Переживаю “провину вижившого” вкупі з тугою за рідним містом, за різними речами, які залишилися вдома. Постійно думаю, що або дім розграбували, або що в нього влучила ракета і він завалився, і ламаю голову, що робити, якщо сталося перше або друге. Війна – тяжка психологічно навіть для того, кому пощастило не бути під постійними обстрілами і не бачити смерть в обличчя.
Картаю себе і за сам той факт, що мені ось так відносно пощастило, що можу собі сяк-так далі займатися роботою і ходити в магазин. Хоча мої друзі моїх друзів у Львові дуже добре мене прийняли, в очах деяких галичан я дезертир, якщо не зрадник – просто тому, що приїхав до Львова, а не воюю на фронті.
Раціонально я розумію, що це – цілковитий брєд.
По-перше, у військкоматі мене відмовилися ставити на облік. Те саме ще з десятками таких, як я. Військові навели чимало аргументів, чого мені туди не варто потикатися, і це вони ще не знали, що я – “обмежено придатний у військовий час” за станом здоров’я.
По-друге, сам чудово розумію, що я набагато більше користі принесу країні, якщо просто продовжуватиму свою роботу на міжнародну організацію, сприятиму швидшому та ефективнішому розподілу європейських коштів серед українських підрядників, підтримуватиму бойовий дух країни повідомленням про те, які ресурси нам надали або нададуть найближчим часом, пояснюватиму європейським партнерам, який ад у нас тут відбувається і що нам потрібно ще більше ресурсів. Якщо ж зараз бігатиму з автоматом десь по полях і лісах чи, боронь Боже, стоятиму на блокпосту і, як дебіл, шмонатиму водіїв – з точки зору корисної дії (особливо у економічному вимірі) це буде трагедія і злочин.
По-третє, якби я залишився в Києві, не виїжджав у безпечніший регіон, то з позитивів уявляюється мені лише один – було би легше знайти якесь внятне волонтерство (на Заході України, здається, більше волонтерів, ніж волонтерських задач). Натомість ефективним воїном я все одно б не став, працювати було би помітно складніше, навантаження на ресурси столиці через мене було би вищим і, якби не вивіз маму та дівчину, то нервував би навіть більше, ніж зараз (а зараз я і так майже постійно то заклякла сопля у неконтрольованому розпачі, то неконтрольований комок розпечених нервів).
Звичайно, якщо наші резерви вичерпаються, якщо ваньки наступатимуть навіть на нині відносно безпечні області, то і таким, як я, і мені особисто доведеться брати зброю і йти у бій. Втім, очевидно, якщо до такого дійде, це означатиме, що ми уже програли, і єдине, що залишатиметься – забрати якомога більше окупантів із собою на той світ у останньому бою.
Що зроблено і що зробиться?
Веду перелік справ, які зробив з початку вторгнення. Не щоби хвалитися, а радше для самого себе – щоби розуміти, що я останні два з половиною тижні не сидів тупо в шоці у кутку.
- Вивіз маму у безпечне місце і евакуював дівчину закордон.
- Допоміг сім’ї з трьох осіб знайти прихисток у Львові.
- Допоміг парі похилого віку знайти волонтерів, щоби евакуюватися з Харкова до ЄС.
- Сконтачив ланки у ланцюгу одноразової доставки до Києва невеликої партії бронежилетів.
- Записав відео-звернення до німецьких депутатів з розповіддю про те, що відбувається в Україні. Як наслідок, у СДПН тривають внутрішньо-партійні обговорення.
- Зробив пожертв армії, Мінсоцполітики, волонтерам, українським ЗМІ, зоопарку Миколаєва та навіть Андре Тану на загальну суму понад 50К гривень.
- Написав низку дописів англійською мовою для роз’яснення ситуації, поширив їх серед своїх знайомих у США та Німеччині (один з дописів набрав понад 270 шерів на ФБ і понад 600 ретвітів, в тому числі і серед іноземців).
- Трохи брав участь у завданнях “інформаційних військ”, суть яких уточнювати не стану.
Беззаперечно, “цього всього недостатньо”. Але це хоча би уже щось.
Дамітріанство 