“Безодня” (Влад Сорд)

“Безодня“, серія коротких оповідань, написаних учасником бойових дій Владом Сордом, – це напевно найбільш підходяща художня література для читання, коли над тобою нависає загроза повномасштабного вторгнення російської армії. Збірка розповідає не стільки навіть про війну на Донбасі, скільки про ситуації, спричинені цією війною, про звичайних (і не дуже) людей, що опинилися у цих ситуаціях. Усі розповіді по-своєму похмурі, але більшість із них я би не назвав депресивними.

Правда і вигадка тут розмиті і перемішані. Очевидно, що багато, якщо не більшість, героїв принаймні частково списані з реальних людей. Але де саме запозичені з реальності факти переростають у байку, сказати буває складно – через це навіть деякі фантастичні елементи здаються радше перебільшенням, таким собі магічним реалізмом, аніж цілковитою фантастикою. Це своєрідний weird west в декораціях війни на Донбасі. І лінія розмежування – це також і лінія контакту з незвіданим і нереальним.

Аеропорт: Про вояків, які хотіли жити

“Аеропорт” Сергія Лойка – це дивовижно цікавий і приємний приклад сучукрліту, який читається взахльоб.

Так, в оригіналі книга писалася російською, по факту, американським журналістом, але вона написана з дуже українських позицій, вона написана про дуже українські події і про дуже актуальні українські типажі. Тому мені хочеться вважати цю книжку сучасною українською літературою.

Патологія сприйняття політики в Україні та в Росії

Здається, я знаю, чим найбільше відрізняються українці від росіян. І справа не у свободі особистості, і навіть не у рівні гостинності.

Кажуть, в Росії сакралізація влади. Це не зовсім так. Якщо казати геть серйозно, то цілком очевидно, що більшість росіян не моляться на Путіна. Більше того, вони можуть навіть абстрактно хаяти всю владу в принципі, доки сидять на кухні чи на лавці у дворі. Але у спорі вони готові виправдати усі переступи кожного можновладця, навіть якщо у пресі оприлюднять беззаперечні докази його злочинів. Виправдання завжди просте: “Він украв? Так і всі крадуть”.

Не час для пацифізму

Дивує позиція представників ліво-ліберальних кіл. Їхні онлайн-агітки закликають сказати “Ні!” війні і перестати “приносити себе в жертву на вівтар нації”, перестати “знищувати собі подібних” тощо. Ніби війну можна зупинити тим, що написати у своєму статусі “Ні війні!”…

Якщо судити з гасел, умовний “Лівий сектор” сприймає події у Криму і події на Донбасі десь так: два пагані капіталісти Пєтя і Вова за допомогою кишенькових апаратів пригнічення мас розв’язали війну, на яку заради власного задоволення відправляють гинути людей, одурманених націоналістичними гаслами.

Ми такі однакові, правда? Ну правда ж???

Безумовно, прості люди таку позицію би стали обзивати непатріотичною, антидержавницькою, а то і звинуватили б наших лівих і анархістів у дружбі з Кремлем. І все це неодмінно підживило би контрсистемну переконаність у необхідності міряння усіх явищ світу високопарними гаслами маніфесту компартії. Але проблема не у бракові патріотизму, а саме в оцьому однобокому винятково ідеологічному підході до оцінки нинішніх драматичних подій, аж до упертого небажання бачити, що перемога різних сторін конфлікту для самих ліво-лібералів означає дуже неоднакові наслідки.