Подорож до Аушвіца і Біркенау виявилася морально важчою, ніж я очікував. Це вам не історичний музей. Тобто так… формально це музей, але розуміння того, що і як там відбувалося, робить його безмежно далеким від музейного досвіду. Не можна це порівняти і з цвинтарем чи меморіалом. Це місце злочину, тільки помножене у сотні тисяч разів.
Колись я пропустив можливість побачити ці табори, але доля підкинула нову нагоду. Ідея поїхати туди виникла дуже раптово, коли виявилося, що я не зможу зустрітися ні з ким зі своїх друзів у Польщі цього літа. А може мене підштовхнула нещодавня поїздка до Ессена, де мій дід колись сидів у трудовому таборі… Не суть важливо, що було причиною. Суть в тому, що ось, я стояв біля пекла на землі.
Подорож до Аушвіца – це дорога контрастів. Від них стає зле.
Ми їхали бусом півтори години, водійка весело підстукувала по керму в такт попсовим танцювальним хітам по радіо. Так, я розумію, чудова погода, сонячний день і така рівна дорога і це її щоденна робота, тож уже все приїлося, але бачити такі емоції дорогою в Аушвіц мені просто було ніяково. На в’їзді в містечко Освенцім – реклама якогось ринкового фестивалю. Так, розумію, життя йде далі, але когнітивний дисонанс є. Під самими ворітьма Аушвіцу натовп людей, дівчата у коротких шортах і топіках. Так, я розумію, що літо і це ж ніби не церква, але навіть в інструкції на вході є знак з перекресленим шортами.
Власне, саме через натовпи людей мені не вдалося нормально сфотографувати сумнозвісні ворота із Arbeit macht frei – єдине фото воріт вийшло вже ззаду із тим-таки натовпом. У музейній крамниці можна було придбати листівку з цими ворітьми. Колись чув, що гасло нацистів є перекрученою цитатою з Біблії: Wahrheit macht frei (“Правда зробить вас вільними”, Івана 8:32).
Насправді, самі по собі ворота – не такі вже й примітні. Ми вийшли екскурсійною групою з-за рогу і швидко їх пройшли, і ця буденність зла – чи не найстрашніша річ, яку я побачив у концтаборі.
Буденність проявляється у будинках концтабору, які не виглядають навіть як якась тюрма – вони нагадують багато з тих, які полонені німці пізніше будували по всьому СРСР. Коли йдеш Аушвіцом і не бачиш веж і дроту, може на мить здатися, що крокуєш звичайним військовим містечком десь в українському райцентрі.
Буденність – у автентичній фарбі на стінах у коридорах бараків. Схожий візерунок я бачив у наших пострадянських квартирах і у державних установах на кшталт лікарень чи військкоматів. А тут під акомпанемент цієї фарби люди помирали страшною смертю від газу, хвороб, голоду і виснаження. Стіна, під якою розстрілювали політичних в’язнів-поляків, після “стоячих” камер без вікон і житлових (вигрібних?) приміщень на сотні осіб вже не видається аніскілечки страшною. Бути розстріляним в цьому пеклі – практично подарунок.
Старих, малих і хворих євреїв одразу відправляли у зроблені у вигляді душових газові камери, після чого відібрані нацистами євреї мали сортувати тіла убитих. Поляків так не вбивали – їх всіх примушували до праці, від якої більшість полонених померла. Хтось міг протриматися і кілька місяців, але багато людей помирали після пари тижнів чи навіть кількох днів.
Звісно, вражає методичність і масовість укупі з захмарним садизмом, який однозначно був прикладом термінальної стадії божевілля. Нацисти забирали в євреїв, яких вбивали у концтаборі, усе: від коштовностей до одягу і щіток. І якщо коштовності тут виглядають ще логічно – їх можна переплавити – то на біса комусь здалися ці роздовбані черевики? Або молитовні хустини іудеїв? На біса комусь всі ці гребінці і щітки для гоління? Щітки убитих, яких вважали нижчою расою! Кому нацисти це хотіли віддати? Голодній німецькій бідноті? А кому іграшки вбитих єврейських дітей? Своїм дітям? Воістину абсурд, але ось вони – гори конфіскованих щіток, черевиків, іграшок, посуду і волосся… З мертвих жінок зрізали волосся – мені дуже важко повірити, що товари з нього могли справді окупити затрати на всю цю колосальну машину знищення.
Нас не заводили в блок, де над жінками проводилися медичні експерименти. І може й добре, бо “медицина” нацистів мені завжди видавалася чи не найстрашнішою річчю в світі. Взагалі, звісно, тут важко говорити, що тут гірше, і чи є в історії концтаборів щось краще. Якщо пригадати історії про російські тюрми в Чечні, то здається, що там коїлися навіть гірші речі, ніж в Аушвіці. Але, можливо, це дуже дивні думки – ніби міркування про те, чи пару градусів у пеклі можуть принципово змінити ситуацію.
З іншого боку, своєрідним героїчним штрихом в історії Біркенау було повстання євреїв, яких примушували сортувати трупи. Якимсь чином їм вдалося дістати зброю і вони навіть знищили один із крематоріїв на території концтабору. Решту крематоріїв, окрім одного, підірвали самі нацисти, щоб знищити докази своїх злочинів, говорять екскурсоводи музею. Ніби вторгень до сусідніх країн, їхньої анексії та примусового переміщення сотень тисяч людей було б замало для засудження нацистського режиму… oh wait, якщо провести аналогію зі сталінським режимом, то вочевидь, що комусь таки замало.
Однак поляки в екскурсії наголошували, що у Другій світовій Польща була окупована не лише нацистами, а і радянськими військами.
Дивно так. Я жив майже все своє життя понад Бабиним Яром. Дорогою біля місць, де під час окупації відбувалися розстріли, я ходив до музичної школи. Там, де був Сирецький табір, ми з однокласниками каталися на дитячій залізниці, яка працює досі. Я рідко задумувався над тим, що і як там відбувалося раніше. Чесно, я взагалі рідко задумувався над Другою світовою. Тривалий час це була просто політика культу Перемоги, скопійована з російської практики. Без зносок ані про наслідки цієї перемоги, і навіть без акцентів на тому, що відбувалося до неї. Але всі ті жахи оживають і відчутно нагадують про себе, коли вдихаєш пил у бараках Біркенау. І починаєш розуміти, чому в Європі замість пишатися перемогою люди кажуть “Ніколи знову”. Ніколи знову
Дамітріанство 
В 3-4 км від Симонова, в лісі, також нацисти розстрілювали Євреїв. Пам’ятник стоїть в 100 метрах від асфаоьтованої дороги, і я вже сотню разів біля цього пам’ятника проходив. Коли перший раз гуляв по лісі, то навіть не сильно орієнтуючись в лісистій місцевості, я відчув напрямок де відбувались ті страшні речі. І ліс там темніший, і атмосфера гнітюча – ніби на могилках, тільки замість надгробників – дерева.
Жахи нацистів вражаю…І тут дійсно починаєш розуміти одну із фраз великих.”І живі завідували мертвим”.. Я була на ескурсії в Майданику там бараки іще гірші..та зберігся той запах..який забути не можливо…