Російськомовні євромайдани

Що мене чи не найбільше порадувало у Євромайдані – це підтримка цієї акції людьми на сході та півдні країни.

Євромайдан в Харкові

Хай навіть їх вийшло на вулиці лише декілька сотень чи пару тисяч, це вже неабияке досягнення, яке ми не маємо права втратити! Європейські прагнення російськомовних українців, ймовірно, можуть стати точкою об’єднання країни. Саме тому наші радикальні націоналісти з їхніми присікуваннями до мови побратимів-протестувальників зараз не лише шкодять цілісності держави, але і підривають успіх Євромайдану.

Я народився в Києві і для мене до 2004-го року питання мови ніколи взагалі не поставало. Я звик, що всі вивіски і листування, всі офіційні документи ведуться українською, але при цьому люди говорять здебільшого російською, російськомовної преси в рази більше. Ніхто ніколи не скаржився на утиски російської мови, ніхто ніколи не кликав вішати москалів. І ось повиринали різноманітні нацики з обох боків Дніпра, які вважають, що людина має зобов’язання перед Богом, Батьківщиною і батьками спілкуватися винятково ОДНІЄЮ (звісно, їхньою) мовою, а як не стане – то це, у кращому разі, ворог, а в гіршому – взагалі не людина. Цілком очевидно, що ці нацики є однією з головних причин відсутності єдності в нашому суспільстві.

І ось ми вперше за багато років бачимо, що на акції протесту під одним прапором – прапором ЄС – виходять люди у Тернополі і Луганську, Криму та Києві, Одесі та Львові, Донецьку, Харкові, Франківську та інших містах. Мене вражає, що після стількох років нездатності згодитися бодай щодо одного епізоду з нашої спільної історії, людей щось об’єднало.

До речі, я казав декілька років тому, що можливо, нам варто поставити підручники історії на полицю і замість того, подумати, якого майбутнього ми хотіли б.

На сайті, який закликав підписати Угоду про асоціацію з ЄС “замість Президента”, з Донецької області підписало більше людей, ніж з Києва та Львова разом узятих. З Криму підписало більше людей, ніж сумарно в усій західній Україні. Безумовно, це лише ознака ефективності поширення відповідного посилання в одному чи іншому регіоні, але це також вагомий показник. Якщо у Криму живуть аж 22 тисячі людей, які хочуть в ЄС, то несправедливо навіть в теорії казати про те, що “краще віддати Крим і Донбас Росії”.

З новин ми чуємо, що літній донеччанин із болем у серці говорить, как ему стыдно за то, что его поколение привело ко власти “этих людей”. Ми чуємо чоловіка робочого віку з Луганська, який обурений тем, что сделал “беркут” в Киеве. Ці люди щирі у своєму співчутті до нас і до західняків. То чого ж їх відлякувати своєю манірною ксенофобією?

Не варто відкидати усього російськомовного, навіть попри те, що від Росії впродовж останніх 400 років ми отримали чимало лайна. Багато наших російськомовних у побуті громадян є цілком адекватними – вони не ниють, що не розуміють української, вони не прагнуть повернення в СРСР і на Росію дивляться як на іншу, а не як на рідну країну. В чомусь ці люди подібні до американців, які позбавилися колоніального гніту Британії.

Але далі – більше. Російські літератори відправили нам листа із підбадьоренням. Десять відважних москвичів провели акцію на підтримку Євромайдану поблизу Красної площі. Це була одна з тих нечастих в Росії антипутінських акцій, яка не закінчилася затриманнями та побиттями. Росія – це не Мордор. Це така ж країна, як наша, яка страждає від свого імперіалістичного минулого, жорсткої влади, бардака на місцях, маси байдужих та інертних людей, що йдуть за укладом, а не за мозгами.

Зараз, як ніколи, важливо єднатися, шукати порозуміння, триматися за спільну мету і цінувати будь-яку людину, яка цю мету поділяє.

Хтось каже, що ми на порозі громадянської війни. Я до цього ставлюся скептично. Але передовсім, якщо у цій війні і є щось хороше, то це те, що вона виникає зовсім не через мовне питання.