Пройшли парламентські антивибори і їхній результат для моєї політсили невтішний. Для мене особисто це означає, що скоро я припиню свою роботу радника віце-спікера ВР. Це сумно, але в силу багатьох чинників це закономірно.
Це були буремні півроку. Я прийшов працювати у “Самопоміч” не в найвеселішу для неї годину. Але я трохи психований і не шукаю простих шляхів, адже навчитися нового, відточити майстерність можна лише приймаючи виклики (щоправда, іноді буває відкусуєш більше, ніж реально будь-хто здатен прожувати). Я дякую за ці виклики щиро.
“Самопоміч” була для мене комфортним місцем роботи, бо тут я зустрів багатьох людей, подібних до себе. Людей з нормальною освітою, поміркованими переконаннями і претензією на стандарти професійної етики. Не завжди з усіма було легко, але завжди було враження, що ми “на одній хвилі”, і що пропрацювали разом не півроку, а набагато більше. Це все непересічні люди. Незалежно від того, що станеться із партією, усім чудовим людям, з якими я познайомився за цей час, бажаю успіху в їхніх подальших викликах та проектах. І звісно, чекаю, що знову попрацюємо разом.
За традицією, скажу кілька слів про корисні уроки, які я виношу з цих виборів. Не скажу, що будь-який з цих уроків є дуже свіжим для мене. Радше я побачив підтвердження тих речей, з якими давно стикався чи принаймні знав у теорії.
Марафон, а не спринт
Головний мій висновок: перемога належить тим, хто вів планомірну і тривалу медійну роботу задовго до офіційного початку кампанії. Бліцкриги не працюють.
Засновник “Моршинської” (номер 6 у списку “Самопомочі”) Микола Кміть сказав: щоб бути лідером у бізнесі, вам потрібні дві речі: про вашу марку усі мають знати і до вас повинні добре ставитися. Не любити, а просто оцінювати нейтрально-позитивно. Останнє – не так складно у політиці, для початку можна просто не мати політичного досвіду і, відповідно, шлейфу провалів і скандалів. А от зробити так, щоби про тебе знали усі – складно. Для цього потрібен час і, найчастіше, великі гроші на рекламу.
“Швидка” перемога Зеленського – це ілюзія. Його успіх не був швидким аж ніяк. Він крутився на найрейтинговіших каналах країни з найрейтинговішим шоу ВПРОДОВЖ 15 РОКІВ, а до того грав у КВН. Він знявся у одному з найпопулярніших серіалів, які будь-коли були зняті в Україні. Це НЕ БУВ блискавичний спринт, це був дуже і дуууууже довгий марафон. І мені уже трошки навіть набридло пояснювати це всім, хто чи то вражений, чи то обурений “новими технологіями” Зеленського.
І аналогічне можна сказати про Вакарчука і “Голос”. Там багато хороших людей, але вони не факт, що здобули б і по пару відсотків, якби на чолі проекту не стояв найвідоміший музикант країни, який виробляв свою впізнаваність впродовж десятиліть.
І партія Ш***я набрала свої 3% передовсім тому, що сам Ш***й лив свої мегаманіпулятивні і алогічні брєдні в мозок людям регулярно впродовж кількох років.
І причина низького рейтингу “Самопомочі” нині зовсім не в тому, що вони проголосували за законопроект Х чи не підтримали ініціативу Z, а в тому, що у них просто не було ресурсів щотижня крутитися в ефірах найбільших каналів і станцій впродовж цієї каденції парламенту. Їх не було видно – це докір, який я чув від усіх людей, що висловлювали мені думку про “Самопоміч”.
Те саме скажу про зовсім інший рівень роботи – про моє ОСББ. 4 роки моєї нудної довбьожки у всіх чатах, що “ОСББ потрібне”, “наш будинок – це всі ми”, “Правління потребує вашої участі” – і хоч мене і сварили, і ніхто не погоджувався, але коли прийшла катастрофа, то уже не 5, а хоча би 20 людей вийшли щось робити. Це досі мало, але це відчутний результат постійної виснажливої праці.
Отже, так, на виборах можна взагалі нічого не робити і при цьому виграти – за умови, що ти постійно нагадував про себе людям у міжвиборчий період. Бо для людей не треба бути кандидатом, для них треба стати впізнаваною і невід’ємною частиною їхньої реальності. Потрібно, щоб тебе усі знали і ставилися радше позитивно.
Звісно, є альтернатива – це прийти до влади на хвилі революції або впасти на хвіст лідеру, який щойно зібрав 75% підтримки населення, і пройти на виборах під його прапорами. Це буде значно швидше, хоча теж зовсім не безкоштовно. Але не слід забувати: швидко здобута влада має тенденцію швидко тікати від свого господаря.
Не час для інтелігентних дискусій
В плані внутрішньопартійної дисципліни і системи прийняття рішень “Самопоміч” – найдемократичніша політична сила, яку я бачив. Але за нинішніх умов це не обов’язково позитивна риса.
Усі нині багато говорять про децентралізацію, блокчейн, горизонтальні зв’язки, заміну структур мережами, про демократичне лідерство та всю іншу подібну анархію. Але в усіх сферах in the end of the day здебільшого все одно домінують жорсткі структури з культом особистості лідера. Зараз усім байдуже, що мажоритарники від Зе – це дуже часто нікому не відомі люди. Всі довіряють лідеру і готові підтримати його посіпак.
Чому так? Бо в світі і в країні і так забагато хаосу, а всім хочеться порядку. Бо бути в структурі, слідувати за лідером – це біологічна потреба багатьох людей. Бо це зрозуміліше за деліберативний процес, в якому тисяча розумників зважують усі “за” і “проти” по кожному з мільйона питань і кожен диспутант має свою унікальну опінію, “вихлоп” від якої очевидним не є.
Садовий не хотів будувати черговий вождистський проект. Ключові люди в “Самопомочі” хотіли єднання довкола ідеї. І вони щиро весь цей час трималися за свою свободу думки, тому неодноразово члени парламентської фракції заявляли різні позиції з одного і того ж питання. Це насправді не мало би бути катастрофою, адже депутат – (в ідеалі) це людина з власною думкою, а не власність партії. Але це НЕ те, що нині може зрозуміти широкий загал. Як я побачив, це не завжди зрозуміло навіть для депутатів.
І я тут не натякаю на пафос, що мовляв “Самопоміч випередила свій час”. Насправді, завжди з-поміж компетентного інтелігента і самовпевненого крикуна більшість обере другого – ми біологічно на це запрограмовані. Не час для інтелігентів не тому, що зараз війна чи криза, а тому, що для інтелігентів НІКОЛИ не час. Ну… майже.
Для мене як для громадянина висновок дещо сумний, але як для технолога це просто констатація факту: зараз не час для демократичного лідерства. Потрібні максимально короткі слогани, максимально чіткі задачі і максимально впізнавані лідери. На іншу раму електоральна підтримка просто не клеїться.
І я тут навіть не критикую “маси”, я цілком здатен їх зрозуміти. Всі втомилися, і я втомився не менше за більшість. Всі хочуть просто спокійно жити, і щоб проблеми рішав за них хтось інший, всі хочуть простих і якомога швидших відповідей на всі запитання. І я теж. З тією різницею, що я знаю: зазвичай таких відповідей просто нема.
Треба краудфандінг
Коли ви побачите, що, скажімо, Зеленський, все ж таки, діє не у ваших інтересах, не спішіть злитися і розчаровуватися. Адже чому він, за великим рахунком, повинен захищати ВАШІ інтереси? Ви йому що, гроші пожертували? Ні? А може ви пожертвували гроші якомусь іншому кандидату? Також ні? …Ну так отож!
Політики – це також люди, яким треба за щось жити. Чим швидше ми перестанемо очікувати від політиків святості і харчування ейдосами, тим швидше наведемо лад у країні. Політикам потрібно за щось проводити передвиборчі кампанії. Витрати на плакати і листівки, припустімо, це не так багато – десятки-сотні тисяч гривень. Але витрати на борди і рекламу в телевізорі – це абсолютно астрономічні суми. Ротація на каналі 30-секундного ролика на тиждень – це як пара квартир у Києві. Місяць повисіти на ОДНОМУ борді – це як зарплата хорошого SM-ника.
Виграти вибори без великих бюджетів – нереально. Це не скарга і не виправдання, це констатація факту. Але звідки у політика без олігархічної підтримки візьмуться кошти?
Наше суспільство, боюся, досі не готове до фінансування політичних сил “знизу”, бо у робочого класу низька купівельна спроможність, а дрібний бізнес не довіряє нікому і боїться показувати будь-яку підтримку будь-кому. Державне фінансування партій – це все одно крихти, та і щоб набрати 2%, необіхдні для отримання держфінансування, треба спершу добряче витратитися.
Отже, мій третій висновок – банальний і несвіжий. Люди повинні почати платити за політику, якщо вони хочуть справді якихось змін. Альтернатива – чекати далі на “доброго царя” у вигляді одного з наших олігархів. От тільки олігарх вам, як не крути, “нічьо нє должен”.
І щодо моди на “нові обличчя”…
Тут висновку не буде взагалі. Тут я лише повторю свій жовчний скепсис щодо культу усього “нового” просто заради самої новизни.
На одному з лівобережних округів у Києві перемогла жінка, яка не провела жодної зустрічі з виборцями. За деякими даними, вона взагалі перебувала під час кампанії за кордоном, де має бізнес. Перемогла, бо скрізь висіли плакати, що вона від “Зе”. Більше третини виборців округу проголосували за це “нове обличчя”, залишивши усіх її конкурентів далеко позаду.
Перш ніж ви почнете клясти Зеленського за його рекордну популярність: У НАС ТАКЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ НЕ ВПЕРШЕ! Коли Порошенка обрали президентом, його теж багато хто з виборців підсилював свідомо, голосуючи за будь-кого, хто йшов під президентським партійним брендом, не думаючи, які Кононенки і Грановські можуть ховатися під ім’ям голови держави.
Якщо ми і надалі за таким принципом будемо “оновлювати” владу, то далеко не заїдемо. Бо замість одних мутних персонажів будемо обирати таких самих чи навіть гірших, тільки ще й без мінімального уявлення про роботу органів влади та мінімальної здатності говорити на публіку.
Так, я розумію, що не можуть усі виборці бути однаково освіченими і зануреними в політику. Не будуть 90% людей читати і порівнювати програми. Партисипаторна демократія – це утопія. Але трясця! Якщо у нашого народу аж СТІЛЬКИ ненависті до “старих” політиків, чому у нього нема бодай якоїсь помірної підозри щодо “нових”?
Отже, в сухому залишку, як бачите, істинно нового у нас нема…
- Мрія, щоб вдалося усе і одразу, і без напрягів.
- Прагнення яскравого/сильного лідера.
- Неготовність давати гроші політикам.
- Древньоукраїнський рефлекс підтримувати “нові обличчя”.
Не найзручніші умови задачі. Але справимося. Бувало й гірше.
Дамітріанство 
гарнна стаття,дуже цікаво вас чітати ,дякую за вашу роботу
[…] 73% підтримки, чим цілковито убив будь-яку інтригу на дострокових парламентських виборах. Але і це було дрібницею порівняно з тим, що через його […]