Чого я навчився від батька?

Мій батько помер після двох дуже тяжких років: грижа, коронавірус, інсульт, численні приступи, неочікувано складна виразка і зрештою – як причина смерті – запалення легень. Це був час майже постійних випробувань і для нього, і для мене, і для моєї мами. Іноді йому легшало і здавалося, що реабілітація працює: “ось іще би так пару місяців, і він повністю видужає”, думалося мені. Але ці епізоди надії швидко обривалися наступним приступом і наступною страшною та виснажливою поїздкою до лікарні на кареті швидкої допомоги. Зрозуміло, що одна із таких поїздок рано чи пізно мала стати останньою, але зрештою їх відбулося стільки, що вони вже не сприймалися, як щось надзвичайне, тому важко було повірити, що кінець настане саме цього тижня. Останній виклик швидкої принципово відрізнявся від інших лише тим, що лікарі дуже довго не могли визначити причину погіршення батькового стану – “підозрюваних” недуг накопичилося забагато.

Мені гірко через те, що, поки він був живий, я так і не спромігся по-справжньому розвеселити батька, вирвати його з лабет його вічно похмурого настрою. Мені завжди здавалося, що його похмурості має бути якась відповідь, спосіб її подолати, що зрештою я зможу зробити батькове життя кращим. Але сподіваного ефекту я ніколи не досягав. Нині мені не стільки шкода батька через усі болі, що він пережив перед смертю, скільки через усю радість, якої він не доотримав за своє життя.

У пам’ять про нього я розповім про речі, яких він мене прямо чи непрямо навчив. Це квінтесенція того, що я виношу із моїх із ним взаємин. Моя віра не зобов’язує говорити “про покійних тільки хороше”, тому це будуть не пустопорожні пафосності, а правдиві висновки.

Повага

Мій батько по-справжньому умів поводитися ґречно, хоч і далеко не завжди це робив. Люди, які його знали не дуже близько, напевно запам’ятають його як приклад галантного чоловіка. Його манери іноді сягали просто таки аристократичного рівня. Він справляв максимально позитивне перше враження, особливо на тих, щодо кого більшість із нас часто навіть не задумується – на продавців, сусідів і охоронців. І гадаю, він справді отримував задоволення від small talks – мистецтва, яке для мене і досі поза межею досяжності.

На жаль, доброзичливе ставлення в нашому суспільстві багатьма, навіть у буцімто пристойних середовищах, сприймається як слабкість, що нею треба негайно скористатися. В силу цього я опанував шанобливість недосконало, і мені часто здається, що треба бути, навпаки, грубішим. Проте я вдячний батькові, адже він привчив мене не просто формально виявляти видимість поваги, але і по суті відчувати повагу до інших. І не тільки “до старших” чи ще якоїсь випадково і свавільно визначеної категорії населення, а за промовчанням до всіх. Це просто правильно.

Ощадливість

Мій батько був майже аскетом. Як багато радянських людей, він ревно беріг старі речі, рідко витрачався на обновки (навіть якщо міг це собі дозволити), та навіть більше того – нерідко відмовлявся від подарунків і гостинців, ніби весь час прагнув зменшити в усьому своє споживання або, як сказали би сучасні екологи, зменшити свій вуглецевий слід. При цьому якимсь чином навіть зі скромних зарплат і пенсій він ще умудрявся відкладати кошти.

Мене життя навчило, що економія – це засіб украй обмеженої дії зі своєю темною стороною. Проте батьків приклад призвичаїв мене до бережливості і осмисленого підходу у витраті своїх ресурсів. Звісно, я теж часом роблю імпульсивні покупки і мені є куди розвиватися у ефективності використання продуктів, але мені невідомий порив піти і прогуляти купу грошей просто так, я остерігаюся придбання зайвого, як страшного прокляття, і, так, у мене завжди є відкладений запас коштів про всяк випадок.

Імовірно, навіть іще важливе – батько показав мені, що (в чому б він не полягав) смисл життя точно не зводиться до матеріального споживацтва. Тому я не маю ані заздрісного пієтету до показного багатства, ані снобливої зневаги до бідніших від себе. Це практична мудрість, за яку я щиро вдячний батькові.

Exploration

Одне з найбільших задоволень мого життя – просто йти і роздивлятися все навколо – це у мене від батька. Напевно, найрадісніші моменти, проведені з ним, – це наші прогулянки Києвом. Ми облазили з ним усі парки мого рідного району вздовж і впоперек, дивні приватні сектори і промзони неподалік центру. В дитинстві вони мені здавалися експедиціями до чарівних і загадкових країв. Завдяки набутому смаку до подібних мініподорожей я в подальшому неодноразово і дуже успішно розважав екскурсіями рідним містом іноземних друзів і колег. А ще я просто не боюся в разі потреби пройтися, що трапляється часто в Києві, де з громадським транспортом завжди все було кепсько. Це також свого часу допомогло мені дуже успішно попрацювати кур’єром. Як би це не звучало, батько навчив мене ходити, і це найбільш універсальна річ, якої я від нього навчився.

Основи виживання

Першу зброю – ґвинтівку-воздушку – батько подарував мені на моє 5-річчя. Пізніше він дарував мені й іншу зброю та засоби самозахисту, вчив основ користування ними. Ми ходили вглиб парку, поки там іще було не настільки тісно, як зараз, і вправлялися у влучності. Завдяки цій практиці я був найкращим стрілком у класі. До повномасштабного вторгнення хотів поновити своє хобі, записати в тир, освоїти більше видів зброї.

Також батько навчив мене ставити намети – ще оті важелезні, радянські – розпалювати багаття та веслувати. В силу свого слабкого здоров’я і ще слабшої фізичної підготовки я так і не став хардкорним туристом, але ази, яких навчив мене батько, допомагають мені не почуватися в лісі чужим чи безпомічним. З огляду на війну, що триває, ці якості мені можуть іще врятувати життя.

Боротьба проти негативу

Мій батько не був ідеальним, але з гірших його рис я також навчився важливих речей. Як я зазначав на початку, він чи не все своє життя перебував у полоні негативу, часто безпідставного та неконструктивного. Важко сказати, чим це було спричинено, але це вочевидь була затяжна депресія. Вона мала різні прояви і спонукала мене одразу до кількох дуже важливих висновків.

• Задумуватися “А як правильно?”. Дуже важливо зупиняти себе від огульної скарги на все на світі, дуже важливо до всього, що викликає негатив, ставити запитання: Чому саме мені це не подобається? Що конкретно тут не так? Як мало би бути? Що я можу зробити із цим самотужки? Що я можу порадити іншим? У дописі про мої головні висновки з цього життя є пункт №5, в якому я пишу про це детальніше, але головне тут – просто не дозволяти собі циклитися на тому, що “все погано”, а навіть якщо все справді дуже погано – проговорювати ці речі і шукати практичний, реалістичний вихід з них.
• Бути відкритим до інакшого. Батько ніколи не тужив за радянськими часами, але навіть ще у відносно молоді роки його негатив часто проявлявся типово консервативним неприйняттям нового. І справді, не все нове хороше. Але ж, принаймні в нашому історичному досвіді, і старе здебільшого не витримує жодної критики (від квартир-коридорів, завалених купою постапокаліптичного сміття до шароварщини і вождизму). Тож я для себе виснував, що потрібна неупередженість до інакшості. Неупередженість не означає палку любов, але відкритість, готовність дати шанс і, щонайменше, спокійно сприймати чиїсь інакші смаки і підходи. Гадаю, це природнє продовження ідеї шанобливості, щось, у чому я пішов далі за свого батька, хоч і не до кінця опанував решту аспектів цієї якості.
• Уникати тривалого усамітнення. Людина в депресії може замикатися в собі навіть від своїх найближчих друзів. Але мало що є в цьому житті більш цінного, ніж друзі. Вони є і розрадою, і допомогою, і способом пізнання реальності. З часом підтримувати дружні контакти стає важче, бо люди роз’їжджаються, віддаляються і, знову ж таки, помирають. Тож на прикладі батькового досвіду я побачив, наскільки важливо не відмежовуватися від світу, не відкидати нагод взаємодії з іншими, не боятися говорити про свої проблеми і просити про допомогу.
• Продовжувати жити. Схоже, на певному етапі, ще задовго до усіх згаданих на початку медичиних проблем, мій батько просто втратив інтерес до життя. Він радше доживав, аніж жив. Це не унікально – у нас багато людей в похилому віці, часом довгими десятиліттями, тільки те й роблять, що готуються до смерті і говорять про це. Це по-своєму зрозуміло: мало сил, грошей і того ж таки бажання вивчати щось нове. Але це неправильно. Людина живе, поки має заради чого жити, поки вона робить щось більше, аніж просто підтримує свою життєдіяльність. Батько до останнього свого дня міг нормально ходити, але навіть у прикутого до ліжка інваліда має бути хоча б скромна мета. Бо мета – це засіб. Засіб щоби жити. Тож мій останній висновок тут – в будь-кому віці і як би погано не було б, потрібно мати ціль, рухатися до її втілення і попри все продовжувати жити.

Смерть близької людини – дуже дивна штука. Точка неповернення. Озираючись назад я бачу, як багато всього значив для мене батько, хоч я про це не так часто задумувався раніше. Я бачу, як багато всього мені хотілось би, щоби було між мною і ним інакше, краще. І я не уникну сумних думок про те, де я міг би для нього зробити більше. Та єдине, що я можу зараз для нього зробити – це належним чином використати все те, чого я від нього навчився.

+ requiescat in pace

Реклама