“Безодня“, серія коротких оповідань, написаних учасником бойових дій Владом Сордом, – це напевно найбільш підходяща художня література для читання, коли над тобою нависає загроза повномасштабного вторгнення російської армії. Збірка розповідає не стільки навіть про війну на Донбасі, скільки про ситуації, спричинені цією війною, про звичайних (і не дуже) людей, що опинилися у цих ситуаціях. Усі розповіді по-своєму похмурі, але більшість із них я би не назвав депресивними.

Правда і вигадка тут розмиті і перемішані. Очевидно, що багато, якщо не більшість, героїв принаймні частково списані з реальних людей. Але де саме запозичені з реальності факти переростають у байку, сказати буває складно – через це навіть деякі фантастичні елементи здаються радше перебільшенням, таким собі магічним реалізмом, аніж цілковитою фантастикою. Це своєрідний weird west в декораціях війни на Донбасі. І лінія розмежування – це також і лінія контакту з незвіданим і нереальним.
Не тільки жахи
Книжка продається як “мілітарі-горор”, але це визначення багато в чому некоректне. Це не обов’язково погано, адже я як читач отримав більш розмаїтий досвід, ніж той, на який сподівався, але майбутнім читачам це краще було б розуміти перед покупкою.
Звичайно, жахи, жахіття війни – травми, в тому числі психологічні, смерть, бруд – присутні тут у великій кількості. Але жахастиків у містичному, надприродному сенсі слова тут обмаль. З дев’яти оповідань лише два я би назвав історіями про зв’язок з потойбічними сутностями. І навіть у них потойбічне геть не обов’язково викликає страх чи огиду. Навпаки, це одні з найбільш світлих історій у книзі. Хтонічні демони тут якщо не за головних героїв, то принаймні точно не проти них.
Серед решти текстів є і трилери, і фантастика, і бойовик, і просто замальовки з життя. Особливо мене здивував наприкінці книжки відвертий фан-фік на Warhammer 40K, який спершу здався чимсь майже підлітковим і несерйозним, порівняно з рештою історій, але насправді виявився уміло, органічно написаним.
Стиль автора і діалоги
Хоча автор від однієї історії до іншої майже не змінює стилістику свого письма, оповіді видаються помітно різними за настроєм. Одна тримає в напрузі всю дорогу і завершується логічним трагічним акордом, в іншій особливо нічого не відбувається, але вона стимулює уяву, третя після довгої фрагментованої розповіді перетворюється на частину новин з реального життя і т. д. Тобто Сорд, хоч і працює більш-менш в єдиній стилістичній тональності, має багато структурно несхожих один на інший наративів, а це далеко не про кожного іменитого автора можна сказати.
Діалоги Сорд передає живою, нерідко переобтяженою грубощами українською мовою, не стидаючись суржику і сленгу. Це надає майже усім сценам великої правдоподібності. До виняткової честі автора я би зокрема відніс те, як він описує реакцію українських військових на появу у них суперсекретної зброї: гадаю, якби таке сталося в реальності, вояки би саме так і поводилися б, як це показано в книзі. Ну і в цілому, розмови в окопах Сорду даються прекрасно… Або мені так здається, бо я сам в окопі не був.
Натомість чи не єдиний уривок, за який мені хотілося негайно закрити книжку і пожбурити її в куток – це епізод у школі, де підлітки говорять максимально пластмасово, а вчителька, хоча сама скаржиться на скучність підручника, видає із вуст настільки плакатно-паркетну пропаганду, що їй би позаздрили б найупоротіші бюрократи компартії.
Продакт-плейсмент
Річ, яка майже не псує загального враження, але здається трохи перегибом – це постійне фігурування “Правого сектору”. Практично в кожній розповіді найбільш розторопний герой – це боєць ДУК ПС. Якщо десь щось хтось нормально зробив – це напевно хлопці з “Правого сектору”. Звісно, роль цього об’єднання у протистоянні російській агресії значна, і я з цим не сперечаюся, і розумію, що напевно автор хотів прославити своїх побратимів по зброї. Але коли це повторюється в кожній історії, то, в кращому разі, складається враження якогось проплаченого продакт-плейсменту, а в гіршому – закрадається сумнів: невже вся решта нашої армії не мають лідерських якостей, сміливості та винахідливості?
Про ворогів
Сорду непогано вдається в описі ворогів уникнути надмірної демонізації чи зображення їх геть тупими мавпами. Звісно, вони не викликають симпатій, але в цілому вони більше нагадують не ошалілих садистів, а стихійне лихо чи якусь пошесть. А пошесть ненавидіти важко, бо ти не передбачаєш, що з нею взагалі можна сперечатися. Від цього робота солдатів на передовій нагадує роботу вогнеборців під час лісових пожеж чи лікарів під час пандемії.
Імовірно, цей ефект ще й від того, що російській армії та бойовикам у книзі виділено не так вже й багато сторінкового часу. Я очікував, що трапиться принаймні одна оповідка, яка фокусуватиметься на суперечці чи особистому протистоянні когось із наших з якимсь польовим командиром з ОРДЛО, однак такої оповідки не трапилося.
Втім, вороги у Сорда не лише сидять по той бік лінії розмежування. Пише він і про командирів-самодурів, і про корумпованих копів далеко в тилу, і про деяких наших співвітчизників-дебілів, які вважають власних військових “фашистами”. Негатив до них значно більш гострий і особистий.
“Безодня” – одна із тих книжок, що змушують мене, все ж таки, дати шанс сучасній українській літературі. Це чтиво можна назвати масовим, принаймні воно точно далеко не лише для військових/волонтерів – для цивільних навіть є словничок з поясненням деяких термінів. І для цивільних ця збірка буде просто кориснішою. Оповіді Сорда, можливо, й не перевернуть нічийого світосприйняття, але нагадають про ситуацію на сході країни, дадуть деяке відчуття подій, що там відбуваються, і так, допоможуть морально підготуватися до найгірших сценаріїв.