Неробство у хворобі

Узяв додаткові вихідні – не заради поїздки чи якихось особливих заходів, а просто щоби перемкнутися, дозволити собі нічого продуктивного не робити, просто посидіти і подумати.

Побути самому із собою, просто побайдикувати – це дуже важлива практика, адже без нічого-не-робіння не буває ані інсайтів, ані креативності. Точно це можу сказати, бо в моєму житті були і періоди тривалого байдикування, і періоди активної роботи. Якщо вони довго не змінюють одне одного – це пекло, в якому твоя душа тупо і безрезультатно вигорає.

І відпочинок – це не “зміна діяльності”, як часто мені казали дорослі в дитинстві. Відпочинок – це не про те, що “а ось я візьму і вивчу ще одну іноземну мову, як планував рік тому”. Відпочинок – це значить робити тільки те, чого дійсно хочеться тут і зараз. Якщо нічого не хочеться – ляж і лежи, поки не набридне.

А ще важливо, принаймні для мене, щоби період байдикування був тривалим. Це не вправа на один день чи навіть на цілі вихідні. Це мають бути хоча би три дні, а краще – п’ять, бо з трьох днів мінімум один піде суто на те, щоби “вийти з рутини”, а ще один, перед роботою, гарантовано пробуду в стані підготовки і очікування, тобто там теж релаксації не буде, хоч заливайся алкоголем, хоч із гармати сам собою стріляй.

Але, звісно, я застудився.

(Ні, суто за симптомами я не думаю, що це коронавірус, хоча варто було би перевіритися).

Відчуття трохи схожі на університетські канікули – я тоді, 10-12 років тому, часто відправлявся відпочивати “в хворобу”. Сил мені вистачало на те, щоби вести насичений навчанням, громадською діяльністю та підробітками семестр, і навіть щоби енергійно пройти сесію, але потім наставав оцей, здавалося б, украй несправедливий, але цілком логічний “відкат”, показник, що максимально прийнятний рівень втоми було перевищено.

Раніше дуже з того бісився, мовляв ось, нарешті, довгоочікувані кілька вільних днів, щоб зробити речі, на які не вистачало часу, але – на тобі, скотина! Сил нема, думки плавають, валяєшся в ліжку, а часом ще і ліки якісь п’єш. Нині ставлюся простіше: хвороба виправдовує байдикування, дозволяє не напружуватися. Коли ж я маю хоч трохи сил в запасі, то часто не можу заспокоїтися, мовляв у мене 100500 проблем і планів, чому ж вони всі досі не вирішені/не виконані?

Щоб я перестав перейматися, мене треба пристрелити, як скажену собаку. Головний біль і температура дають мені той же рівень працездатності, що і стан трупа в канаві – з тією технічною різницею, що температура і головний біль зазвичай минають.