Мене вразила чергова знахідка у халабуді на моїй заміській ділянці. Тумба-домовина – так я називаю предмет, який я там відкопав.
Цей вид меблі по висоті і ширині – як ліжко. Майже не має зачіпок і виступів, отже його незручно переносити, хоч вага у нього і скромна (що, до речі, є рідкісним винятком для радянських меблів). Основний прикол тумби – вона відкривається зверху. Отже, користувач постає перед вибором: або ніколи не ставити на неї нічого зверху, або всередину не класти нічого, що може бути часто потрібним. Вибір попереднього власника ділянки очевидний: на відміну від всіх решти шафок і тумбочок, у тумбі-домовині всередині було абсолютно порожньо, коли ми її відкопали. Порожньо в ній і донині.
Питання до того, що було в мозгах у розробників даної меблі. Чи людина думала, що ця тумба – як п’яте колесо до воза у тісних радянських квартирах? Та і навіть у просторих… в чому смисл цього об’єкту? Напхати її білизною, а потім ставити зверху вази з квітами? Чи сідати самому?
Вацлав Гавел свого часу писав, що нам не слід нехтувати стражданнями людей у повсякденні, адже рішення розробників побутових речей (наприклад, меблів) у країнах соціалістичного табору могли впливати на життя цілих поколінь значно більше і точно довше, аніж рішення ЦК компартії.
Незручні меблі і помешкання – це теж своєрідні тортури.
, , ,
Майже кожна моя поїздка на заміську ділянку – це вправа із ненависті до радянщини. Я викупив цю землю у старого чолов’яги (йому років уже за 70). Він і досі має живий розум та може похвалитися сповненою досягнень біографією. Це непересічна людина, яка обіймала керівні посади та займалася інтелектуальною працею. Проте ділянка його – це справжній музей радянського побуту в його найрадикальнішій формі. Частенько я там знаходжу речі, від яких мене тіпає.
Це можуть бути досить банальні гори мотлоху, якісь баночки, старезні валізи, які правильно було би викинути років 20-25 тому, але які так бережливо складірувалися, бо “мало лі, вдруг пригодицця”.
Це можуть бути окремі стіни будинку, зроблені з (припускаю, що крадених) дверей і навіть воріт!
Це можуть бути типові радянські “винаходи”, ніби з якоїсь постапокаліптичної гри. От, скажімо, мій “улюблений” такий “винахід” – це пилка-алебарда. Тобто це ручна пилка, прибита добротними болтами до довгої-довгої палки. Нащо? – Ну тіпа зрізати високі гілки. Тільки от коли ти пиляєш алебардою, у тебе нема ані опори нормальної, ані змоги притримувати те, що ти пиляєш. Це безсенсовний винахід, як і безсенсовною була уся економіка СРСР.
Весь цей мрак – від дефіцитів і всесторонньої злиденності усіх радянських людей. Нормальна (не-радянська) людина, яка розуміє, що більшість речей, в разі необхідності, можна піти купити на ринку неподалік, не накопичуватиме іржавий хлам і помутнілі шибки “про запас”. Нормальна людина не ліпитиме із гавна пулю, а піде і купить чи орендує, чи позичить нормальний інструмент і зробить ним нормальну роботу. І звісно, нормальна людина не будуватиме собі хату з натирених десь дверей. В оцих дверях – уся совкова срань: і “на шаріка уксус солодкий”, і те, що навіть чолов’яга, який займав нормальні посади, не міг собі дістати нормальної цегли чи нормальних брусів для нормальних стін – ну, а потім вже, видно, жалко було перероблювати цей позор.
Навіть якби в СРСР не було ніяких репресій і геноцидів, суто уже за оцей нав’язаний усім ворувато-постапокаліптично-плюшкінський підхід до речей, Радянський Союз мав би бути знищений.
Дамітріанство 