Дедалі більше говорять, що ми з вами живемо у епоху “після фактів” або “після правди”. Прояви цієї епохи – у зневазі до раціональних аргументів у публічній, політичній сфері. Водночас, емоції та “обгортка” грають все більшу роль.

Яскравим прикладом тут є, звичайно, Brexit. Усі поважні аналітики запевняли, що Великобританії краще не виходити з ЄС, але британці захотіли “щоби Брюссель їх почув”. І це при тому, що Брюссель насправді завжди мав украй обмежену здатність примушувати країни ЄС виконувати будь-що. Brexit, по суті, це масовий нервовий зрив, який зробив тільки гірше.

Державна політика Росії – це взагалі своєрідна квінтесенція життя “після правди”. І тут не стільки жахає нахабна пропаганда, скільки намагання захопити території, які несуть суто історичну цінність та ілюзію повернення імперії. Ілюзію, яка не вирішить жодних реальних проблем, які є в Росії. І заради цієї ілюзії народ готовий терпіти бідність, ізоляцію та зловживання чиновників. Раціональне начало холодильника не змогло перемогти наратив телевізора.

Поруч із ігноруванням фактів має місце й ігнорування цінностей. За Трампа голосували попри його кричущі прояви ксенофобії, сексизму та дуже сумнівні оборудки з податками – важко повірити, як сучасні американці могли би простити комусь такі речі. Коли ж на ці вади кандидата вказували опоненти Трампа, його прихильники в “кращих традиціях” Кремля перемикалися на те, що “Клінтон погана”.

Складається враження, що світ зходить з глузду. Однак, на моє глибоке переконання, ця “епоха” не така нова, як здається. І радше варто говорити не про початок нової епохи, а про завершення попередньої – епохи віри у раціональність, логіку і прогрес. Люди – здебільшого немудрі. Були, є і будуть. Просто більш освічена частина людства забула про це, бо надто довго варилася у академічно-активістському середовищі.

Що ж змінилося?

Раніше у людей бракувало засобів, щоби скласти повноцінну картину про політика, його програму або про певний політичний процес. Не було нинішнього рівня освіти, не було стількох і настільки розвинутих засобів комунікації, не було різноманіття в медіа. Дурість виборця завжди можна було списати на один з цих чинників. Нині ж у нас і медіа які хочеш, і ось тобі усі політики 24/7 у соцмережах, і все більше виборців при дипломах. Але при цьому всьому люди продовжують обирати популістів, ігнорувати факти і поводитися ірраціонально, і все частіше вони роблять це усвідомлено. Дурість повністю оголилася. Логічна помилка – це більше не соромно.

Чому так?

По-перше, люди розчарувалися в раціональності, порядку та науці. Прагнення все раціоналізувати в ХХ столітті закінчилося найжорсткішими режимами в історії людства. Упорядкування хаосу життя породило безсенсовну та неефективну бюрократію. Реальний прогрес, який нам дає наука, губиться за кілотонами псевдонаукових джерел і ніким ніколи не читаних дисертацій. І я можу зрозуміти людей, розчарованих у науковості та інтелектуальності. Як журналісту мені доводиться часом спілкуватися з “експертами”. “Експерти” (не всі, але часто) говорять суперочевидні речі та ще й в малозрозумілій формі, але ми їх ніби повинні слухати, бо вони мають PhD.

По-друге, освічені носії критичного мислення не хочуть або не можуть комунікувати з отією-таки мовчазною більшістю, яка в реальності вибирає кандидатів. В Україні це голодні хамовиті пенсіонери. У Великобританії та США – це “злі білі чоловіки”. Саме вони обирають Тимошенко і Трампа for all the wrong reasons: бо “вона красіва”, бо “він їм покаже”, бо “давайте просто щось поміняємо і подивимося, як воно буде”, бо “мені погано і хай всім іншим теж буде погано”. Навіть я зараз відмахуюся від цієї аргументації як від ідіотизму, як від психічного розладу, але ж якось цих людей потрібно переконувати! Сидіти і чекати, що вони якось самі побачать хибу власних суджень – собі дорожче.

По-третє, має місце криза постмодернізму. “Відсутність правильного і неправильного” вкусила сама себе за хвіст. Всі на світі ідеї дискредитовані, смислу в житті немає, все відносне, ніщо не істинне, все дозволено – якісь такі речі революціонери та просвітителі намагалися донести народу, щоби той покинув свої забобони. Але на виході народ зрозумів, що свобода, рівність, справедливість, ввічливість і відкритість теж не є абсолютами, від них теж можна відмовитися. Тому і аргументувати свою позицію, виправдовувати свої дії не треба. Захотів – забрав у сусіда півострів, захотів – ухопив чиюсь дружину за одне місце. Якщо Бога немає, то все дозволено, і хто ви, щоби судити?

У світі, де ти ні на що особливо не впливаєш, і де немає нічого істинного, триматися можна лише за власне емоційне короткострокове задоволення. Легше асоціювати себе з кандидатом, який гучніше кричить. Краще голосувати за кандидата, який зруйнує державу, бо так я відчуватиму, що хоч щось зробив у своєму житті – хай хоч щось погане. Це страшна логіка, but it all makes sense.

Що з цим робити?

Поки що я не знайшов у жодного інтелектуала жодних ефективних засобів боротьби з цим ренесансом популізму. Та і невідомо, чи такий засіб може існувати, враховуючи глобальність процесу. Однак, якщо пофантазувати, що взагалі могло би врятувати світ…

Передовсім, ліво-ліберали повинні усвідомити, що їхні цінності не є само собою очевидними. Є маса людей, що вбачають у фемінізмі загрозу, не люблять гей-паради, і не розуміють, чому їхні податки йдуть на підтримку біженців з Близького Сходу. Чому світ, про який співав Ленон, має відбутися, і чому він взагалі можливий – про це потрібно починати розповідати спочатку. Доступно. І не ігнорувати, коли хтось із вами не погоджується.

Напрошується, що має бути якось видозмінена сама демократія. Звісно, це сумнівний вихід. Та ж сама американська система була розрахована на відсіювання найменш адекватних кандидатів – і це не спрацювало. Але якщо вже говорити про варіанти, хорошою могла би стати система, де можна проголосувати за “компромісного” (запасного/другого) кандидата і в разі, якщо жоден із “перших” кандидатів не набере більшості голосів, щоби перемагав найбільш компромісний – це гарантувало би більшу кількість поміркованих голів держав і, відповідно, менше збройних конфліктів та агресивної риторики.

Світова система освіти має бути грунтовно переглянута. Політологія (як політична грамотність) повинна починатися зі шкіл. В школах нині викладається достобіса всякої дуранини, яка ніколи потім в житті не потрібна, разом з тим, люди виходять після 10 років відсидки без мінімального уявлення про реальне життя. Їх попередили про шкоду куріння, але не не попередили про шкоду голосування за популістів із “простими рішеннями”.

Advertisements