Політика пост-правди

Дедалі більше говорять, що ми з вами живемо у епоху “після фактів” або “після правди”. Прояви цієї епохи – у зневазі до раціональних аргументів у публічній, політичній сфері. Водночас, емоції та “обгортка” грають все більшу роль.

Яскравим прикладом тут є, звичайно, Brexit. Усі поважні аналітики запевняли, що Великобританії краще не виходити з ЄС, але британці захотіли “щоби Брюссель їх почув”. І це при тому, що Брюссель насправді завжди мав украй обмежену здатність примушувати країни ЄС виконувати будь-що. Brexit, по суті, це масовий нервовий зрив, який зробив тільки гірше.

Державна політика Росії – це взагалі своєрідна квінтесенція життя “після правди”. І тут не стільки жахає нахабна пропаганда, скільки намагання захопити території, які несуть суто історичну цінність та ілюзію повернення імперії. Ілюзію, яка не вирішить жодних реальних проблем, які є в Росії. І заради цієї ілюзії народ готовий терпіти бідність, ізоляцію та зловживання чиновників. Раціональне начало холодильника не змогло перемогти наратив телевізора.

Поруч із ігноруванням фактів має місце й ігнорування цінностей. За Трампа голосували попри його кричущі прояви ксенофобії, сексизму та дуже сумнівні оборудки з податками – важко повірити, як сучасні американці могли би простити комусь такі речі. Коли ж на ці вади кандидата вказували опоненти Трампа, його прихильники в “кращих традиціях” Кремля перемикалися на те, що “Клінтон погана”.

Складається враження, що світ зходить з глузду. Однак, на моє глибоке переконання, ця “епоха” не така нова, як здається. І радше варто говорити не про початок нової епохи, а про завершення попередньої – епохи віри у раціональність, логіку і прогрес. Люди – здебільшого немудрі. Були, є і будуть. Просто більш освічена частина людства забула про це, бо надто довго варилася у академічно-активістському середовищі.

Що ж змінилося?

Раніше у людей бракувало засобів, щоби скласти повноцінну картину про політика, його програму або про певний політичний процес. Не було нинішнього рівня освіти, не було стількох і настільки розвинутих засобів комунікації, не було різноманіття в медіа. Дурість виборця завжди можна було списати на один з цих чинників. Нині ж у нас і медіа які хочеш, і ось тобі усі політики 24/7 у соцмережах, і все більше виборців при дипломах. Але при цьому всьому люди продовжують обирати популістів, ігнорувати факти і поводитися ірраціонально, і все частіше вони роблять це усвідомлено. Дурість повністю оголилася. Логічна помилка – це більше не соромно.

Чому так?

По-перше, люди розчарувалися в раціональності, порядку та науці. Прагнення все раціоналізувати в ХХ столітті закінчилося найжорсткішими режимами в історії людства. Упорядкування хаосу життя породило безсенсовну та неефективну бюрократію. Реальний прогрес, який нам дає наука, губиться за кілотонами псевдонаукових джерел і ніким ніколи не читаних дисертацій. І я можу зрозуміти людей, розчарованих у науковості та інтелектуальності. Як журналісту мені доводиться часом спілкуватися з “експертами”. “Експерти” (не всі, але часто) говорять суперочевидні речі та ще й в малозрозумілій формі, але ми їх ніби повинні слухати, бо вони мають PhD.

По-друге, освічені носії критичного мислення не хочуть або не можуть комунікувати з отією-таки мовчазною більшістю, яка в реальності вибирає кандидатів. В Україні це голодні хамовиті пенсіонери. У Великобританії та США – це “злі білі чоловіки”. Саме вони обирають Тимошенко і Трампа for all the wrong reasons: бо “вона красіва”, бо “він їм покаже”, бо “давайте просто щось поміняємо і подивимося, як воно буде”, бо “мені погано і хай всім іншим теж буде погано”. Навіть я зараз відмахуюся від цієї аргументації як від ідіотизму, як від психічного розладу, але ж якось цих людей потрібно переконувати! Сидіти і чекати, що вони якось самі побачать хибу власних суджень – собі дорожче.

По-третє, має місце криза постмодернізму. “Відсутність правильного і неправильного” вкусила сама себе за хвіст. Всі на світі ідеї дискредитовані, смислу в житті немає, все відносне, ніщо не істинне, все дозволено – якісь такі речі революціонери та просвітителі намагалися донести народу, щоби той покинув свої забобони. Але на виході народ зрозумів, що свобода, рівність, справедливість, ввічливість і відкритість теж не є абсолютами, від них теж можна відмовитися. Тому і аргументувати свою позицію, виправдовувати свої дії не треба. Захотів – забрав у сусіда півострів, захотів – ухопив чиюсь дружину за одне місце. Якщо Бога немає, то все дозволено, і хто ви, щоби судити?

У світі, де ти ні на що особливо не впливаєш, і де немає нічого істинного, триматися можна лише за власне емоційне короткострокове задоволення. Легше асоціювати себе з кандидатом, який гучніше кричить. Краще голосувати за кандидата, який зруйнує державу, бо так я відчуватиму, що хоч щось зробив у своєму житті – хай хоч щось погане. Це страшна логіка, but it all makes sense.

Що з цим робити?

Поки що я не знайшов у жодного інтелектуала жодних ефективних засобів боротьби з цим ренесансом популізму. Та і невідомо, чи такий засіб може існувати, враховуючи глобальність процесу. Однак, якщо пофантазувати, що взагалі могло би врятувати світ…

Передовсім, ліво-ліберали повинні усвідомити, що їхні цінності не є само собою очевидними. Є маса людей, що вбачають у фемінізмі загрозу, не люблять гей-паради, і не розуміють, чому їхні податки йдуть на підтримку біженців з Близького Сходу. Чому світ, про який співав Ленон, має відбутися, і чому він взагалі можливий – про це потрібно починати розповідати спочатку. Доступно. І не ігнорувати, коли хтось із вами не погоджується.

Напрошується, що має бути якось видозмінена сама демократія. Звісно, це сумнівний вихід. Та ж сама американська система була розрахована на відсіювання найменш адекватних кандидатів – і це не спрацювало. Але якщо вже говорити про варіанти, хорошою могла би стати система, де можна проголосувати за “компромісного” (запасного/другого) кандидата і в разі, якщо жоден із “перших” кандидатів не набере більшості голосів, щоби перемагав найбільш компромісний – це гарантувало би більшу кількість поміркованих голів держав і, відповідно, менше збройних конфліктів та агресивної риторики.

Світова система освіти має бути грунтовно переглянута. Політологія (як політична грамотність) повинна починатися зі шкіл. В школах нині викладається достобіса всякої дуранини, яка ніколи потім в житті не потрібна, разом з тим, люди виходять після 10 років відсидки без мінімального уявлення про реальне життя. Їх попередили про шкоду куріння, але не не попередили про шкоду голосування за популістів із “простими рішеннями”.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s