Рік удома

Ось і минули 12 місяців з моменту мого повернення до Києва. І я цілком легітимно можу сказати, що це були чи не найбуремніші 12 місяців мого дотеперішнього життя: ОСББ, нові проблеми з очима, дві виснажливі передвиборчі кампанії поспіль, процес працевлаштування у Мінфін (де нині чи не найжвавіший період за всю історію Незалежності), а ще пара не надто вдалих спроб запустити власні проекти, а також низка інших викликів, які напевно доведеться добивати вже у наступному році.

Але ні, я досі не шкодую, що повернувся (хай наші вітчизняні зрадофіли і мої особисті недоброзичливці кусають лікті!). Я не лише не почав шкодувати про своє повернення, але і, на власне диво, дуже рідко думаю про Німеччину і своє минуле життя. Здебільшого я згадую Німеччину у розмовах з друзями та колегами суто задля ілюстрації в стилі “а як це влаштовано в Європі”.

У своїй тарілці

Я не шкодую, що повернувся, бо тут мої таланти цінуються, я потрібен. Я займаюся тим, на що нині є попит – кризовий менеджмент, зв’язки з громадськістю, налагодження внутрішніх і зовнішніх комунікацій. За цей рік від різних людей кілька десятків разів почув на свою адресу схвальні відгуки і слова визнання. Так, я егоцентрик, я потребую схвалення, я нікчемний міленіал, нарцис – як хочете це називайте, можете навіть забити мене за це камінням. Але після журналістики, де всі, здається, лише безсенсовно принижували одне одного, кожне слово поваги на мою адресу – це як потік свіжого весняного повітря після довгої-довгої і майже смертельної задухи.

Я займаюся тим, за що (принаймні час від часу) добре платять. Звісно, я заробляю менше, ніж у Німеччині, але падіння по прибутках не настільки болісне, як я боявся. До того ж, у мене є перспектива до зростання.

Last, but not the least: я займаюся тим, що має смисл. Від моїх дій і рішень залежать речі, які виходять далеко за межі мене самого. І це так не лише в роботі, а і поза нею. Звісно, ОСББ спалило мені пару кілограм нервів, але я проніс ці 170 домогосподарств через кількамісячний період безвладдя. Навряд чи багато з них це оцінили, але важливіше за вдячність для мене ось це відчуття – відчуття того, що моя присутність принципово змінила ситуацію для кількох десятків родин.

Дві найбільші нестачі

Гаразд, я чимало сказав про хороше. Звісно, не все ідеально у моєму новому житті. Є речі, яких у Києві мені шалено бракує порівняно з Німеччиною. Але, як виявилося, це не зовсім те, за чим я сумував рік тому.

Як я зазначав раніше, я стикнувся з нестабільною оплатою праці, жахливою екологією, розбитими дорогами і неадекватними людьми. Я на це чекав і до більшості із цього був морально готовий. Але справді відчутними нестачами після цих 12 місяців для мене виявилися всього дві речі, і це не замки і не вільдпарки, це не питна вода з-під крану і навіть не рівні дороги.

Найбільш сутужно в українській столиці із нормальними магазинами одягу. Нормальні – це такі, де можна легко знайти щось (1) стильне (2) мого розміру (3) з більш-менш якісних матеріалів і (4) не за всі гроші світу. Місць, де хоча би три з цих пунктів траплялися б одночасно, майже немає. Побачив у LEVI’S нормальну сорочку, як на мене шиту – вона півтори тисячі гривень (і це зі знижкою!). У більшості нефірмових магазинів 95% речей – з розряду “готовий заплатити, щоб ніколи це не вдягати, особливо на людях”. Скільки і хто бере хабарів з нещасних продавців одягу, що вони продають безформенне ганчір’я за ціною свіжого Такеші Кітани? Я всерйоз думаю про шопінг-тур до ФРН або принаймні до Польщі.

Друга річ, якої справді бракує – вільний час. Коли жив у Німеччині, з деякими київськими друзями я бачився частіше, ніж нині, коли живу на відстані пари кілометрів від їхніх домівок. Та що там казати! Я зі своєю дівчиною частіше вибирався на побачення, коли між нами були 1600 км.

І якщо в Німеччині типовим запитання було “Як ефективно провести дозвілля?”, то в Києві, за рідкісними винятками, у мене взагалі нема часу, щоби просто обміркувати, що відбувається і що потрібно робити далі. Враження, що я в окопі, а звідусіль наступають тисячі ворогів, і проблема навіть не в браку боєприпасів, а в тому, що ствол не встигає охолонути перед наступною хвилею.

Якщо хтось хотів позловтішатися із моїх страждань, то даний пункт у тексті – доречний час. Але я певен, що (вибачайте за тавтологію) з часом проблему часу я також владнаю.


Прошу не сприймати цей текст за спробу вмовити когось повернутися в Україну – я ставив собі за мету лише описати, що я реально відчуваю і як мені живеться після ризикованого рішення та подальшого року випробувань. Я цілком свідомий, що моя ситуація дуже специфічна, і для людей з інших професійних сфер повернення до України може виявитися значно менш позитивним досвідом. Зрештою, у мене це також той іще bumpy ride.

Я абсолютно не засуджую і тих, хто прямо зараз роздумує про виїзд з України – люди продовжують звертатися до мене за порадою, цікавляться моїм досвідом.

Але, водночас, нагадую: ми не можемо сподіватися, що наша країна і наші історичні проблеми колись виправляться самі по собі, без критичної маси підприємливих і освічених, тобто нас із вами. І ймовірно, що певні зміни в Україні не можуть відбутися саме без вас. Імовірно, саме ці зміни – це ваша доля і ваша дорога.

На цьому я – принаймні поки що – завершую рубрику “Листи із Заходу“. Усім бажаю успіхів, якими б дорогами ви не подорожували в даний момент часу!

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.