The Hiraeth

Важко прочитати, чи не так? Має звучати приблизно як “Ірает”. Це уельське слово. Зовсім нещодавно дізнався його і як раз у той час, коли відчував емоцію, яку воно позначає. Туга за домом, до якого не можна повернутися або якого ніколи й не було. Дурниці, як таке може бути? І взагалі, нащо вигадувати слово для позначення настільки тонкої емоції?

Людська мова украй недосконала. Всі мови недосконалі. Багато речей, що я їх відчуваю та думаю, можна виразити лише російською або лише англійською і жодною іншою, бо в жодній іншій нема відповідного звороту або достатньо точного слова. Можливо, коли я краще вивчу німецьку, я зможу виразити певні раніше приглушені грані свого світовідчуття.

Взагалі, на диво, я не маю враження, що я за 2000 кілометрів від дому. Я не маю враження, що я покинув дім чи що я зараз меншою мірою вдома, ніж був на Дорогожичах у Києві. Так, я народився у Києві, це моє рідне місто. Однак більшу частину життя я прожив у квартирі своїх батьків. Не у власному житлі, де я мав реальну змогу вирішувати, де лежатимуть крупи чи якого кольору має бути ліжко. У мене не було ані своєї кімнати, ані навіть свого кутка під сходинками. Помешкання не відповідало критеріям “дому“. Входить, я все своє життя жив у гостях.

Коли я думаю зараз про Україну, я скучаю не за нею. Я скучаю за своїми спільниками, за живим спілкуванням із друзями, за певними місцинами Києва, Харкова, Львова та Одеси. Але найбільше я скучаю за подіями і ситуаціями, яких в моєму житті насправді ніколи не було. І це стало очевидним для мене тут, коли я отримав змогу побути трохи на самоті і подумати.

Напевно, якщо розповідати в деталях, люди подумають, що я геть збожеволів.

Я “згадую”, як батько мене маленького, років у 6 чи то в травні, чи то в серпні возив за місто, де у його друга на березі Дніпра був салон спортивних машин. При салоні була така собі власна майже гоночна мінітраса. І часом його друг пропонував батькові випробувати якусь машину і ми ганяли по тій трасі на крутій тачці. Нічого цього насправді не було, проте я дуже сумую, що не було саме ось так.

Ні, справа не в дорогих спортивних машинах – я навіть не певен, чи я взагалі хотів би мати машину. Справа в тому, що я чомусь певен, що саме цього досвіду мені бракує в житті, аби бути правильною версією самого себе. Що таке правильна версія? The one that makes the biggest difference. Можливо, я тому і не певен щодо машини зараз, бо свого часу не мав того правильного досвіду.

Іноді я помічаю, що живу так, ніби фальшивий “спогад” – це таки реальна сторінка мого минулого.

Це щось що мені наснилося, суміш реальних спогадів та уривків з книжок і фільмів. Фальшиві “спогади” іноді відрізняються від реальності лише якоюсь деталлю, а іноді створені мною практично з нуля. Така собі альтернативна історія власного життя. І на кожному його етапі є свої “спогади”. Є місця, є люди, яких насправді не існувало, хоча які могли б існувати, якби мені чи комусь поруч зі мною вистачило мудрості чи сміливості чи вдачі зробити правильний вибір. Мені украй шкода, що це все лишилося лише бажаннями. Ні, я не перфекціоніст, я радше естет і романтик, схильний прагнути краси в житті, якої, імовірно, я не здатен створити сам, якої взагалі може і не бути. Проте я також не здатен простити ані собі, ані цьому життю відсутність такої краси.

Ось так і з домом, за яким я сумую, але якого в мене ніколи не було, і який я не можу створити собі сам (принаймні, не зараз), і відсутність якого я переношу лише переконанням, що можу обійтися і без дому – адже так довго жив без нього.