2022

Сказати, що 2022-ий був поганим, було би занадто м’яко та неоригінально. Проблеми у більшості з тих, хто читатиме цей текст, подібні, а скиглення мало допомагає їх залагоджувати. Саме тому цьогорічні підсумки я спробую сфокусувати на хорошому, принаймні на тому, що дарувало мені впродовж року надію, на тому, що здавалося мені правильним, і на тому, що хоча би якоюсь мінімальною мірою наближало перемогу.

Почнімо з того, що я дуже нормально цьогоріч справився з базовим завданням “просто вижити”.

Россиянам

И тех, кто “за”, и тех, кто как бы “против”,
И тех, кто “воздержался” – не люблю.
М. Ефремов

Этот перечень – послание для россиян. И “хороших”, и “плохих”. Для всех, кто будет задавать вопросы о том, откуда берётся “руссофобия”, почему мы вас не любим, не хотим считаться с вами ни “одним народом”, ни “братскими народами”. Для всех удивлённых, почему Украина оказывает такое яростное сопротивление вам, бандитской бензоколонке, притворяющейся государством.

Выставка уничтоженной российской техники в центре Киева

Любой из пунктов ниже – это уже очень серьёзное злодеяние, достойное самого жёсткого наказания и ставящее под сомнение надежду на прощение. Но список долог и, к огромному моему сожалению, вероятнее всего, будет дополняться…

Original Russian Crime

These days a delegation from the International Atomic Energy Agency (IAEA) visited the Zaporizhzhia Nuclear Power Plant (ZNPP) controlled now by the Russian invaders. The scientists of IAEA were led through the ZNPP territory by a Russian representative to a hole made by an artillery shell. It was apparent that the shell came from the direction of territories occupied by Russia. But the Russian “guide” made an effort to “explain” that when the shell hits the ground, it (somehow) jumps and turns around, so that it actually must have arrived from the Ukrainian side.

This lie is very typical for Russians. This isn’t just an exaggeration or ideological framing. This is a complete and absolute bullshit… You know, “jumping artillery shells” – the ones produced specifically to turn around after impact to make Russia look bad. But as one German guy once said, the people would sooner believe a big lie than a small one, because when the people hear the big lie they cannot imagine that someone would lie in such a shameless way.

Narratives of Invasion

The main peculiarity of Russian propaganda is that Russians rarely try to craft a single attractive and consistent story. Instead they throw around many different (quite often contradicting) messages… and then they see which ones work. This might seem a strange, stupid or even schizophrenic approach, but the sheer number of people who listen to and follow the Russian narratives all around the world is astonishing.

The trick is that each message works for a different audience. This is a very postmodern approach where social bubbles and prejudices of various groups are exploited. The main aim is not to prove to the world that Russia is a great country (even Russian propagandists realize this is an impossible task), but to plant the seeds of doubt and distrust among the many big and small forces of the West, to make them feud with one another and to make them weak.

“Peace, peace, peace…”

If there is one thing that truly disgusts me in the world’s reaction to Russian aggression is the naivety of the abstract calls to “stop the war” – without clarification WHO must stop it and HOW.

Such attitude trivializes the immense ongoing suffering of people in Mariupol, Kharkiv, Chernihiv and many other Ukrainian cities and villages. Like it’s not a true genocide, not the most ruinous war in Europe since WWII, but a mere fistfight of some teenagers in the school yard: “Oh, Ukraine, why can’t you simply be friends with Rashiya?”

“Я роблю недостатньо”

Переживаю “провину вижившого” вкупі з тугою за рідним містом, за різними речами, які залишилися вдома. Постійно думаю, що або дім розграбували, або що в нього влучила ракета і він завалився, і ламаю голову, що робити, якщо сталося перше або друге. Війна – тяжка психологічно навіть для того, кому пощастило не бути під постійними обстрілами і не бачити смерть в обличчя.

“Безодня” (Влад Сорд)

“Безодня“, серія коротких оповідань, написаних учасником бойових дій Владом Сордом, – це напевно найбільш підходяща художня література для читання, коли над тобою нависає загроза повномасштабного вторгнення російської армії. Збірка розповідає не стільки навіть про війну на Донбасі, скільки про ситуації, спричинені цією війною, про звичайних (і не дуже) людей, що опинилися у цих ситуаціях. Усі розповіді по-своєму похмурі, але більшість із них я би не назвав депресивними.

Правда і вигадка тут розмиті і перемішані. Очевидно, що багато, якщо не більшість, героїв принаймні частково списані з реальних людей. Але де саме запозичені з реальності факти переростають у байку, сказати буває складно – через це навіть деякі фантастичні елементи здаються радше перебільшенням, таким собі магічним реалізмом, аніж цілковитою фантастикою. Це своєрідний weird west в декораціях війни на Донбасі. І лінія розмежування – це також і лінія контакту з незвіданим і нереальним.

Посібник диктатора

“Посібник диктатора” – сучасна цинічна теорія про природу влади. І хоча почасти вона здається поверховою, автори досить переконливо пояснюють, хто насправді визначає ім’я лідера і кому лідер прислуговує передовсім. Ні, тут немає конспірології. Деталі – далі, у моєму огляді-конспекті.

Одразу проясню важливий момент: автори “Посібника диктатора” Брюс Буено де Мескіта і Алістер Сміт не виправдовують і не заохочують авторитаризм, корупцію чи зневагу до людського життя. Вони лише викладають певну логіку, якою мали би послуговуватися керівники будь-якої більш-менш серйозної організації, якщо вони прагнуть залишатися на посаді лідера якомога довше. 

Аеропорт: Про вояків, які хотіли жити

“Аеропорт” Сергія Лойка – це дивовижно цікавий і приємний приклад сучукрліту, який читається взахльоб.

Так, в оригіналі книга писалася російською, по факту, американським журналістом, але вона написана з дуже українських позицій, вона написана про дуже українські події і про дуже актуальні українські типажі. Тому мені хочеться вважати цю книжку сучасною українською літературою.

Земля моя/Земля мін (2015)

Наближається День Перемоги з усіма його неоднозначностями. Цей та наступний тиждень я присвячую антивоєнній темі та альтернативному погляду на війну. Фільм, який дає один з таких альтернативних поглядів – Unter dem Sand (“Під піском”) або Land of Mine (“Моя земля”/”Земля мін”). Я переглянув його в Бонні на днях Скандинавського кіно.

Це розповідь про розчищення мін після Другої світової війни на західному узбережжі Данії. Для цієї рідко згадуваної в підручниках історії місії було використано німецьких військовополонених – 2000 осіб, з яких близько половини загинули або дістали страшні каліцтва. Багато з них були іще підлітками.