна

Серед інших медійних форм, вперше за понад 10 років прослухав аудіокнигу. Земля обітована” Барака Обами мене дуже підтримала морально, особливо в найскладніший період на роботі. Це, напевно, і є моя особиста книга року, хоч і не єдина варта згадки. За 2021-ий вдалося, нарешті, дочитати “Занепад влади“, прочитати працю Тараса Лютого про шаленство, познайомитися з міркуваннями Алексіса Кеннеді про те, як треба робити ігри, і насолодитися чудовим посібником з редактури, в якому мені хочеться підписатися майже під усіма правилами.

Окрім того, знову став читати художню літературу, узявшись за “Щоденник книгаря“, короткі оповідання Лавкрафта і, ось тепер, за Умберто Еко, чий інтелектуальний гумор мене повертає в атмосферу університетських тунеядських розваг типу суперечок про ідеальне суспільство і природу влади. Напевно, це ще один з моїх до одуріння очевидних висновків про це життя, але читання художньої літератури дуже допомагає побороти стрес і “перезавантажує” мозок.

А ще, наново для себе почав відкривати сучасні німецькі фільми і серіали. Переглянув кілька сезонів драматичного і жорстокого Babylon Berlin, навіть почав читати книжки, по яких нові сезони цього серіалу ще тільки зніматимуть. Також почав дивитися філософську шараду DARK. Взагалі, дуже хочеться згадати і прокачати власну німецьку, щоб могти читати і дивитися все приблизно з тим же комфортом, що й англійською. Я це неодмінно зроблю, якщо мене не застрелять і не загребуть на підвал.

Віртуальні гроші

Як ви бачите, у 2021-му було чимало здійсненого “вперше за багато років”. Вперше за кілька років я вакцинувався. Вперше за довгий час я склав пазл. Вперше за два десятиліття повертаюся до системи ведення органайзера, де один день – це одна сторінка (замість “шкільної” структури, де один розворот = один тиждень).

Але була принаймні і одна річ, яку я цього року спробував геть-геть уперше: торгувати на біржі. Поки пройшло дуже небагато часу і транзакцій, щоби робити серйозні висновки про вигідність і ризикованість такого заняття. Проте вже зараз точно можу сказати, що торги, з одного боку, заохочують аналіз і пізнання, і багато всього пояснюють про цей світ. З іншого ж боку, це суто азартна гра, яка затягує більше за будь-який покер, і при цьому ж здається більш відірваною від реальності, аніж яка-небудь сюрреалістична відеогра. Сподіваюся, у 2022-му я зможу ґрунтовніше розібратися у цій сфері.


Отже, не все було погано. Пізнавати нове – цікаво і здорово. Турбота про себе – потрібна і правильна. Равлики – медитативні та милі. Скромний прогрес на роботі точно кращий, аніж ніякого зовсім. Кілька зустрічей з найближчими точно кращі за цілковиту відсутність будь-яких друзів. І звісно, сидіти затишно ввечері з чаєм чи ромом почитуючи книжку чи переглядаючи хороший серіал – це прекрасне дозвілля.

Але всі ці розмірені приємності здаються майже неприпустимою розкішшю. На моїх плечах – цілий океан невирішених питань, а навколо – стільки непідйомних катастроф, як шарів у цибулини. І мені вже 33. Потрібно бігти набагато швидше, бити набагато влучніше, потрібні результати вже тут і зараз. Але 2021-ий не лише не наблизив мене до результатів, але і відсунув їх далі.

Тому для мене 2021-ий – це рік-роздратування. Він був пустопорожнім, з одного боку, і несправедливо нервовим – з іншого. Він змусив мене відчути цілий спектр варіантів цілковитої безпорадності – відчуття, яким я уже давно переситився понад усяку міру і від якого я просто сатанію.

Можливо, я покладав на 2021-ий завеликі надії. Хотілося вірити, що адекватна робота і відмова від активності в ОСББ повернуть мені час і натхнення. Що стане легше. Що замість рятувати нелегальні будинки, проводити кампанії без бюджету і котити квадратне в міністерствах, я нарешті трохи впорядкую своє життя, приділю увагу давнім ідеям, дороблю щось із незавершених проектів. Натомість, щойно я трохи висунув голову з канави, купа лайна нових неочікуваних проблем затюкала мене назад.

І ось, тепер нам всім іще загрожує політичне і фізичне винищення. Втім, навіть розуміючи, що наступний, 2022-ий рік може бути по-справжньому пекельним і навіть останнім у моєму житті, за 2021-им я навряд чи сумуватиму.

2019-ий уявлявся мені трохи навіженим і надміру авантюрним гиготуном, який рідко задумувався про жорстокість і образливість власних жартів. 2020-ий – суворим, але дещо delusional провісником Апокаліпсису. А 2021-ий в моїх очах – це такий-собі тихоня, який пропонує всій сім’ї лагодити кран і стригти траву на задньому дворі, коли на їхній будинок насувається торнадо з одного боку і цунамі – з іншого.


…Втім, за всієї похмурості сказаного вище, я все одно не можу оминути традиційну рубрику подяк. Навіть навпаки – нині переліченим нижче людям я вдячний трошки більше, ніж зазвичай, за те, що допомогли перейти цей 2021-ий.

Я дякую…

…моїй мамі – за всі докладені зусилля і нерви.

…М – за смачненьке, спільні читання і організаційну підтримку.

…130-му батальйону територіальної оборони міста Києва – за те, що стоїте на захисті нашого міста (і за те, що не стоїте в цьому питанні на місці).

…Ігорю Савченку – за дивовижі рідної землі.

…Дмитру Шульзі – за знайомство з фантастичним і жорстоким світом цифр.

…єпископу Української лютеранської церкви В’ячеславу Горпинчуку – за спільну молитву.

…Даніїлу В’юкову – за реванш у конкурсі барменів.

…Андрію Матвєєву – за сеанси дегустації.

…комунікаційній команді U-LEAD – за те, що нам все ж таки вдалося цьогоріч спільними зусиллями.

…Олені Міглазовій – за те, що наш будинок і досі, попри все, функціонує.

…команді “Ігровиміру” – за те, що наш клуб живе.

…Аллі Дубровик-Роховій – за нових пречудових не-таких-вже-й-повільних улюбленців.

…усім друзям, які досі знаходять можливості для зустрічі.

One thought on “2021

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.