Місто з химерами

Нарешті, дочитав “найкращу українську книгу 2010 року” (за версією “Кореспондента”). “Місто з химерами“. Автор: Олесь Ільченко. Так, я йшов довго до цієї книжки, але мабуть так і треба було, оскільки писалася вона частково у Бонні, як на це вказує остання її сторінка.

DSC_1317.JPG

Це історія про знаменитого київського архітектора Городецького, і – меншою мірою – історія про архітекторів Києва та архітектуру загалом. Це психологічна драма із містичними елементами. Її доповнюють багато фактів щодо власне історії Києва. По цих фактах видно, що автор “виконав домашнє завдання”: досліджував тему, а може і захоплюється нею все життя.

Однак тут само криється і головна проблема: почасти оцей енциклопедичний фактаж вельми слабо прикрито видимістю художнього тексту. В результаті книга місцями нагадує якесь пізнавальне підліткове видання, якими я їх пам’ятаю наприкінці 90-их. Ну не говорять люди так! У цій книзі Городецький розжовує своїй дружині про передумови становища їхньої сім’ї – ніби вона сама не пам’ятає найбільшої авантюри свого чоловіка, яка трапилася зовсім нещодавно. Він говорить так, буцімто це якась лекція з історії! В інших випадках інші сюжетно близькі персонажі одне одному переповідають якісь довідкові деталі про відомого митця чи про спільних знайомих, чи певний будинок. Це все виглядає занадто театрально.

До фактів про Київ додаються міфічні історії, дещо подібні за духом на згадані у книзі Рогози “Убить Юлю 2”. Пригадуючи ту політичну заказуху, я розумію, що оці урбаністичні легенди в ній були викладені природніше. Можливо, бо автор їх так і розповідав – як легенди. Не намагався вставити їх у діалог “ніби ненароком”.

DSC_1332.JPG

Якщо діалоги загалом – це слабке місце, то діалоги між підлітками сучасного Києва – це найслабша ланка в принципі. Направду, мало кому з письменників взагалі вдається природно змалювати підлітків (не знаю чому), але тут це подекуди ніби спроба людини статечного віку видаватися молодшою за допомогою молодіжного сленгу 10-річної давності.

Оці вади тексту особливо прикрі, бо ідея твору, його смисл та структура – чудові. Це саме той нечастий випадок, де фінал книжки виявляється сильнішим за початок. Жодних спойлерів, скажу лишень, що автор досить неочікувано, але при цьому органічно сплітає особистість Городецького, політичну історію Києва та “архітектурну міфологію” в одне ціле. Фінал навіть виправдовує та згладжує частину проблем самого тексту.

І ще один цікавий ефект, який, імовірно, спрацює не у всіх: автору таки вдалося занурити мене у атмосферу загадкового Києва, але не стільки власною історією, скільки тим простим фактом, що це книжка про Київ, де згадуються близькі серцю кожного киянина місця. Особисто для мене навіть у гаражах на Оболоні чи “Новусі” на Академмістечку є дрібка сакрального. Це не кажучи вже про масу інших “місць сили” в центрі, на Печерську та на Подолі. Попри всі війни, руйнування та рагульну забудову моє місто залишається для мене щиро фантастичним та невимовно близьким.

Повертаючись до книжки, вона, безумовно, варта уваги. Але якщо це справді була наша найкраща книга 2010 року, то напевно, справи сучукрліту були в той рік геть кепські.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s