Для мене книга Барака Обами стала першою за багато років аудіокнигою. І усім іншим я радив би її саме не читати в паперовому форматі, а слухати аудіо в оригіналі, адже Обама читає свою книгу сам, виразно і з інтонаціями, які додають динаміки і об’ємності його розповіді. Його історія про труднощі роботи президента наймогутнішої країни світу неабияк підтримувала мене впродовж останніх пари тижнів.
Попри доленосні рішення і політичні інтриги, яких у книзі чимало, це дуже людяна історія. “Землю обітовану” слухаєш не як мемуари, а ніби розповідь колеги по університету, якого давно не бачив і який вирішив поділитися з тобою і радощами, і наболілим. Обамі співпереживаєш не як лідеру і навіть не як герою книги, а як доброму, хоч і набагато успішнішому знайомому.
Можливо, річ у емоційності. Обама жартує сам над собою, в’їдливо підстьобує своїх політичних опонентів, доволі прямо коментує враження від тих чи інших світових лідерів (особливо сподобалося, як він збиткується із Ніколя Саркозі) і часто намагається копіювати голоси тих, про кого згадує в книзі. “Земля обітована” – книга з гумором, хоч вона і про дуже серйозні речі. Неодноразово згадує він і негативні моменти – епізоди власного роздратування, страху чи жалю. Так-так, я знаю, він професійний політик, він “мав би” це уміти, от тільки зовсім небагато політиків здатні публічно визнати, що десь вони програли чи з чимось поспішили.
Можливо, навпаки, річ у розважливості, якою послуговується Обама, яка притаманна людям з академічного середовища і яку я в людях дуже поважаю. Це дозволяє нормально сприймати інших людей, навіть якщо ти з ними далеко не в усьому згоден. А ще у Обами є два прокляття, які мені дуже близькі і зрозумілі: це схильність бачити кожну ситуацію одразу з кількох боків і схильність дотошно пояснювати її з усіх цих боків з уточненнями і зносками замість того, щоби тупо “продавати”, гнути свою лінію, навіть коли інші від тебе саме цього і чекають.
І ще, хоч Обама пробув президентом США дві каденції (8 років), він геть не звучить як хтось, хто “вріс” у цю роль чи хоч впродовж секунди сприймав її як даність, навіть у найвдаліші моменти свого президентства. Я абсолютно не кажу, що він “простий хлопець”, але досвід влади його аж ніяк не відірвав від реальності. Припускаю, що причиною тому – відносна блискавичність його шляху до цієї влади.
Історична удача
Не хочу знецінювати перемогу Обами. Його команда доклала колосальних зусиль на виборах, і звісно, йому довелося зіткнутися з чималим спротивом вже бодай через власний відтінок шкіри та ім’я. Але у його ж власній розповіді важко не помітити, як часто на електоральному шляху йому просто щастило.
Перші вибори в житті він виграв передовсім тому, що команда основного опонента просто не виконала мінімально необхідних формальностей зі збору підписів. Під час виборів до Сенату багато виборців, хоч і симпатизували Обамі, не готові були за нього голосувати, бо не вірили, що кандидату-афроамериканцю дадуть перемогти. Обама сам не надто хотів розігрувати расову карту просто тому, що далеко не всім виборцям це сподобалося б. Втім з часом настрої самі собою почали змінюватися. Багато виборців почали приходити на мітинги просто тому, що “Це ж наш майбутній перший президент-афроамериканець!”.
Обама знову і знову згадує зустрічі, на які явка була в рази більша, аніж його штаб сподівався за найоптимістичнішими підрахунками. Він зазначає, як раптом відчув, що люди приходять вже не через його програму чи партійність, і навіть не через його особисті якості чи образ, а тому, що вкладають у нього свої надії. Обама говорить про це з певним сумом, адже, по-перше, він дотошний інтелектуал і хотів, щоби люди читали його програму, по-друге, він зрозумів, що коли безліч людей покладають на тебе колосальні сподівання, ти гарантовано багатьох із них розчаруєш.
Зрештою, його неочікувана історичність зіграла важливу роль і в протиставленні МакКейну в 2008-му. МакКейна (за всієї моєї поваги до нього) розглядали радше як ще одного білого, знаменитого і заможного чоловіка, який буде більше турбуватися про війська закордоном, аніж про робітників удома. Обаму сприймали як нову надію на зміни, як крок уперед і як нагоду виправити перегиби двох каденцій Джорджа Буша.
Від “Землі обітованої” залишається враження, що Обаму привела до влади серія хвиль долі, які він інстинктивно спромігся осідлати. З цієї розповіді видно, наскільки важливо зробити в правильному місці в правильний час правильну ставку будучи при цьому правильною людиною для пов’язаних із цією ставкою ризиків і задач.
Епоха криз
Слід зробити обмовку: “Земля обітована” описує події до завершення першої каденції Обами. Спершу мені це здалося дивним. Але, якщо подумати, для США період з 2008 по 2012 був значно більш насиченим і кризовим, аніж подальші чотири роки. Щойно прийшовши до влади, команда Обами зіткнулася зі світовою фінансовою кризою, наслідки якої Білий дім розгрібав і у себе, і закордоном впродовж багатьох місяців. У цей же час Обама вирішив провести реформу медичної системи, щоби покрити медстраховкою кілька десятків мільйонів людей, які до того часу страховки не мали. Сама ця ідея спричинила запеклі і дуже тривалі політичні баталії між демократами і республіканцями. При цьому всьому, як жартує Обама, “Талібан” і “Аль-Каїда” у відпустку не пішли і перерви в своїй діяльності у зв’язку з кризою не оголошували. Невдовзі до проблем додався один з найбільших океанічних виливів нафти в історії світу. І звісно, на тлі всього цього – нескінченний потік дрібніших проблем, як-то ляп когось із конгресменів, за який доводиться віддуватися усій партії.
І хоча більшість згаданих проблем були зрештою сяк-так подолані, їхні обставини, які Обама пояснює в деталях, оголюють глобальні людські вади. Скажімо, в процесі перевірок великих фінансових установ задля припинення фінансової кризи, виявилося, що 9 із 19-ти банків не мали проблем взагалі, а ще 5 мали лише незначні негаразди з активами. Це дозволило частково повернути довіру до фінансової системи, виявити установи, яким справді були потрібні державна підтримка – і таких установ була меншість. Тобто так, іпотечна бульбашка луснула, криза не була ілюзорною, але криза розкручувалася по спіралі значною мірою через велику ірраціональність і паніку на ринку. Якщо говорити простіше, то все, що стосується грошей (ціни і цінність, багатство як таке), насправді до одуріння ірраціональне.
Прикра політика
Історія про боротьбу за медреформу розчаровує у політичному процесі як такому одразу у чотирьох вимірах – щодо опонентів, щодо медіа, щодо виборців і щодо соратників.
Команда Обами постійно шукала двопартійної підтримки в Конгресі для різних своїх ініціатив. Ця підтримка була потрібною не лише заради легітимації рішень, але і задля уникнення так званого “філібастеру” (в Україні це називають законодавчим або поправочним спамом), тобто стану, коли парламентська меншість тупо до безкінечності затягує ухвалення рішень. В часи президентства Обами двопартійної підтримки майже не було щодо більшості питань. Зневага до Обами з боку республіканців була настільки великою, що опозиція навіть не стільки до його ініціатив, як до нього особисто стала чи не головною ідеєю Республіканської партії. Порухи окремих поміркованіших конгресменів активно каралися рештою партії – зменшенням підтримки, в тому числі фінансової. Натомість випади проти Обами, навіть під час його офіційної промови в Конгресі, навіть такі, що порушували базові правила ввічливості і адекватності, навпаки – заохочувалися додатковими вливаннями.
Цікаво, що хоч Обама і виражає певний градус зневаги до республіканців, які вставляли йому численні палки в колеса і навіть не приховували, що тупо його ненавидять, він, як і будь-який інтелектуал, одразу шукає раціонального пояснення. Як він сам зазначає, статистично, виборці в США не схильні винагороджувати своїх конгресменів за двопартійну дружбу. Політики, що уперто і упорото продавлювали сектантський ідеологічний неконструктив, переобиралися значно частіше за тих, хто шукав компромісів з політичними опонентами. І це стосується як республіканців, так і демократів. Отже, проблема не зовсім у “поганій” опозиції.
Цей же ефект на собі відчував не раз і сам Обама. Щоразу, коли йому вдавалося перетягнути на свій бік внаслідок тяжких і тривалих торгів парочку республіканців, його ж власні соратники з радикальнішої, лівішої частини Демократичної партії починали звинувачувати Обаму, що він мовляв надто м’який, продався істеблішменту, а його реформи нафік нікому не треба, бо це все компроміс. Дайош нові небо і землю уже прямо нимєдлінно січяс!
Політичні ЗМІ аж ніяк не допомагають вирівняти цей процес. Як зазначає Обама, вони діють за простою схемою: “Демократи сказали Х – далі цитата – республіканці сказали Y – далі цитати, чим скандальніша, тим краще – далі глядачів запрошують зателефонувати в студію і сказати, чия позиція їм подобається більше“. Цей бізнес працює на тому, щоби накручувати людей на суперечку і подовше в цій суперечці застрягати (бо це ефірний час). Спроби глибше проаналізувати, хто правий, хто ні, перевірити факти не заохочуються. При цьому, Обама звинувачує не парламентських кореспондентів (їх він навпаки відзначає як фахівців, які розбираються), а редакційну політику видань і телеканалів.
Для мене як для медійника і політичного консультанта нічого дивовижного чи принципово нового у змальованому Обамою стані немає. Але від того все одно боляче, бо всі ці процеси достобіса ірраціональні і неясно, як (і чи взагалі) їх можна виправити. А протистояння заради самого протистояння не породить нічого іншого, окрім протистояння.
З іншого боку, якщо, що би ти не робив, усім все одно все буде не так – роби те, що сам вважаєш правильним. Принаймні тебе розпинатимуть за речі, в які ти віриш, а не за намагання балансувати між неймовірною кількістю несполучуваних ідей, проблем та груп інтересів.
Конфлікт кольорів
Звичайно, Обама порушує і расову тему, але здебільшого в контексті ширших соціальних проблем. Наприклад, коли він говорить про доступ до тієї ж медицини чи освіти, він без надмірного акценту може зауважити, що афроамериканці в середньому є більш обділеними за білих. Він також згадує про власний досвід контактів з поліцією, коли його зупиняли і перевіряли документи в ситуаціях, коли білу людину навряд чи би стали перевіряти. Але Обама аж ніяк не намагається налаштовувати чорних проти білих чи демонізувати білих як гнобителів. Це саме та ситуація, де расистські упередження він розглядає як суспільну проблему для всіх, а не як вроджену вину білих.
На певному етапі Обама сам дивується, наскільки расове питання насправді розколює США. Колись на пресконференції йому довелося прокоментувати історію, в якій чорношкірий професор не міг потрапити до власного будинку, бо загубив ключа, сусіди викликали поліцію, поліцейський прибув і почав розпитувати професора. Професор почав злитися, що з ним на порозі власного дому поводяться як зі злодієм, зрештою поліцейський забрав його у відділок, але невдовзі відпустив. Обама сказав, що “поліцейський повівся по-дурному”, хоча тут же визнав, що знає цього професора особисто, і що професор часом буває дуже запальний у суперечці. Це спричинило тотальний осуд від усіх білих. Коли ж, задля жесту примирення, Обама запросив і поліцейського, і професора до Білого дому на пиво, тут уже обурилися чорношкірі. Зрештою, за словами Обами, ця ситуація ознаменувала найбільше падіння його рейтингу за всі 8 років при владі.
Тут я співчував Обамі навіть більше, ніж коли слухав про його баталії в Конгресі. Очевидно, що расові упередження зіграли роль у виклику поліції. Найімовірніше, різкий характер професора зіграв роль у його затриманні не меншу, аніж расові упередження, хоча його обурення цілком можна зрозуміти. І так, поліцейський міг би владнати ситуацію у інший спосіб (наприклад, зв’язавшись із родиною чи сусідами професора), але прийняв своє рішення, яке президент США цілком мав право назвати “дурним”… окей, хай би було “немудрим”. Хоча ситуація справді дурна, а не “немудра”. І вона явно не варта найбільшого падіння рейтингу за 8 років!
Знамення майбутньої темряви
Особливого драматизму книзі додають деталі, які Обама використовує як відсилки до майбутнього підйому Дональда Трампа.
Скажімо, Обама якоюсь мірою навіть висловлює симпатію Сарі Пейлін, яка разом з МакКейном висувалася на виборах 2008 року. Він відзначає, що вона втілювала в собі образ простої людини, виходця з робочого класу. Вона не завжди могла висловитися щодо якоїсь міжнародної чи економічної теми, але виборці це не сприймали негативно, бо вони втомилися від постійних телешоу з експертами, які говорять багато розумних слів, але це ніяк не допомагає рядовому громадянину в жодній з його проблем. У 2008-му це сприймалося як своєрідна ознака того, що політика стає відкритішою до людей. Але з висоти 2020-го, після чотирьох років правління Трампа, людини, яка не те, що перекручувала факти, а просто відверто придумувала багато неправдивих речей, зневага прихильників Пейлін до фаховості сприймається вже радше як ранній тривожний дзвіночок.
Знову ж таки, я віддаю належне Обамі, бо він бачить паралелі між місцевими громадськими ініціативами, які привели його до влади, і сучасними протестами радикальнішої частини республіканського табору. Запал активізму, готовність відстоювати свої інтереси, виходити на вулиці і вимагати звіту від влади – Обама визнає, що тут є багато спільного, тому не спішить судити тих, кого більшість демократів назвали би расистами чи ретроградами.
Війни миротворця
Значна частина книги присвячена темі спроб (здебільшого неуспішних) вивести війська США з Іраку, помити ізраїльтян з палестинцями, залагодити чи запобігти різноманітним конфліктам у інших точках земної кулі. Обама ставить за мету змінити підхід до міжнародноїх політики: перетворити військову міць із першочергового інструменту впливу на останній аргумент. Неодноразово він говорить, що збройна інтервенція має відбуватися лише тоді, коли в цьому є гранична необхідність і абсолютно всі інші засоби було використано. Він навіть цитує віру своєї матері в те, що ООН все ж таки працює і робить світ кращим і безпечнішим.
Обама не є бездумним у своїй миротворчості. Скажімо, він багато разів пояснює, що боротьбу з “Аль-Каїдою” в Афганістані він всеціло вважає виправданою. Він не каже “треба просто перестати стріляти”. Однак у миролюбності Обами є щось дуже схоже на миролюбність нашого президента Володимира Зеленського, а саме те, що вона розбивається об реальність.
Дуже швидко виявилося, що просто взяти і вивести війська – складно, бо є проблеми логістики, зобов’язання перед різними партнерами, позиція самих військових і, зрештою, той факт, що терористи та деякі інші гравці на міжнародній арені розуміють лише і винятково силу або загрозу застосування сили до них. Обама відверто визнає іронію того, що прийшовши до влади з миротворчими обіцянками, зрештою він був вимушений у перші роки свого президентства відправляти додаткові сили на Близький Схід, а не повертати військових додому.
Зрештою, книга закінчується розповіддю про убивство Усами бін Ладена – єдине досягнення адміністрації Обами, яке республіканці не намагалися політично розтрощити і втоптати в багно.
Психологічний “розтин” Путіна
Оскільки ми в Україні, то звичайно, найцікавішим для мене було дізнатися, що Обама скаже про ситуацію в Східній Європі і політику відносно Кремля. Погляд Обами на Росію подекуди навіть глибший, ніж я сподівався. Зокрема, Обама проводить своєрідний “розтин” Путіну після тривалої розмови з ним на його дачі. Американський лідер пояснює своєму читачеві/слухачеві життєвий шлях Путіна, чий світ обвалився разом з СРСР. Обама змальовує антизахідні настрої російського тодішнього прем’єр-міністра як психологічну травму і особисту образу. Піддати людину, настільки зациклену на образі “сильної руки” майже фрейдистському аналізу – це особливо тонкий тролінг.
Обама відносно позитивно відгукується про Дмитра Медвєдєва, хоча майже одразу таврує його як “хлопчика з плакату”. Мовляв через нього Кремль хотів показати, що Росія оновлюється, але ні на секунду не було сумніву, що усім на світі досі керує Путін.
Погляд Обами на Росію тверезий, але недостатньо критичний, що типово чи не для всіх західних політиків з лівоцентричним, ліволіберальним і просто лівим ухилом. Обама критикує Росію за втручання у вибори в Україні в 2004-му році і вторгнення в Грузію в 2008-му. Він говорить про антизахідні і авторитарні настрої Кремля, які тоді ще не видавалися настільки кричущими і незворотніми. Але говорячи про те, що світ мляво відреагував на ситуацію в Грузії, він не наголошує, що тодішній успіх Москви заохотив її, як типового бикуватого гопана, продовжувати свої імперські підступи. Говорячи про довічну образу на Штати, він не робить посилань на подальші масовані російські хакерські атаки проти інфраструктури США і закручування кривавих гайок в самій Росії. So much for freedom fighting…
Можливо, Обама вважає, що про це варто було б говорити у якійсь окремій книзі про його другу каденцію? Можливо, він урізає “ефірний час” російському питанню, бо це не була його основна турбота на посаді?
Зрештою, говорячи про взаємини Вашингтона з різноманітними диктаторськими режимами, Обама визнає непослідовність Штатів у критиці одних режимів за порушення прав людини із одночасним ігноруванням аналогічних проблем у дружніх або просто потужних автократіях. Однозначного рішення цієї проблеми він не має. Зрозуміло, що геть нелегко взяти Росію і Китай і почати їх товкти носом у всі ті дрова, які вони наламали. Менше з тим, дивно, що він ніяк не визнає загрози, яку Росія становить для Заходу і для миру в усьому світі.
Обама намагається віддати належне усім членам своєї команди, відзначити їхні заслуги, наголосити на якості і масштабності роботи. Але він був президентом США, найбільшої економічної та військової машини світу, та ще й в непростий, кризовий період. Звичайно, що всі ці імена дуже складно запам’ятати. Для мене це типова проблема мемуарів і ще один привід книгу саме слухати, а не читати. При читанні, коли плутаєшся в іменах, натрапляєш на складний чи перенасичений шмат, як правило, стопоришся. В аудіоформаті можна просто прослухати його і дочекатися, коли автор після деталей і реверансів повернеться до суті своєї оповіді.
Хоч не в усьому я з Обамою згоден, хоч не все йому вдалося так, як він хотів, хоч у книзі його обмаль несподіваних одкровень, я дуже раджу “Землю обітовану” як матеріал для натхнення, як своєрідну розмову із розумною людиною.
Насамкінець, чому “Земля обітована”? Хоч він і не пояснює прямо, Обама сповідує типово американські протестантські погляди: для нього історія старозаповітних юдеїв – це не просто передмова до Нового Заповіту, це символ його власної боротьби, виживання у найскрутніші часи тих (зокрема афроамериканських) спільнот, серед яких він жив і працював. Якоюсь мірою, вся Америка – не просто як країна, а як ідея – це і є похід у Землю обітовану, до кращого майбутнього, до справедливішого світу, to a more perfect union.
Дамітріанство 